Ірена Карпа - Іанеша і Синкопа

 

Ірена КАРПА

Іанеша і Синкопа

 

1. Збиральник чорно-білих знимок.

 

В вікно йому бив післяобідній дощ.

- Як завжди.

Як завжди у сезон дощів. Рівно чотири місяці, живучи в тропіках, ти, хоч-не-хоч, а мусиш бігати забирати недосушену білизну з двору, бо не буде тому сушінню кінця і краю. Маркіян із грюкотом закрив вікно. Знову хтось із України розпачливо дзвонив йому на мобільний – Маркіяну було байдуже. Він натискав кнопку “Сanсel“.

Задумана картина не вдавалася. Він пробував знову і знову, перебирабчи фарби і пензлі, розмащуючи кольоровий бруд на склі і вимащуючись у нього сам.

- Фак. Фак... Де ж ти, в біса, ховаєшся? – то він питався в оголеної жінки, що своїми грудьми глузливо позирала на нього з його горепашного полотна. Жінка посміхалася власне грудьми, бо очей їй Маркіян не вділив – мальована частина починалася лише від носа.

- Жінка з самим лише ротом... Жінка, що бреше. – власне, так і мала називатися Маркіянова картина.

Знадвору почулися звуки трохи розлаштованих ґітар і чогось, що нагадувало маракаси й тамбурини.

- І коли я вивчу їхню мову, холєра? Брак мотивації, курва. Як і брак музичної освіти. Е-ле-мен-тар-но-ї. – Маркіян, замислившись, облизав брудного пензля й, оговташись, хутко сплюнув маслянисту гидоту. Дивним чином плювок потрапив на його полотно. Прямісінько туди, де мав бути – чи вже й був, згідно з ескізом, - сосок його мальованої панни.

- Доброго дня! – привіталися вуличні музики й завели одну зі своїх післяобідніх нібито фолкових пісень.

- Доброго дня... – Маркіян якось туманно дивувався, чому це вони ходять під таким диким дощем і не бережуть інструменти. Погляд його розсіяно блукав між якоюсь яскраво-червоною хустинкою на шиї ґітариста і його, Маркіяновим, бульбастим плювком на грудях мальованої. Відтак він жестом запросив музикантів зайти під дашок до нього в майстерню. Вони ступнули кілька кроків до Маркіяна, співаючи й роззираючись водночас. Один із музик – той, що трусив маракасом, - нагло втупився в незакінчене полотно. Маркіян аж навіть був відчув якийсь сором за наготу своєї жінки, але тут же колишня злість до неї зайняла своє місце і тепер він уже мало що не цідив крізь зуби:

- Нате, подивіться на неї. Бачили таку шльондру?

Втім, інтерес музиканта до оголеної натури був цілком виправданим – у його мусульманській країні цензура звідусіль нещадно вирізала все, що хоч трохи десь відстовбурчувалося чи випирало.

Маркіян запхав руку до кишені й, напорпавши там кілька монет, із подивом засвідчив свою ерекцію.

- Дуже дякую, - простягнув він гроші музикантові із маракасом. Той нарешті віддер свої очі від картини і якось – так здалося Маркіянові – насмішкувато глянув на художника.

- Жива! – сказав він і повернувся до виходу.

- Що? – Маркіян перепитав, бо не був певний щодо вірності свого перекладу. Музикант обернувся:

- Вона. Жива.

- А... – не знати чого, з розумінням протягнув Маркіян. – Ага... Дякую. Доброго вам дня!

Тим часом дощ ушкварив іще сильніше. Маркіян подумав, що якби він малював аквареллю, то зараз же виніс би свою картину надвір, щоби дощ розмивав це тіло, як хотів.

- Тільки так уже робили. Тисячу раз так робили до мене. А ще у мене олійні фарби...

Маркіян роззирнувся по підлозі, щоби знайти помаранчевий колір для задуманого мазка, як раптом його погляд натрапив на невеличке бляшане пуделко з традиційним яванським орнаментом.

- А це чиє? Такого в мене не було... – Маркіян підняв скриньку із землі і спробував її відкрити. Кришечка у місцях, де вона стикалася з основою, трохи поіржавіла, тож відчинити свій ящик пандори Маркіян спромігся не відразу.

