Депеш Мод – Сергій Жадан

12.30

«Хімік», говорить мені якийсь місцевий старожил, партизан-підпільник, який сидить на сусідній лаві, і я виходжу. Вокзалу як такого тут немає, просто посеред лісу стоять два павільйони — на одному написано «Хімік», на іншому — «КАФЕ ХІМІК», треба було написати «Нескафе хімік», думаю я і йду до другого павільйону. В кафе, біля високого столику, стоїть не хто інший, як мій друг Карбюратор, власною персоною, майже такий, яким я його й пам'ятаю — в якихось коротких підарастичних шортах, у майці, із задумливим монголо-татарським обличчям. Тільки весь якийсь обгорілий і кимось покусаний, в принципі тут всюди ліс, всілякі москіти, тарантули, загалом не знаю — яким хіміком треба бути, щоби відправити сюди на відпочинок свою дитину, це ж каторга якась.

Карбюратор помічає мене, завмирає на якусь мить, а потім його обличчя розпливається в широкій хошимінівській посмішці.

— А, приїхав, — говорить Карбюратор.

— Приїхав, приїхав.

— Ну, добре, що приїхав, — говорить Карбюратор.

— А що це ти, Карбюратор, такий веселий? — дещо нервово говорю я, але якось стримуюсь, говорю сам собі — ти що, мовляв, ти що, навіщо так різко? — Як справи, Карбюратор? — питаюсь веселим голосом. От мудак, думаю про себе, як у нього можуть бути справи — у його вітчима, по-перше, одна нога, а по-друге, він вже застрелився.

— Да нормально справи, — відказує Карбюратор і відпиває зі склянки якийсь смердючий компот. — А ти звідки дізнався?

Оба-на, думаю, він уже все знає.

— Ну, — кажу, — мені твій дядя Роберт сказав.

— Серйозно? — Карбюратор кусає якийсь засушений коржик. — А він, цікаво, звідки знає? Він же мене ніколи з цим не вітав.

— З чим не вітав? — питаюсь.

— Ну, з днем народженням, звичайно.

— З чиїм днем народженням? — не розумію я.

— З моїм, звичайно, — задоволено давиться коржиком Карбюратор.

— А, — кажу я, подумавши. — Ну, так, ясно.

— А де подарунки? — далі тішиться Карбюратор.

— Ось, — кажу я і віддаю йому грілку. — Тримай.

— О, грілка.

— Це не грілка, — кажу.

— А що ж це?

— Це спирт.

— О, — тільки й відказує Карбюратор.

— Вмажемо? — питаюсь я і йду до тьотки за касою. Дайте, кажу, мені компоту. І коржиків яких-небудь.

— Ти сам? — питається Карбюратор, вже коли ми змішали і випили.

— Ще Вася був, — кажу. — Але він відстав. Передавав тобі вітання.

— Ясно, — каже Карбюратор, п'ючи спирт невеличкими ковтками. — Надовго?

— Не знаю, — кажу. — Наступним, мабуть, повернусь.

— Ти що? Він буде вже за годину. Ми ж так і не посидимо. Лишайся, завтра поїдеш. Я тебе в наметі з піонерами покладу.

— Краще з піонерками, — кажу.

— На річку підемо, — не слухає мене Карбюратор. — Я тебе з вожатими познайомлю.

— А вони нормальні? — питаюсь.

— Нормальні, — говорить Карбюратор, заковтуючи спирт. — Нормальні тьолки.

— Добре, — кажу я. — Добре. З дому нічого не чути?

— Ні, — каже Карбюратор. — Не чути. І слава богу.

— Що ти так?

— Заїбали, — говорить Карбюратор. — Вони коли з'являються, постійно починаються проблеми. Особливо з цим мудаком одноногим.

— Вітчимом?

— Ну. Ти розумієш, — говорить він мені, — я їх ще рік тому послав, кажу не приїжджайте до мене, я вас знати, кажу, не хочу, а вони все одно пхаються. Я на них давно забив, для мене їх не існує, розумієш? Вони мене грузять. Тож краще не згадуй про них, тим більше сьогодні, у мене сьогодні день народження, ясно?

— Ясно, — кажу я. — Де тут відлити можна?

— Там, — показує Карбюратор на двері. — В тайзі.

13.00

Остання електричка на Вузлову йде за 45 хвилин. Якщо я йому зараз скажу, він встигне зібратись і десь о 3 буде там. З Вузлової, я думаю, він зможе дістатись додому автобусом, дядя Роберт говорив, що там щось ходить. У принципі, він встигає. Головне, сказати йому зараз. Повернутись і сказати. Щось не так. Щось мене ламає. Що? Що буде, якщо я йому не скажу? Я не зовсім впевнений, що хочу йому про це говорити. По-моєму, в нього все добре, все нормально в кожному разі, тож я не впевнений, що маю право щось йому зараз говорити. З другого боку — мене попросили, мені то що — все-таки його вітчим, і мама хотіла його бачити, слід все-таки сказати, хай він навіть не поїде туди, все одно — свою справу зроблю. Не знаю чи стане мені від цього краще, у мене все-таки нормальна родина, нормальні батьки, правда, я їх вже не бачив близько року, ну, але все одно — у нас із ним все це по-різному, тож не знаю, не знаю.

Я раптом думаю про Марусю, як вона там, думаю, сидить, мабуть, на балконі, обійнявши свого Молотова, котрий схожий чимось на її тата-генерала. Чому вона не може ось так сидіти зі своїм татом? Що їй заважає? Не знаю, просто коли ти маєш квартиру з видом на муніципалітет і гараж з, хай і розхуяченим, але все-таки жигульом, ти перестаєш помічати такі речі, розумієте, про що я, перестаєш їх сприймати, для тебе куди природніше обіймати мідний бюст Молотова, члена цк, аніж свого власного, живого тата, така фігня. Інша річ — Карбюратор. Він, по-моєму, стільки гівна в своєму житті зжер, що весь цей прогруз із родиною, із одноногим вітчимом, із дядею Робертом, йому, очевидно, і справді не потрібен. У кожному разі мені так здається, але хто знає, як воно насправді, я тут просто стою і переповідаю всі ці історії, переповідаю всі ці розмови, як вони мені запам'ятались, тож хто я такий, аби про це судити. Зараз піду і все скажу.

13.10

— Пішли краще на повітря.

— Пішли, — каже він, ми виходимо на платформу, йдемо в самий її кінець і сідаємо скраєчку, обличчям на Схід, туди, звідки має приїхати потяг.

— Як ти тут? — питаюсь.

— Нормально, — каже Карбюратор. — Тут здорово. Я собі коли-небудь куплю тут будинок.

— Тут?

— Ага.

— Що ти тут робитимеш?

— Побудую пилораму, — каже Карбюратор. — Валитиму тайгу. Дивись скільки тут дерев. На все життя вистачить.

— Да, — кажу, — одружишся з якою-небудь піонервожатою. Народите купу дітей.

— Ну, ні, — каже Карбюратор. — Тільки не дітей.

— Чому?

— Не знаю, — каже він, — не знаю. Не хочу, аби вони все це бачили, розумієш?

— Ну, ти ж усе це бачив?

— Ось через це і не хочу. Краще я пилораму побудую.

13.20

— Знаєш, тут дуже холодна вода. Я плаваю лише після обіду, коли вона прогрівається.

— Сьогодні дощ, навряд чи вона прогріється.

— Так, мабуть не прогріється.

— То що робити будемо?

— Не знаю. Почекаємо. Колись же вона має прогрітись.

— Як знати, — кажу, — як знати.

13.30

— Там ще лишилось?

— Так, — кажу, — небагато.

— Лиши на потім, добре?

— Як скажеш, — кажу. — В тебе ж день народження, не в мене.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: