Іанеша і Синкопа – Ірена Карпа

– Я тебе люблю, – серйозно повідомила вона тоді у відповідь на його скупу лайку. Він промовчав. Макс Мороґоро ніколи не любив Етву. Етву це збуджувало і, зрештою, не хвилювало. Отримавши те, про що мріяли всі її однокурсниці, не маючи навіть нагоди листуватися з художником (ха-ха, Етва таки малювала краще всіх, от тому він її і помітив!) вона була, щонайменше, задоволена собою.

– Якимось чином це мені нагадує один скандальний романчик китайської авторки на прізвище Хуй. Цікаво, чи при слов’янських перекладах їм стає розуму цензурувати ім’я Хуй. Гм… там письменниця-дебютантка трахала усе, що рухало кінцівками в Пекіні. А рухало там, певно, багацько всього й до фіґіща чим. Молодець дівка була. Тільки потім її потрафило закохатися – і кохати, кохати аж до смерті в кінчиках пальців! – у старіючого художника-імпотента (навіть не імпресіоніста), та ще і з якоюсь невиліковною хворобою. Фе. Тьху! Ніфіґа воно мені не нагадує. Я – ніяка не письменниця, я навіть диктанти на трійки пишу, а художник мій – він усе, що завгодно, але не імпотент. І не старіє він зовсім. Він не руїна. Всі хай розсипляться, а він мені стоятиме…

І все могло би бути добре у цій приємній афері, все могло би звично продовжитися затухаючими коливаннями Етвиних пост-фактумів, аби не ще один актант цієї Максо-драми – Ежен Мороґоро. Той самий вісімнадцятирічний семінарист Ежен, названий так матір’ю, французькою акторкою (нантською актрисулькою, згідно Етви) що терпіти не міг, коли його кликали „Женя”.

Ежен був одним із найздібніших семінаристів Північного міста, але, попри свою обдарованість (чи внаслідок неї) вже встиг зневіритися в католицизмі чи й в усьому християнстві взагалі. Тільки не знав, як про це сповістити наставників. Макс на те мовчав, а Етва сипала найгидкішими богохульними жартами. Ще вона готувала для родини Мороґоро якісь витребенькуваті східні страви, а Ежен знавісніло мив посуд і блискавично виконував будь-яке Етвине прохання чи вказівку. Він – принаймні, так здалося Етві й Максові – вляпався в неї по вуха й корінні зуби вже на другій хвилині знайомства. Етві було до того не звикати, зрештою, але її трохи понервувало, коли малий без смутку в голосі сказав:

– Ну от. Можеш записати ще один експонат до своєї колекції.

Ні, Етві більше подобалося розмовляти з Еженом про позачасовість Бога і розділення за часом Біблійних періодів.

– Єдино так можливо для людей…

З Еженом можна було просто сновигати вулицями, слухати його красиву мову і насолоджуватися його захопленням. Із Максом можна було довго мовчати чи здригатися від його нечастих іронічних коментарів щодо Етвиної творчості:

– Кажеш, я не люблю тебе? А чим же я займаюся, переглядаючи твою мазанину й намагаючись знайти в ній хоча би щось хороше?

Ежен хотів забрати Етву на край світу. Макс хотів, щоби Етва сама забралася на той край якомога швидше і не нависала над його життям.

Ежен носив біляві кучері і окуляри. Макс мав дуже гладко виголену голову і пронизливі блакитні очі серійного вбивці після шестимісячного курсу психотерапії у Швейцарії.

З Еженом треба було кохатися по напівзруйнованих цитаделях чи на верхніх сходових клітинах офісних приміщень після робочого дня. Максу більше пасував би „Реддісон” чи, на крайняк, якийсь хоча би „Ґранд Готель”.

Етва кохалася і з тим, і з іншим у їхній квартирі на третьому поверсі старого гарного будинку на вулиці, про існування котрої не знав жодний таксист.

З Еженом Етва кохалася геть випадково, із Максом – ретельно сплановано.

Ежен був обдарований пристрастю гарного полохливого метелика, його шкіра пахла молоком, а подих був навдивовижу легким і теплим. Власне, саме той подих і змусив наставлену для надобранічного поцілунку Етвину щоку затриматися трохи надовше біля Еженових вуст.

