– Хіба?
– А-а-а!!! Заберіть мене звідси! Євко, курча мама, де ти закопалася в цих грьобаних Карпатах, якого рожна ти тут загубила?! – Кажись, Пенелопа трохи нервує. Ну, так ніби до когось неіснуючого апелює. Чи що вона там робить.
– Чшш… – це я так шипіти можу.
– О! – раптом перемикається вона, – точно! Швидко, швидко пали багаття!
– Що?
– Бігом! Ти молодець, ти здогадався!
Ну, я, в принципі, не зовсім штурбихатий селюк, але що вона мала на увазі, до мене трохи не доходило. Однак прошу – ватру, то ватру. За п’ять хвилин навіть сируваті дрова займаються і мирно палахкотять. Як очі Пенелопи, коли у ту ватру дивиться. Вона сідає навпроти мене, якраз через ватру. Вогонь здійнявся вище.
– Ну що ж, – тихо каже вона, – ти ж мусів знати Іздру Євінську.
25
She’s my black market baby…[33]
Чого воно відразу прийшло в голову? Я ж ніколи й не чув про особу з цим ім’ям. Хіба що…
– А це не та дєвучка з каналізаційної історії? – питаю в Пенелопи.
– Якої історії?
– Ну та я що, знаю? Була якась фігня в локальній пресі, переполох зі зникненням людей. А ще якісь перешугані туристи дерли п’яти з місця, де то сталося, заправлялися у нас, то й розказували щось. Правда, їх так калатало, що я там і третьої не догнав.
– Ти знав Третю?!
– Ти шо, дура? Це так кажеться, коли ти нічого не зрозумів у чиємусь нефарцикльованому дискурсі, ги-ги.
Дискурс (лат. discursus – міркування, фр. discours – промова, виступ) – сукупність висловлювань, що стосується певної проблематики, розглядаються у взаємних зв’язках з цією проблематикою, а також у взаємних зв’язках між собою (…)
– Сам ти дура. Бо „дурак” турецькою зупинка. А „дурень” звучить як прутень. Така от психопатологія буденного життя. Давай підкладай дрова. Не виходить з тобою розмови путящої.
– А нащо тобі вогонь? Каток топити будемо?
– Якби ж то…
І тут Пенелопа робить щось таке, до чого не додумався би й режисер найзацофанішого еротичного триллера: повільно стягує свою блюзку через голову і кидає в вогонь. Дивно. Жодного тобі іскріння в вогню чи ерекції у мене.
– Ну? – чекаю я продовження. Її очі раптом дивно зблискують, і я вже розумію, що триллер не сильно й зацофаний: прямісінько з її сосків починають рости дві змії. Я відчуваю рух волосся по всьому тілу. Ого! А якщо і з мого волосся щось повиростає?!
– Кхххаааа… – вітаються Пенелопині зміюки. Раптом мені згадується розповідь мого колєґи Бульдозера про ворожку, що ворожила на власному кліторі. Говорила до нього, зіллям омивала. Може, то про Пенелопу було?
– І вам кха, – кажу зміям. Вони привітно заглядають мені в очі й починають обережно намотуватися мені на шию.
– Слухай, що я тобі скажу! / Слухай, що я тобі скажу! – так звучить зміїне стерео у моїх вухах. А що, непогана конструкція навушників. Ще й дівуля в подарунок. Топлес, між іншим.
– Коли догорить вогонь і лишаться самі жарини, вилий на них все, що виллється із твого тіла. – продовжує тераріум.
– Шо, дрочити туда, харкати і шмаркатись?
– Не забудь про кров. І сечу.
– Слухайте, а може просто туди висцятись і всьо? Щось мені не хочеться різати вени. Не доріс я до нещасного кохання.
– Всссе… Роби як я кажу.
– Кха.
– Що?
– Ви забули сказати «кха».
Тераріум розмотується з моєї шиї і перекочовує на пояс… Ой, вже не на пояс… А-а-а!!! О… А це не страшно. Закриваю очі й розумію, що зі спермою проблем не буде.
Вогонь і справді догорів. Вуглини кровожерно жевріють. А… Так, дитинко, є, розумниця… Тієї ж миті відчуваю нестримну потребу відлити. Є… Це теж своєрідний оргазм. Тьху! Що за гон?! О, диви, і плюнути вже встиг… Фе! Та що ж я все роблю, як вона наказує?! Соплі тут порозпускав на радощах дрочильних… Соплі?! Ой! Ну всьо, капнуло, маєш тобі… Бляха-бляха! Це ж тепер черга крові! Типу, ми здєлаєм ма-алєнькую ранку і… висосєм твою кров…
– А може, не треба? – Мій голос би мав викликати жаль.
– Треба, Чесю, треба!
І тут мені банально валять в носа. Він банально розвашується і вміст судин тихо стікає додолу. Не знаю, як та вся бадяга потрапляє на вуглини, але, певно, попадає, бо чується переможний репет:
– Так! Ось воно! Є! Слово!
Ну, тепер вже і я дивлюсь на вуглини. Тільки замість них на місці багаття цілком чітко виструнчилось слово „Нелойпашна”
І зразу впала ніч.
26
– Нелойпашна… Ти чув про таке озеро?