- Ні, звісно, те, що, я роблю – не надто ввічливо. Не можна зазирати до чужих речей. Але якщо вже ці речі в мене вдома... Ну. А раптом там бомба? – Маркіян розмовляв сам до себе, коли клята кришечка, лунко квакнувши, нарешті злетіла і гримнулася об підлогу. Вміст скриньки спершу розчарував Маркіяна: якась купка старих любительських знимок. Може, й не таких уже старих, але чорно-білих і пожовклих від надміру вологи. Знимки трохи позлипалися між собою й Маркіян намагався щонайобережніше їх розділяти. Ось сфотографована голова Будди на чиємусь столі, ось дівчина на велосипеді смішно задирає широчезну рябу спідницю, ось старий місцевий дід затягується місцевою вбивче-міцною сиґаретою, тут просто сімейка якась із серйозними, “до фотоґрафії”, мінами вишикувалася в традиційному яванському одязі, а тут ось зняті селяни за святкуванням врожаю. Маркіян неквапно розглядав знимку за знимкою, аж поки не дійшов до останньої, що ніяк не хотіла відліплятися. Нарешті Маркіян подолав і її. Те, що було на знимці, спершу залишило його байдужим, потім змусило вдивитися пильніше, а вже за мить лице Маркіянове горіло і він божевільно водив очима від цієї знимки до своєї картини. На знимці не було нічого особливого. На тлі якоїсь чи то придорожньої забігайлівки, чи то крамнички, стояла молода азійська жінка, дуже нейтрально вбрана і з дуже нейтральною посмішкою. Таку на вулиці Маркіян ніколи б і не помітив, але тепер щось невідоме змушувало його кров шалено ганяти по венах і стукотіти у вухах. Простоявши отак із відкриим ротом ще якийсь час, Маркіян туманно збагнув, що на знимці і є та сама жінка, котру він так безнадійно намагається передати фарбами і пензлем.

- От так-так... – зрештою оговтався він, - чи ж я здурів від цих дощів? Чи від тропіків мене повело? Пес його знає... Треба повертатися додому, чи що... Але ж.

Але перш, ніж і думати про поверенення, Маркіян мусив знайти цю жінку, з фотографії. Чи то пак, двох жінок – одну зі знимки, іншу – з картини. Не довго думаючи, він поскидав у торбу своє малювальне причандалля, обгорнув свіже полотно більше-менше чистою рядниною і, прилаштувавши все біля керма, сів на мотоцикл. Знимку Маркіян не зовсім благоговійно запхав у задню кишеню джинсів.

Він вирішив, як колись то вже робив у ранній юності, просто сісти на байк і тримати курс на захід сонця. Тоді, років із шість тому, начитавшись Керуака вкупі з Міллером, наслухавшись Іґґі Попа вкупі з DOORS, врубавши канонічне „Riders on the storm“, Маркіян далеко не заїхав. Зупинившись кілометрі на стодвадцятому в селі на ночівлю, хлопець потрапив у неоднозначну пригоду. Видершись на горище, як йому здавалося, закинутої хати, примаскувавши внизу свого мопедика якимось мотлохом, він хутко заснув. Одначе зовсім скоро – хоча він не зовсім був певний, відбувалося те насправді чи вві сні – до нього нагодилася відвідувачка. Горище було темним, як смертний гріх, і про те, що гостя була жіночої статі, Маркіян узнав лише завдяки її надсадному, гарячому диханню і липкому запаху тіла. Такий запах могла мати тільки дуже дозріла, хтива і небезпечна жінка. Так думав Маркіян. Його тоді наче спаралізувало, він не знав, дихати йому чи ні, спробувати рухнутися чи сподіватися не видати своєї присутності. Хоча останнє було вже зовсім недолугим: раз вона вже сюди явилася... Маркіян з неприємністю усвідомлював, що смертельно боїться. Жінка тим часом лягла біля нього і підсувалася все ближче. Тепер він уже відчував її дихання у себе на грудях. На чолі в Маркіяна виступив зимний піт. Найгіршим йому видавалося те, що він анічогісінько не міг побачити у тій жахливій темряві. Він просто лежав і здерев’яніло чекав. Жінка не квапилася. Вона повільно вивчала близькість Маркіяна. Засунула велику гарячу долоню йому під футболку. Поводила нею Маркіяновими грудьми і животом, потім забрала руку і видала якесь плямкання, наче пробувала на смак його піт. Маркіянове серце билося йому в гортані. Жінка вдоволено захуркотіла і задерла Маркіянову футболку аж йому на обличчя. Відтак узялася до джинсів. Вони в Маркіяна були не на блискавці, а на ґудзиках, тому їй довелося трохи помучитися. В густому повітрі зависла її злість. Нарешті із застібками було покінчено. Жінка рвучко стягнула джинси вкупі з Маркіяновими майтками і важкою розпашілою масою напливла йому на чресла. Напівмертвий від страху і збудження Маркіян відчував, як саму середину його єства щось засмоктує, пожирає, лиже тисячею розпечених язиків і вивертає сподом догори. Він раптом закричав, кричав отак щодуху, але зовсім не чув свого крику. Рота йому наче було заткнуто, там ніби також існувало щось глевке і тепле, щось, що рухалося і позбавляло його будь-якої можливої активності. Те щось ще й мало на собі волосся і цього Маркіян уже не витримав. Він відчув такий страшний напад нудоти, що миттю скинув із себе нападницю і, шпортаючись у власних джинсах і гримаючись головою об дахові балки, зістрибнув таки з горища й навпомацки відпорпав свого мопеда. Те, що він підвернув ногу і вибив колінний меніск, як і те, що десь із сорок кілометрів його джинси волочилися за ним слідом, ставши шматою невизначеного кольору, він узнав лише потім. А тоді, гарячково штрикаючи ключем свій мопед куди попало, і, знайшовши врешті правильну дірку, завівши двигун, Маркіян трусився, як у лихоманці. Там, на горищі, чувся якийсь нелюдський пронизливий вереск, роззлощене виття і неймовірний гуркіт – так, ніби велетенська дика тварина вагою не менше центнера не могла знайти виходу з розпеченої кімнати і билася об стіни. Та врешті таки знайшла і гепнулася на підлогу сарайчика. Те, що Маркіян побачив боковим зором у темряві, змусило його газонути так, як жодному міці хаккінену і не снилося: була то ніяка не жінка. На розпливчатій плоті (так, ніби шкіра завелика на три розміри) сиділа велетенська, покрита чи то шерстю, чи то мохом голова, і волала та голова незгірше за нацрадіо у неділю на Хрещатику. Одним словом, якби Маркіян встиг одягнути тоді штани, він обов’язково би у них наклав.

Доїхавши тоді, доки дозволили запаси пального, Маркіян знесилено звалився на траву.

- Нічогенький же у мене перший сексуальний досвід, - і він тут же вирішив заїхати ввечері на якусь дискотеку і переспати з першою-ліпшою дівулею, що до нього причепиться.

- Бо так ще, чого доброго, дістану страх-огиду до жіноцтва.

Тодішньому Маркіянові це видавалося катастрофою. Він таки здійснив свій план – перша “малолєтка”, що повисла у нього на шиї, дістала те, чого прагнула. Маркіян із його зовнішністю незіпсованого Антоніо Бандереса міг собі дозволити бути пасивним. Дівчисько аж пісялося від щастя, а Маркіян, лежачи на спині із закритими очима, раз-по-раз уявляв собі, що сталося б, аби він не знайшов тоді ключа.

- Це що тут у тебе? – торкнулася дівчинка напухлого Маркіянового коліна, коли вони вже просто лежали на її ж розістланому плащику.

- Ай, не рухай! – таки було боляче. – Треба би льоду.

- Та ні, вже треба до лікаря, - серйозно заявила дівчинка. – Ти вибив меніск.

- А ти звідки знаєш? – Маркіян починав злитися на таку авторитетність.

- А я в медучилищі вчуся.

 

Тепер, по спливу років, ця історія здавалася Маркіянові смішною і напівзатертою. Він звик іронічно ставитися до будь-яких своїх звершень – хороших і зовсім навпаки – тому, варто зазначити, темряви хлопець не боявся.

- Хрінова містика якась... Пародія на “Вечори на хуторі...” – однак цього разу Маркіянові самопереконання не давали звичного результату – якась сила невтримно тягнула його у напрямку заходу сонця.