– Ти самий міцний клей… – прошепотів він. Етва тихо засміялася і почухала його за вухом – такий уже в неї був вияв кінолоґічної ніжності. Ежен відразу впіймав губами внутрішній бік її тонкого зап’ястка і, тремтячи, „пішов проти течії” – обережно заходився цілувати Етвину руку знизу догори. Етва, що після немилосердного спостерігання за Максом збиралася мастурбувати на своєму розкладному ліжечку в кухні, не довго думаючи, загребла хлопчика в обійми і запхала до себе під ковдру. Все скінчилося. Не зовсім, правда, швидко, але Етві вже не було потреби мастурбувати.

– От тепер і надобраніч тобі, маленький.

– Етво, я…

– Чш-ш-ш… Солодких снів, Ежене. В тебе завтра іспити.

– Післязавтра.

– Добраніч, Ежене.

І Етва нагло перевернулася на інший бік. А далі був довгий-довгий день, Етвине стікання слиною та іншими секреторними рідинами за Максом, Еженові благальні погляди, Максові міни продуманої зневаги (дипломатичної байдужості? Сексуального цинізму?) і, зрештою, наступна ніч і той самий ранковий секс, на третій місяць після якого Етва сказала:

– Я вагітна.

І засміялася. Сміялася аж до правдивих сліз. Їй таки було нестерпно щиро смішно із самої себе:

– Ха-ха! І груди в неї раптом виросли, і місячних трохи менше, ніж завжди! Ой, як нам було сухо і комфортно! Ой, нє маґу…

Відтак напав повний ступор. Ні, це не було першою Етвиною вагітністю, але першою Етвиною вагітністю на третьому місяці від – guess, who? – було.

Етву діймало одне-єдине питання:

– Ну і що ж там із ґенетичними комбінаціями енд ху’з ту блейм? Шейкспір єбаний, хто з них батько?

Етва не могла без дурнуватої посмішки на все ж таки стьоболюбному обличчі не розмірковувати над родинними зв’язками учасників своєї горе-максо-п’єси.

– Дитина буде або сином Максові, або внуком. Або братом Еженові, або сином. Ги-ги. Мороґорів розведеться забагато і вони заполонять планету.

А потім їй приснився геть якийсь невеселий сон. Звідкілясь із ринви злізала маленька дівчинка із непропорційно великою попою, п’ятьма кінцівками і еліпсоподібним ґіґантським ротиком. Злізала незграбно, зі старечим кряхтінням. І злізала прямісінько на ґеніальну – о, вві сні це не вимагало жодних доказів – Етвину інсталяцію, вже заздалегідь поливаючи її рідкими екскрементами і якимось недитячим літражем сечі.

– Геть! Ааааа!!! Пішла звідти, уродка!!!! – верещала уві сні перестрашена Етва. Найгидкішим було те, що дівчинка-павукодупка була її рідною донькою, в чому – знову ж таки, вві сні – не було жодних сумнівів.

Етва підірвалася зі своєї мари і залпом заґлитнула півфляжки віскі “Cnocando”.

– Буеее!!! Фак! Мазза-фака! Я ж майбутня мазза-фака!

Наступного дня Етва пішла купувати квиток на літак. Зняла з картки всі свої заощадження – 600 долларів, позичила у ліпшого друга новеньку соточку і за триста паперів віддала сусідям свій вельми недешевий комп’ютер.

– Якщо вже родити ґенетичного гібрида-хрестоносця, покруча інцестуального, то чому би його не родити, наприклад, в Індонезії? – пояснювала вона менеджерці тураґенції.

– А… Гм… Ну, в нас є непогані спецпропозиції у Бангкок…

– Нє, Бангкок у Тайланді.

– А Індонезія де? В Африці?

– Ні. В Австралії. Давайте мені квиток до Катманду. В один кінець.

– Ага, сєйчас пасматрю…

– Тьху на вас! Здуріти можна! До Джакарти мені квиток. Господи, де ж ти вчилася, сіромашко… Ну та вже, ліцо фірми. Давайте, у вас там за сімсот баксів пропозиція, я на сайті бачила. Швидко давайте, я вагітна, що – не бачите?

В літаку в Етви почалася вже справжня депресія. Головно через якість сервісу майже збанкрутілої компанії „KLM”, але й просто так пошкодувати себе Етва вміла:

– Юна Джульєтта не застереглася… – сумно співала вона, позираючи в ілюмінатор через лису голову сусіда в окулярах. У його прегарній лисині відбивався захід сонця над Андамановим морем, і врешті решт Етва вирішила, що таки їде назустріч майбутньому.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: