Частина друга
РІКА, ЩО ТЕЧЕ ПРОТИ ВЛАСНОЇ ТЕЧІЇ
15.15
Я тисну довго й наполегливо, не маю вибору, що тут скажеш — якщо його зараз тут не виявиться, нам доведеться повертатись додому, а там ще невідомо що на нас чекає, загалом — тоді вся ця затія втрачає сенс, для чого ж ми тоді другий день тягаємось містом, намагаємось щось виправити в цій, доволі-таки лажовій, ситуації, тож головне — щоб він тут був, але ніхто не відчиняє, і я вже думаю, ну, гаразд, не вийшло, поховають вітчима та й по всьому, поїде наш друг потім на сорок днів, якщо вже їм так сильно треба, вони можуть усе це для нього зафіксувати, сфотографувати його попіл, або зняти на відео, щоби потім вбитий горем Карбюратор переглядав печальну церемонію довгими зимовими вечорами, перед сном, Собака врешті не витримує і починає бити в двері ногою, я хочу його заспокоїти, але тут за дверима чується якесь шамотіння, хтось, здається, йде до нас, двері справді відчиняються, і до нас виходить лисий товстий чувак у синьому шовковому халаті.
— Що нада? — питається він.
— Нам Какао нада, — говорить йому Собака.
Чувак мовчки дістає з кишені халату газовий пістолет і приставляє його до Собачого писка.
— Яке какао? — питається він.
— Наш друг, — перелякано говорить йому Собака. — Какао.
— Що ти грузиш? — нервується чувак, очевидно Гоша.
Вася ховається в мене за спиною, а я думаю — як же його звати, цього нашого Какао — як же його звати, як можуть звати донбаського інтелігента? мабуть, Андрюшою, точно — Андрюшою.
— Андрюша, — кажу я. — Нам потрібен Андрюша. Ми його друзі.
— Да? — недовірливо перепитує Гоша. — Ну, ладно, заходьте, — каже він, але пістолет не прибирає. Раптом бачить у Собаки наплечник і каже: що там?
— Бухло, — каже Собака.
— Давай, — говорить Гоша.
Собака дістає пляшку коньяку, віддає Гоші, той мовчки запихає її до кишені халата, і ми заходимо за ним і опиняємось у велетенській квартирі, коридор тягнеться кудись углибину, ми йдемо за Гошою і виходимо на безрозмірну кухню, нехуйово йому, очевидно, платять за опльовування наших святинь, думаю я із заздрістю, на кухні сидить Какао, щоправда без костюма, теж у якомусь халаті, таке враження, що в них тут сауна, сидить і п'є щось із великого горнятка, можливо саме какао і п'є, Андрюша, це до тебе, каже йому підар-редактор і, втративши до нас будь-який інтерес, зникає в нетрях своєї підарської квартири.
— Привіт, — радісно посміхається до нас Какао, мудак товстий.
— Привіт, Какао, — каже Вася. — Прикольний халат. Ти в ньому тепер завжди ходитимеш?
— Це мені Гоша дав, — пояснює Какао.
— Ну, гаразд, — перебиваю я його. — Маруся казала, що ти телефонував, щось про Карбюратора говорив.
— Ага, — каже Какао. — Я вам ще вчора хотів сказати, а ви слухати не стали.
— Що нам тебе слухати, — починає Собака, але Вася його спиняє, мовляв, хай говорить.
— Ось, — продовжує радісно Какао. — Ви пішли, а я потім думаю, треба ж вас якось попередити.
— Про що попередити? — питається Вася.
— Про Карбюратора.
— Ти знаєш де він?
— Знаю.
— Він в місті?
— Ви, що — лохи? — хоробриться Какао, відчуває все-таки, мудак, що він на своїй території. — Ладно ці придурки, але ти, Жадан, мав би знати, ви ж, здається, разом навчаєтесь.
— Я хворів, — кажу.
— Ага, — погоджується він, — у тебе це надовго. Карбюратор давно в таборі.
— В якому таборі? — лякаюсь я.
— Він що — сів? — лякається собі Собака.
— Та ні, куди він сяде, — сміється Какао. — Він в цьому, в піонерському таборі, чи як це тепер називається, трудовому, о. Там зараз якраз цей, як це, перший строк, ні не строк, завіз. Ні, не завіз, зміна. Приїде купа малолітніх уйобків, і Карбюратор буде їх вчити, як ставити намет.