- Якщо сісти на літак і летіти зі швидкістю Земної кулі на Захід, зрештою, постійно залишатимешся в тому ж дні. Здається, так? Але на біса мені цей день?

І Маркіян сів на мотоцикла. Поміж іншого причандалля на кермовій панельці в нього був іще й компас, тож навіть у випадку негоди напрямок не втратиться.

 

 

2. HELLO DARKNESS

 

„Шкода, що ми не зустрілися раніше, тоді я й спавді був охуєнним коханцем.

Тепер руїна”.

- Руїна, - повторила Етва і натисла кнопку “reply”. – Руїна, чорт забирай. Вчора мене трахала руїна. Аякже.

Вона відірвалася від комп’ютера, щоби підійти до прасувальної дошки і, провівши гарячою праскою по свіжому простирадлу, покласти долоню на теплу й вологу тканину.

- Як тіло твоє - тепле і п’янке... Фе, який класичний пронос. Інтимна, мамцю, лірика. Ой радуйся, земле, Рік Новий народився...

По слові „народився” Етва мимоволі притулила долоню собі до живота. Втім, хутко її звідти прибрала і повільно почала пестити собі груди крізь тонку бавовну спортивного светерка із цифрою „6”.

Життя Етви було дуже успішним. Етва у житті була дуже успішною. Вельми. Погладжуючи собі груди й шовковистий живіт, заплющивши очі, Етва згадувала свою університетську конвокацію. Церемонія церемоній. Найвидатніша студентка Північної Академії Тонких Мистецтв.

- Вчорашній ранок у їхній ванній. Ліпший за конвокацію.

Маґістерська шапочка і умивальник квартири вже іншого, не університетського північного міста.

Дощ на її чорно-червоному волоссі, штучний дощ із блискіток і квіткових пелюсток, діти несуть усе нові і нові квіти, Етва підіймається на сцену виголошувати прощальну промову; однокімнатне помешкання двох чоловіків – батька й сина – у старій частині міста, „Заходь, Етво, почувайся, як захочеш, житемеш на кухні”, дуже ніжні і зловісні китайські дзвоники на чийомусь порожньому балконі сиплять андерсенівськими скельцями в очі і вуха тим, хто заходить у безмовний двір, масонські казочки, запалені смолоскипи і химерні фартухи; диплом із відзнакою й запрошення до участі у трьох тематичних виставках (Нью-Йорк, Токіо, Копенгаген – але кому вони цікаві?) і пропозиція однієї персональної в Марселі чи у Франкфурті (на вибір), ввічливі відмови й обіцянки почекати, кілька спалахів професійних камер і десятки перезбуджених любителів (знімати про Етву кіно!!!); „Хочеш, Етво, я тебе визую? Не звертай уваги на тата – він злючий і не зовсім ввічливий. Одним словом, він ідіот, а ти можеш бути тут лише зі мною. Ненавиджу з ним жити”, „Слухай, малий, досить вже скакати так перед Етвою, я розумію, що ти її страшенно любиш, але твої скакання діють їй на нерви. Сядь!”, Етвин сміх і ходіння коридором у не зовсім довгій футболці; зграйки Етвиних фанатів – юнаків і дівчат віком до двадцяти років, їхні подарунки, ретельно підібрані за мірилом вистьобу й екстраваґантності („Бо тільки таке їй подобається!”), кілька зрілих чоловіків і одна жінка-акторка, що запросила Етву в казино, подарувавши їй сет криваво-червоної білизни - апоґея секс-шопного несмаку; батько і син – доктор Джеккіл і Хайд із 22-річною різницею в віці...

Батько – художник, син – семінарист.

- Ні, батько – Художник. Єдиний Мій Художник. – І Етва сама пересмикнулася на своє ствердження, таке воно було правдиве, нестерпне, огидне і збуджуюче. Художник, що їй самій міг би бути батьком, якби накоїв дурниць у 18 років, займав Етвині думки періодами, парціально, час від часу. Однак вона помічала у цьому невинному захопленні т.зв. живим класиком небезпечну тенденцію – сила захоплення росла і дужчала в геометричній проґресії.

Сторінка 1 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>

Пошук на сайті: