Your skin makes me cry[41]…
Пара то здіймається на півметри у повітря, то втискається у лід, що більше скидається на поліетиленову плівку. Їх танець заворожує навіть тупого Четверга. Звідки йде музика і чи є вона взагалі? Так, ніби дерева випускають кожне по тягучій ноті…
– Та це ж… Це ж мій трек! – раптом вигукує Че. Ну всьо, капут. Фіґуристи дременули в гущавину, звуки стихли.
Трек (від англ. soundtrack) – звукова доріжка. Застосовується в кінематографі, рекламі, розважальній індустрії, в метро для передачі аудіоінформації пасажирам, в якості прихованого емоційного супроводу під час інформаційного взаємообіміну, в декоративно-прикладному мистецтві, оформленні гіт-парадів, у спортивних залах під час спортивних змагань та неспортивних злягань, в літературних творах, зокрема у „Полювання в Гельсінки” І. Карпи (авт. треків А. Ульянов).
– Ну ти й дурень! – кажу Четвергу. – Нє, ти не дурень, ти – поц. Ти бик. Ти такий лоходромщик, що…
– Тихо! Я знаю, де вона. – І мій Уліс кидається до льоду. Ну все, зараз провалиться. Біжи-біжи, небого, вазвращяцца плахая прімєта[42]… А пес його греби! Що в мене з мовою таке?!
– Гівно рідке! – каже хтось позаду, – ви із сестрою знов одна.
31
Кігті підслизаються на кризі, я наче біжу догори ескалатором, що рухається вниз. Але я точно знаю, де вона, і це помалу вириває мене з мого безпомічного бігу-як-вві сні. Але яка ж пекельна тиша навкруги! Так, ніби хтось вирізає вуха надвисокими частотами.
– А!!! – це я так кричу, бо ім’я твоє вимовляти надто складно. Раптом здогадуюсь, що треба роздивитись свої лапи. Пильно, як слід побачити свої нікчемні на цій кризі кігті… Я спиняюсь. Скільки пар очей стежить за мною? Нагинаю голову, і – є! Там, під товщою криги, десь аж коло споду лежиш ти. Мене кидає в жар. Я не знаю, що мені заподіяти, щоб визволити тебе, моя триклята льодова королево! Я починаю щосили дихати на кригу, я хочу, щоби мій нестерпний жар дійшов до тебе, щоби ти відкрила жовті очі й назвала моє ім’я.
– Уліс…
Оживлення організма (реанімація) – відновлення життєво важливих функцій (перш за все дихання та кровообігу). (…)
Механізм вмирання надзвичайно складний, і можливість О.о. базується на тому, що, по-перше, смерть ніколи не настає відразу – їй, окрім природньої відрази до неї нормальної людини і вигуків „О-о! Та що ж це я на курчу мать вмираю?! Ану робіть мені О.о.!!!”, передує т. зв. термінальний стан, перехідна стадія;
по-друге, зміни, що відбуваються в організмі при вмиранні, не відразу набувають невідворотного характеру і при достатньому опорі організму й своєчасному наданні допомоги можуть бути повністю ліквідовані. (…)
– Уліс, – повторює Пенелопа. Вже не лисиця. Підкралась ззаду непомітно, та ще й не сама.
– Слава Ісу, вуйку Йване! – Вітаюся з мольфарем. Цікаво, як виглядає збоку така ввічлива собацюра. Що вони на мене дивляться так співчутливо? Я вам шо, невиліковно хворий? Тоді хоч подарунків подаруйте. А ну пішли звідси! Але вголос ніц не кажу.
– І нема потреби, – каже мольфар. – Ні у кáзаннєх, ні у тому, що тут робиш. Перше маєш віслухати, а нє робити всьо в горєчці. Ти якийсь гійби не мудрий був, Брескуле.
– Кажіт вже скоро, вуйку Йване!
– Най тобі дівка сеся розкаже, а я вже відтак підкажу.
– Че… тобто, Брескул, – сумно каже Пенелопа. – Та жінка… Ця жінка, тут, під льодом – твоя смерть.
– Хто, Іздра?
– Так, моя напарниця Іздра Євінська, Мalficata Рotentia 37-11 D. Як тільки ти рухнеш її до життя – підеш сам під лід.
– А ви тут нащо? Впадляк мені руку дати буде?
– Гм, Че… Якби ж все було так просто. Помінятся з нею можеш лише ти. Позичити їй розігріту душу.
– А чо ти мені це все тулиш зараз, коли сама так довго юдила цю Лойпашну шукати?
– Нелойпашну, Брескуле, май бога в череві! – каже мольфар. – А видиш, мусит тепер відьмака тебе перепрошувати. Бо якби м не я тогди в крамници був, а Олена моя, то б ти вже й не дихав. Моя Олена, курва, таки з цими до кумпанії стала!