— Ні фіга собі, — дивуюсь я.
— Да, — говорить Какао, — в таборі прикольно. Купа тьолок. Я колись, ще в школі, їздив раз, так до мене там один вожатий чіплявся. Уявляєте — підаром виявився.
— Ось і Карбюратор, мабуть, до когось чіпляється, — каже Вася.
— Він що — теж підар? — не розуміє Собака.
— Ні, Карбюратор не підар, — кажу я, — я його добре знаю. Хоча по-своєму — підар, звичайно.
— Ну, і що робити? — питається Вася в Какао.
— Поїдьте до нього, — говорить Какао. — Там класно. Тьолки.
— Вожаті-підари, — додає Собака.
— А де це? — питається Вася.
— За Вузловою, — говорить Какао. — Табір «Хімік».
— Це що — для якихось мутантів табір? — питаюсь.
— Ні, це для хіміків. Значить, сідаєте на електричку і їдете через Чугуїв до Кінцевої. Там чекаєте пару годин наступної електрички і їдете до Вузлової. Там чекаєте ще пару годин і їдете вже в «Хімік». З Вузлової можна і пішки. Але виїжджати потрібно серед ночі, інакше не встигнете. Там перша електричка о четвертій ранку. Якраз до обіду доїдете. В Чугуєві можна бухнути, — для чогось додає він.
— Це як — на скаку? — питається Вася Комуніст.
— Ну, як хочете, — незадоволено відповідає Какао. Очевидно, в нього якась своя фішка по Чугуєву, іноді таке трапляється.
16.00
— А якщо зараз виїхати? — питаюсь на всяк випадок.
— Там, здається, остання електричка о пів на п'яту відходить, — пояснює Какао. — Не встигнете. їдьте нічною, — посміхається він.
— Що ти посміхаєшся? — питаюсь я в нього незадоволено. — Що ти посміхаєшся, а?
— Нічого, — розгублено говорить Какао. — Просто так.
— Просто так, — кажу незадоволено.
— Ладно, — говорить Вася, — а у вас тут пересидіти до вечора можна? Чи ви трахатись зараз почнете?
— Я запитаю в Гоші, — засоромлено каже Какао.
— Про що? — говорить Вася, але Какао вже вибігає.
— От мудак, — незадоволено говорить йому вслід Собака.
16.15
— Гоша сказав, що можете сидіти, — радісно вбігає на кухню Какао. — Тільки в туалеті акуратніше.
— Почув, Собака? — говорить Вася. — Акуратніше в туалеті. Все те саме, але акуратніше.
— Сідайте, — каже Какао, змахуючи полами свого халату. — Будете чай?
— А водка є? — питає Вася.
— Ні, водки немає. Гоша не п'є.
— Ага, не п'є, — говорить Собака. — А коньяк забрав.
— У нас же, — кажу, — ще пляшка лишалась.
— Я не хочу коньяку, — каже Вася. — В мене печія від нього. Давай, — пропонує він Собаці, — ти змотаєш, водки купиш. В мене ще, здається, бабки лишилися.
Вася дістає з кишені рештки своєї виручки і віддає їх Собаці. Какао зачиняє за ним двері, назад потрапиш? питається на порозі, без пантів, каже йому Собака і зникає. А ми лишаємось його чекати.
16.30–18.00
— Може, він помер?
— Може, й помер, — каже Вася. — А може, просто злиняв з моїми бабками.
— Перестань, — кажу я. — Ти що — Собаку не знаєш? Він не злиняє.
— Значить — помер, — говорить Вася.
— Я піду, — несміливо каже Какао, він тут з нами теж сидить півтори години, сумує, але йти не йде, все ж не витримує і говорить — я піду.
— Куди ти підеш? — питаюсь.
— Ну, — показує Какао рукою в коридор. — Туди. А ви сидіть собі. Можете чай приготувати. В разі чого — покличете мене.
— Давай, вали, — каже йому услід Вася. — Слухай, — говорить він до мене, — як він сюди потрапив?
— Не знаю, — кажу. — А ми сюди як потрапили? Бачиш, що воно робиться.
— Де ж Собака? — лише й перепитує Вася.
18.00–18.15
18.15–18.45
18.45–19.10
— Може, його задавило чим-небудь?
— Може. Трамваєм. Або струмом убило.