Білка-літавиця. Вона ж і дійсно могла ставати нею. І стала. Просто в мене на очах. А я?.. Ну що ж, відтоді я й почав ставати вовком. Чи псом, коли не до кінця вірно виконую тирличеву частину ритуалу.
Чому я згадую про це тепер? Може, тому, що її ім’я було Іздра Євінська?
28
На Сіянськой горі
По шовковой траві
Сам Господь посходив
Райський сад посадив
Тополю і грушу
А третю яблунь золотую…
Дивні якісь заклинання в Пенелопи. Гм.
-Альо, ти шо там шепчеш? – питаю, не пускаючи, однак, стовбура. Щось там про райський сад.
-Це вже якесь відступництво, Пєня!
…На яблуні три гніздечки
То гніздечки три цариці
Одна царица Кубаміца
Другая Сохвія
А третяя Лохвія…
-Ну добре, шепчи далі! Ти ж мала щось зовсім не з тої опери ковбасити! А то ти вже як мій Бульдозер… А, ти його не знаєш. Такий москаль був заядлий, шо торба. А потім з нами стусувався, став москальом-зрадником. Зафанатів від української. То, певно, Юрась його законтачив. Статевим шляхом.
…Просу я вас цариці
Заберіть свої послужниці
Одная злая непашниця
Впустила зубок
В золотий клубок
У рум’яне м’ясо
В червону кров…
– Дивись там весь тирлич без мене не спожий, поки я тут в дубі головою стою. Добре, що не в дупі головою, ги-ги. Юрасько би проперся. І Буль тоже. Уроди два.
…Прошу я вас вийняти
Іду я гадюки шептати
Ужового зла замовляти
Польового
Лугового
Крапивного
Путинного
Путхатнього…
– Нє, це, звичайно, добре, але шо, як ти мене викуриш на йожика галімого? Їжака, вибач. А то вже стаю таким олігофроном, як твоя Роксана-бабаяна. Олігофрон звучить як ліки.
…А в полі колюча груша
На колючій груші гніздечко
А на гніздечку Яга-небога
Носила вуську
Від Путяхи до Домахи…
– Знаєш, Пенела, я, певно, не піду з тобою на озеро. Ти вже вибач.
(О, примовкла на секунду… От відьма! А нє, пішла далі…)
…Штучині зуби виймати
Гадюче жало замовляти
То збирайтеся ж
Кочовиє
Межовиє
Сохвії
Лохвії
Райські дітки щебечуть.
– Це ж чого ти не підеш, бовдуре? – трохи змучено питає вона. Усьо, весь реп дочитаний…
– Скажу, коли поясниш мені свій фрі-стайл.
– Який фрі-стайл?
– Ну, що ти тут тільки що протирала?
– Ой, Че, ти якийсь геть зелений. Замовляла я тебе. Від укусу змій. Моїх же власних. Старим дідівським методом. Бабівським, точніше.
– А тирлич?
– Ха! Ask![35] Корпорація про все подбала! – і вона простягує мені ОТАКЕННУ косячину.
– Ого… А вона вже замовлена, усьо в поряді?
– А то бля. Ну шо, передумав трусити жижками? Хапай і вовкулій.
Ну хто би від такого відмовився?! Хто відмовиться – той лох! Швидесенько затягуюсь. Ой, добре пішла… ой, красиво. Кха-кха!
– Не покашляєш, не попре! – о, і вона знає ці студентські прибаутки.
– Ти питала… – упсь, мене якось викручує… – ти питала, чи знав я…
– Єву.
– Ага… – всьо, мене погнуло, щоб не сказати „покрутило”, бо то ж-таки не канабіс.
– Ну?
– Знав. Я згадав.
Зненацька Пенелопа підскакує десь на висоту мого зросту (ну, того, що в мене був ще 2 хв тому), несамовито змахує руками й ногами (в неї сипались іскри з нігтів чи мене так глючить?), приземляється, падає на бік, крутиться, як отруєна тварина, і справді стає твариною. Лисицею.
Руда лисиця мене тисячі
Його не вистачить
На нас усіх таких
Чи в тебе вдоста чар твоїх лисячих
Розітну просто на клаптики…
– Розітну-у-у! – і я вже дійсно довиваю кінцівку крихітчиної[36] пісні. Маєш тобі неприємність. Я знов ньюфаундленд.
29
І ми вже несамовито женемо лісом: лисиця за псом, пес за лисицею. Кущі розступаються, я наче сам продираю темряву. Це схоже на несамовитий секс. Такий, який міг бути лиш з Євінською. Ми біжимо щосили, я відчуваю, що і смерть, і запах Іздри дуже близько. Пенелопа-лисиця дивно скрикує час від часу, мене вже не треба переконувати в потребі відшукати озеро. Іздра сильніша за мене. Я стрибаю в темряву, я заштовхуюсь в неї, я розбиваюсь об Іздрине тіло. Це сильніше за будь-яке кохання будь-якої напівфриґідної, готової до сімейного життя коханої. Це зовсім не життя, я знаю це, Іздро, забери мене в себе! З дерев на нас дивляться мовчазні жовтоокі істоти, я біжу мовчки. Пенелопа не встигає за мною, однак я добре відчуваю її дихання. В ньому теж є щось від запаху Євінської. Невже й Пенелопа кохалась із нею, з цим смертельним втіленням Афродітиної сили? Я задихаюсь, мене всього трусить, я мчу щодуху, я маю встигнути. Я знаю, що руки Іздри пахнуть мною. Я не знаю, як міг про це не пам’ятати. Я вже чую її голос. Я й сам залюбки втоплюся в тому озері, якщо на дні чекатиме вона…
Ліс густішає, я, здається, бачу її лице з єхидною посмішко. Вона відбирає все і все дає, вона може бути всім. Вона сильніша за схід сонця й майже така ж сильна, як його захід. Вона – моє звільнення, я маю знайти її.
Пенелопа важко дихає: лапи лисиці надто короткі для такої біганини. Ми залишаємо по собі випалений слід, і не доведи Господь котромусь із мисливців на нього ступити: стане одним із нас…
Раптом бачу світло у гущавині. „Нелойпашна” – проказує в моїй голові Іздра. „Іздра…” – шепоче позаду Пенелопа. Ліс густішає, світло не наближається, ох, як же нам до нього важко, але людям було би ще важче, а то й неможливо. Поряд із нами на те світло біжать ще тисячі інших, всі вони знають Євінську. Ми маєм бути першими. Хутчіш, прудка лисице!
Від того місця, звідкіля надходить світло, потроху починає чутися музика. Щось дуже подібне до музики.
Take no sin
Take off your skin
And dance round your bones…[37]
Це твоє, твоє, твоє світло там! Це воно проникає під шкіру і пестить мене зсередини, змушуючи плоть саму зіслизати з кістяка. Ти розкидала мене на шматки, щоб потім зібрати докупи вже зовсім іншого мене… Ти божевільна, Іздро, ти обгорнулася моїм життям і змусила мене про все забути… Я хочу до тебе.
I want to buid a nest in your head
I want to kiss you and never be there…[38]
Якось я забув у тебе годинника. Відтоді ти змогла дивитись мої сни замість мене, а я перестав хотіти спати. Я писав тоді музику для тебе. Писав нон-стопом, 24 години на добу. Не міг спинитися. Писав тобі музику й відсилав sms-и. Ввесь час однакові. Мій час завис з тобою й я був із того щасливий. Хата була завалена дисками, їх вже геть не було де складати, а я все писав і писав. Тебе, напевно, дратували мої сни. Ну кому сподобаються сни якогось мудака, що його власний член стає гадюкою і кусає його в губу? Ну, тепер вже гадюки від мене замовлені. Тобто, я від гадюк. Дивно, не можу тепер згадати й крихти з тієї купи музики… Найдивніше те, що в кінці кінців ти прийшла і сказала, що на тих двоста восьмидесяти девяти компактах, що я встиг тобі відіслати, була одна-єдина мелодія.
А годинника ти так і не віддала.
30
– Че! – кличу цього бовдура. Ну куда його так пре? Так, ніби бджоли в сраку покусали. Диви, навіть вухом не веде! От тобі й друг чєловєка. Хоча ж я не чєловєк pour le moment[39]. Згадав він, біда його бери! А нічо, що Іздра (якщо оклигає, звичайно) ні сном, ні духом про нього? Бляха, я перестаралась… Цікаво, ким же насправді була та дівчинонька, що так круто Четверця заворожила? Ну та вже, наразі хай думає, що то Єва. Ну коли вже той каток дурнуватий з’явиться?! Ще тута всіляка шушара причепилась до нас.
– А ну кац усі звідси! – ого, мене навіть Четвер не чує, не те, що ці лісові санітари. Розплодилось тут тарзанів недороблених! – Ану киш!
О, здається, lac de cygnes[40] замаячив.
– Нарешті баба в мешті! – каже Четвер. О, не онімів, значить.
– Ти бач, там хтось катається! – показую йому на два силуети. Обережно підходимо до краю чагарів, писок до писка, увагою до Нелойпашни. Всі причепні багатства лісу, честь їм і хвала, не верещать і нам контору не палять (Боже, я вже думаю словами Роксолани!), а тихенько зизять схарапудженими очима в тому ж напрямку, що й ми. А там, на мруґанні озерної льодовиці ковзали дві до нестерпу прекрасні істоти.