Згадую Олену, мольфареву дочку (а може й жінку?) трохи несповна розуму. Кінцево дашок її зашурхотів після восьмикратного прочитання Сімони де Бовуар. Ніколи б не подумав, що відьми потребують емансипації…
– Та то й таки Олена моя дурна всьо вібовкала, – продовжує вуйко Йван. Бо сесі дві дівки, що до вас на штанцію заїхали, то вони по свою старшу тут. Візволяти її. Та й найшли тебе, Брескуле, бо твій дебіляга Юрко їх своїми тими кумп’ютерами направив, біда їх бери у купі з тєлівізорами. А ти мав би то всьо файно для них зробити та й лігти ціфонько попід ледом замість відьми. То вже маєш за мене такі свічки у церкві класти, як кінські ноги, що я нагодивси. Перше добре впік тоту, шо сі в хаті вашій лишила, а вона мені: „Йой, паночку, то не я, то сестра всьо!” А видиш, яка бойова, на сестру звертає! То я їй тогди косу втєв, а вона як кинесі бігти! Ну то вже єсно було, куди вона так бігла, би-м не здехнути. Бігла до сієї кралі, бо то лиш пів її було, тай мусіла скоро з’єднатиси…
(Я лиш тепер помічаю, що Пенелопине волосся значно покоротшало).
– Ну та й я собі за нев. То байка, шо вона так скоро бігла, я все рівно борше, – провадить мольфар.
– Ха, ще би! – (о, нарешті пенелопська інтонація!) – Став сичем і летів поверх дерев, поки я спотикалась об каряги.
– Ти хотіла сказати, „шпорталась”…
– Слухай, Брес, зара не час давання здачі, ОК? Слухай давай свого вуйка, бо мені вже треба йти.
– Підождіт, паніко, де будете йти проти ночі? А ти, Брескуле, мусиш мені дєкувати, шо тебе вберіг. Бо якби-м рухнула тебе чи ще раз ману тобі наслала сеся-во шельма, стала би смереков. Як моя Олена… Нічо так, файна війшла смерека, коло хати поставив, прийди подивисі.
На цих словах Пенелопа гучно зковтує. Кіно.
З лісу несподівано звучить фортепіано. Ми всі троє якусь хвилю мовчимо. Шкіра моя від тих звуків починає лущитись і опадати, легкий вітер хутко розмітає її клапті по всьому озеру. Я знову в людській плоті. Впізнаю музику Бульдозера. ЇЇ може грати лишень Юрко.
32
– Піду по того немудрого, – каже мольфар. – Ти мені тут вважєй, дівочко, як не хоч до віку мені коло хати стояти.
Ха, дуже мені треба. Шуруй давай. І так всьому кранти. Ех, Іздро, вибач… Вся твоя історія настільки неформатна, що інакшого кінця сподіватися було би просто тупо. По-голівудськи так, хеппі енд із замороженим красівим мальчиком. Якби ж то не цей мольфар, деус екс машіна грьобаний…
“Deus ex machina” (лат. бог із машини) – драматургічний прийом в античних трагіків, коли розв’язка твору здійснювалася божеством, спущеним на кін за допомогою спеціальної підйомної машини: так роз’яснювався зміст подій, запобігалася катастрофа, визначалася доля дійових осіб. (Евріпід „Єлена”, „Електра”, Софокл „Філоклет” та ін.) Нині цей термін вживають, коли йдеться про механічне, художньо непереконливе розв’язання конфлікту за допомогою персонажа, котрий невмотивовано з’являється наприкінці дії (…)
Хлопчик Брескул, ніжний Уліс, вже було й повірив, що знав тебе, вже й позичитись тобі збирався, чи то пак, віддатися навіки. Диви, от і зараз голяком сидить на кризі, вдивляється тобі в обличчя. Ех, було б тобі кохатися з кимсь на кшталт нього. Хоч перевертень, як не як. А ти що? Як могла відьма твого ґатунку збожеволіти через звичайне людське дитя, що його так просто можна було вбити? Зрештою, якщо вже він був твоїм коханим, та й не раз він мимоволі був задіяний у наші справи, чом ти його ніфіґа не навчила?..
Вмер був, лайдака, від звичайного переохолодження, коли ми три доби в колодязі ховалися. В лікарні вже помер. І не в нашій, а у своїй, західній. З обладнанням і купою лікарів, із натовпом родичів і чоколядовими цукерками напоготові. А ми тоді, дві забрьохтані біданки, deux salopes ciniques[43], з реготом завалили в той сліпучий лікарняний хол. Ти була певна, що він зара десь дуже близько до смерті, і навіть раділа, що звідти він може бачити нас і все, що відбувалось з ним насправді. Але…