– По-моєму, я сам його тільки що й створив…
– Гм. Деміург. Та ні, ти вивів тільки його назву… Хоча, якщо твої рідини зробили це…
– А чому Нелойпашна?
– Тому що літо. Взимку була би Лойпашною.
– Було би Лойпашною.
– Нє, була би. Озеро – то жінка.
– Ну дивись, як хочеш. Певно, не-лой, бо в холодній воді лою не розтопиш.
– А що таке „лой”?
– Лой – то сало з баранів.
– А. Пішли на озеро. Бери ліхтар і ходімо.
– Ти що, здуріла? Мене, звичайно, дуже тішать твої ігри в відьму з Блер, але бігати вночі по лісі з ностальгійними репетами „Іва-а-а!” і „Марічко!” мене не вабить. Окрім того, пес його знає, де то озеро.
– Слухай, просто пішли. У нас понти часу залишились: світає – і торба. Прийдеться до Лойпашни чекати. До зими тобто. – Тут до мене доходить, що я ввесь цей час проповідую голяком, і пес його знає, де моя сорочка. О, от вона. Кльово.
– Та нє, не вдягай, і так темно! Хто зна, може в тебе ще й протитуманки в сосках закручені… – ну й придурок цей Четвер. Тим не менш, поки що злитися не можна, бо…
– Слухай, Чесю, а ти б мені не дав трохи тирличу для нагальної справи? – з мого голоса можна півників на патичках робити…
– Якої такої нагальної?
– Ну сам же сказав, що ми зара по лісі будем бігати, як сліпі кошенята. Давай ти станеш псом, а я лисицею.
– А може, ліпше в котика та білочку пограти?
– Давай потім… Ну то як, d’accord?[34]
– Та стрьомна ти якась. Так мені нічого й не сказала. Але вже, раз я так кльово кінчив, ги-ги… – (От лось!)
Нарешті цей грьобаний Четвер, він же Уліс, він же Брескул Бербенескулович рушає з місця. За якусь мить після жахливого гуркоту, що чутно було з горища мені аж сюди, приносить манюсінькій пластиковий пакетик з запайкою. В таких пакетиках продається дешеве польське срібло, а потім насипається порційова конопля. Ну що ж, тирлич – та сама трава.
– Будемо зелених зміїв запускати чи пані вже втомилися? – трясе пакетиком Четвер. – А ти знаєш, як там правильно той відвар мутити? Бо я, гм, бач, щось нахаламандрив був, а воно не до кінця профарцикляло, і тепер замість вовка максимум водолаз із мене виходить. Ну, ти бачила.
– Коли казати на ньюфаудленда „водолаз”, відразу згадується обгорілий труп в аквалангу посеред лісу.
– А, знаю. Це коли під час пожежі черпали воду з озера і зачерпнули чувака, що там ниряв.
– Пірнав.
– Ага. А ти шо, вчителька?
– Нє, манекенниця.
– А я директор банку.
27
Будуть гори крутитиси,
Будуть чари чаритиси…
Вона наказала мені роздягнутись і обійняти смереку руками й ногами. Лицем до стовбура, до згарища спиною. Кора видається якоюсь дивно теплою, так, ніби чиїсь дуже пошерхлі губи цілують мене в якомусь заповільненому ритмі. Я навіть сам до них притискаюсь: сильніше, слабше. І раптом я згадую, що вже колись мав це відчуття в цілком реальному житті. Кілька років тому, в Києві, на вулиці Костьолній я сидів на лавці поруч з однією дивною особою з рудим волоссям і наглючими жовто-зеленими очима. Мені ще чомусь було дуже холодно, трусило, як в пропасниці. Вона говорила до мене, її хрипуватий голос залізав все глибше мені в вуха, відтак вуха, а разом з ними й решта частин мого тіла почали невблаганно до неї наближатися. Вона ж собі просто сиділа, вкриваючи мене своєю курткою і розтираючи мої долоні. Здавалась такою всеохоплюючою й могутньою, хоча насправді була дуже маленькою і худорлявою. „О так, – казала вона, сміючись, якби я була білкою-летягою, то зара би розкрила всі свої хутряні запаси і тебе би вкрила”. – „А я уявляю собі жінку, що спить лише з важкими мужиками, і там у неї все розпласталось за багато років. То так би тільки – раз! – і накрила би мене статевою губою. Тепло так, волого, спати хочеться”. Відтак я почав торкатися губами її шиї, вдихати аж до забиття памороків запах її волосся, добрався до голої спини, потому до грудей, але відразу прийняв руки: від їх досконалої пружності віяло смутною небезпекою. І ввесь той час я відчував її довкола себе, вона була з усіх боків, вона висмоктувала мої дрижаки, пила мою пропасницю, шепотіла на вухо незнані слова і без кінця торкала мене всього своїми шерехатими губами… Дивно, на вигляд вони були геть вологими. Я ще щось просив її розказати про свободу, вона ввесь час акцентувала на якійсь різниці у нашому віці, типу „Коли мені було 18, як тобі, я кохалася в Сартрі”… Я ж просто шукав, не знати чого, я не знав, що стримить поміж нами: моя дівчина, перед якою відчував незламний обов’язок, чи мій страх перед цим нічним втіленням сексуальності і божевілля, перед жінкою, що розповіла мені про себе все, і від цього видавалася іще страшнішою?