Полювання в Гельсінки – Ірена Карпа

Ірена Карпа

Полювання в Гельсінки

(Андроґінний інтерактив)

16.05.2002.

Він (або я?) зайшов до хати, й подивившись у дзеркало, подумав:

«……….., ……….? ………. …………..?.. ………… …»

Все, ескейп, я ж не вмію мислити. Спитайте моєї викладачки естетики.

Так от. Дивна визріла потреба паруватися. Щоб хтось чекав у хаті, щоб шмаркався в мою раковину і сцяв у мій унітаз. Щоб хтось (той, інший) спав на моєму вузькому ліжку і дратувався від світла монітора, коли я працюю вночі. Та як тільки все це реалізовується, злагоджений організм мого існування негайно відторгує чужорідний елемент. Я ненавиджу відповідальність за тих, кого приручую, я ненавиджу їх за руйнацію злагодженої системи мого «вільного» життя. Треки, накати… Господи, і це я, кому ненависні схеми і правила! Де вона, імпровізація?!

Старішаю.

Ми пересталі лазіть в окна к любімим женщінам.

18.05.02.

Край мого вікна закриває рівно половину величезного сонця. Того, що видирає очі моєму комп’ютеру і пропалює мені черепну коробку. О так, я теж потроху перетворююсь на свій власний ідеал. Світ речей, моїх мовчазних друзів. Я маю все. Я — єдиний власник. Єдиний значить самотній. Я кричу вночі. Диким голосом, падаючи в прірви. Психоаналітик каже, що то від перенакопичення лібідо. Каже, мастурбуй. Не хочу. В мене великий піст, чи що. Аж поки не повернеться білява тонка істота, що зрідка приходить до мене у сни. Тоді ходжу цілими днями з таємничою посмішкою на вустах. Мацаю себе за шкіру. Я не хочу їсти, але мені сумно. Та-ак, я не те щоб ненавиджу весну, просто… Вона мені якась непотрібна. Ну от, уже стало соромно за свій дитячий егоїзм. Травень — це все, це вселенський коїтус, і байдуже, якщо мене у ньому не задіяно. Я цього року не пахну. Зате знаходжу всюди біляві сліди тієї самої тонкої істоти. Її сліди залітають у моє помешкання разом із тополячим пухом. Чи схожі ви? Ні, навряд чи ти маєш щось від тополі. Вони ростуть усюди, а ти — лише в Скандинавії.

Риба у мене на шиї родить зайців.

19.05.02.

Тут завжди погана вода, пошарпане небо і невикинуте сміття. Та ще й вигляд у мене якийсь хворобливий. Певно, треба припинити їсти м’ясо. Я не мисливець. Ян, е… мисливець.

Так, я рослина. Я, а не ти.

Хоча, я, певно, помиляюсь. Як завжди.

Мило по миля юсь.

20.05.02.

Старію я, чи що? Росту?

Зросту мені, Боже, зросту!

Ніххіра нема друзів. Я прогресую. Я ціп’як. Я ла-агідний такий ціп. Як. Гла-адко так з усіма колись бридкими. Гла-адко… І не гидко.

Бо хто ж за мене порадіє, як я навіть спати не лягаю? Що, може, ти? А хуй там. Тебе нема. Ти таки рослина. З перехресним запиленням. Вітром тебе, вітром. Не чіпай ти нас, мисливців.

Хочу тебе лизати. А може, й не тебе, лише би був твій запах.

23.05.02.

О, у вагоні теж стою я. В такій самій червоній куртці, дивлячись поверх моєї голови. Це вже вдвічі. Може, й бридкіше, ніж вдвічі, БО:

Навіщо, питається, іти від одних телепнів, щоб приходити до інших. Не стаєш же від того ні чистішим, ні мудрішим. Швидше, дуже навпаки. І все ж тим, хто тебе хєрить, треба бути вдячним: вони є оруддя Господнє.

БО:

Нащо, питається, порушувати свій правильний плин, план, плюнь. Перш за все, собі в пику, коли знову відчуєш слабкість.

Складаю собі гасло: «Хочеш потрахатися — подивися в синю коробочку». Там у мене гашиш.

Вибач, Скандинавська Квітко, просто я ще геть молода паросль. А вона, як відомо, зростає в гівні.

Ти десь із боку Австралії. Навіть як продати все, що в мене є (комп’ютер, книги, Жовте крісло), не стане і на півдороги до тебе.

Чого та тінь, що росла позаду мене, таки не вихопила ножа?

Ще зовсім трохи — місяць і чотири днини. Світ знову стане добрим і мокрим.

24.05.02.

Киріян. Заміна матюків. Пошта до колишніх друзів.

24.05. день

Пісня про Киріяна. Киріяна нема вдома. Віхи славетного путі. Уті-путі.

Я розтягуюсь на 50 миль. Я живу в Лапласовій системі.

Боже, чому хтось живе моїм життям? Вибач, Боже. Це дурість. Тільки я можу своїм. Все уявне — добре, хай собі існує в інших людях. На те мені їх і зустрічати. Ти буваєш така кумедна, Скандинавська Квітко.

28.05.02.

Ось так, дітки, незанання англійського слова з дефісом може перевернути цілий плин історії. Хоча ні. Всього лише одну людську долю. Дулю. Саме час показати дулю тим, хто надто самовпевнений і неуважний. Two-fold approach. Так от воно. Дивіться в словники і бережіться слова «подвійність». Зрештою, що було, а що й нема. Певно, що прощавай, Скандинавська Квітко. Шукай свого щастя в теплих краях.

Митець повинен бути голодним. І самотнім. Так що все, як має бути. Бо нікому мені варити їсти.

29.05.02.

Відчуваючи чужу пульсацію крові, я думаю про те, що маю любити тебе, білява Скандинавська Квітко. Я кричу про це в ліфтах — у мене клаустрофобія, репетую на вулиці — мене кудись забирають і про щось розпитують. Потім однаково відпускають, і знова стає однаково. Я … тебе, бліда Скандинавська Квітко.

30.05.02

sie lieb dich.

Є. Є. Є.

Атож. Ком-ком. Комком поперек. Горлаю і прогортаю. До останнього. Чи будеш моєю «до віку, до смерти?» Певно що. Певно, що. Б. Щоооооорс. Не бувало такого героя. І мене як не бувало.

З неба щось. Щось як слова із задка. Біло-руде намисто. Воно не для тебе. Воно через те, що я не можу сісти до роботи. А що ж буде, як мій дім стане коло тебе? Де тоді набрати стільки метрів намиста? Ти не думаєш про це. Ти думаєш лише про те, як ми кохатимемося в туалеті літака, і як витерпіти третього пасажира поруч з нами, і чи купляти третього квитка, і про мову, якою «кохати» буде не так зачовгано, як англійською чи німецькою. Ти… думаєш за себе, Скандинавська Квітко. То й добре, а я спатиму. За нас двох.

31.06.02.

Я — квінтесенція своєї еротичності. Одиниця мінус. Можу дрочити щодня і кохати себе. Та потім однаково приходять люті згадки за тебе. Зелено-достатня ентропія. Позитивна. Руки пахнуть так, як мав би пахнути твій язик.

Машини по колеса у воді. Вода вже по якийсь поверх — хуй тій воді, я на сьомому. Спускатиму позавтра човен. Позавтра рейс на Скандинавію. Попливу туди. Тим паче, там тебе нема.

П’яні випускники здійняли вереск під дощем. Так щороку. І.

Сухий батон. Білий і каменем. Нащо?

Ще трохи, і буде спорт. Аааааааааа. Як зле. Яке гіввно. Бе. Батоооон… Б. е…

І якого я, питається, загиджую інформаційний простір? Цим недоробкам читати мої статті, а статті схожі на недоварений вміст обважнілого шлунку. Насильство… Ну що за тема така? І чого саме мені про нього писати? Бляха, я ж ненавиджу писати. Я ненавиджу свою собачу роботу…

02.06.02.

Гівно. Яке гівно. Як нудно. Що не день, то швидше й беззмістовніше, й при тому щоразу треба сплачувати податок на його додану вартість. Терміновий час. Ха-ха. Я не вмію говорити, це правда. Не вмію писати, це також правда. Я не маю сили, не маю сенсу. Відчуття це підходить до горла щороку по кілька разів, знаходить мене всюди. Вже нікуди не поїхати, бля. Хочеться здерти з себе скальп. Неможливо знайти зручну позицію: ні лягти, ні сісти. Як нудно. Як дурнувато. Де мій сенс, як не зі мною? Чому не… Все. Все. Все. Невер мор. Залишилось ще 26 гривень. Це по дві гривні на день. Я виживу. Тільки що буде, коли настане день?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )
Додати коментар