Ірена Карпа Feat Сашко Борейчук
Стоянка AMOR FATI
Всіх, всіх єб*ти в ср*ку,
Окрім Терещенко –
Найпрекраснішої особи в світі…
(журнал „Телятко”)
1
– Моє ім’я Пенелопа Вейтс, – презентувалася чорнявка у великих сонячних окулярах. Власне, звідки ми взяли, що вона була чорнявкою? Швидше, волосся вона мала темно-руде, до того ж, його покривала темно-золотих відтінків хустка, пов’язана а-ля рання Мадонна.
Пенелопа: окуляри GUCCI – 1499 грн
хустка Ives Saint Laurent – 1299 грн
джинси шкіряні Nina Ricci – 1569 грн
бюстгалтер Ives Saint Laurent – 321 грн 99 коп
черевики Karlo Pazzolini – 1348 uh
– Ого… – Подумав, мабуть, Юрко, підпалюючи цигарку.
– … – Промовчав я.
– Ну? – Нетерпілося їй.
„А якого, власне, біса, треба представляти себе, коли хочеш заправитись пальним?” Зненацька я чомусь уявив, як діваха витягає пістоля і робить нам веселі танці”.
– Дуже вражаюче… – Спромігся Юрко.
– І не менш приємно! – згадав ввічливість я.
– Карочє, чуваки, – вона помітно додала грудних ноток в голос, – мені треба заправитись. 40 літрів.
– Будь ласка! – підвівся Юрко. Власне, підводитись йому мало б бути дуже в падло: спека цього року стояла неймовірна, як для наших північних схилів. Ми поспускали лямки своїх комбінезонів і скидалися на підхіпованих підлітків кінця 90-х. І якщо Юрковий торс просто пасував до „Аполонського начала” теперішньої т.зв. культури, то мої витатуйовані по всьому тілі кельтські візерунки часто-густо гнали особливо ніжних клієнток від мене геть цілими табунами. Щоправда, я по тому майже постійно ловив на собі їх перелякано-хтиві погляди, вже коли авта виїздили з заправки. Ну й дрочіть собі, курочки рожеві.
– Гарно тут у вас, – кинула наша цяця фразу, що ми її чуємо десь, щоб не збрехати, разів із шість на годину при хорошій погоді. І навпаки, псевдо-туристи промовляють: „Ну і часто у вас тут так страшно?” при найменшому прояві різноманітності природи. Гори то гори.
– Noise, life, youth, beautiful![1] – видерлось із кралечкиного авта. Я впізнав той саундтрек. Фільм “Snatch”. Фраза “the Germans?” з котрого мені ніяк не вдавалась із правильною інтонацією.
– 40 літрів? – Чогось перепитав Юрко. – 95-го?
– Ага… – За окулярами лярвоччині оченята – я відчував це – роздивлялися мої груди і живіт з рубцем після апендицитної операції.
Запалення червоподібного відростка сліпої кишки. … може бути наслідком його перегину, закупорки просвітку каловим каменем , різкого набрякання слизової оболонки, котру подразнюють, напр., мілкі глисти (гострики), що проникли в відросток, чи продукти гнилісного розпаду вмісту кишечника. Часто випорожненню відростка заважає постійне переповнення сліпої кишки каловими масами при закрепах (…)
– Платите карткою чи готівкою? – Я.
– Не плачу. – Вона. – І не плáчу.
До таких штукенцій ми вже звикли. Для теличок, що не бажали витягати грошики, натомість бажаючи витягати наші прутні з джинсів, навіть була відведена спеціальна кімнатка нагорі станції. Відносно чиста постіль (власне, шизофренічно кольорова, щоби рідше прати), душ (для відносно не-чистих дівок і просто як засіб очищення) та інші борщі. Але ж тут, бляха, було 40 літрів… та й трахатись, чесно кажучи, не дуже вставляло по такій спеці.
– Ну-у, ціпочко… – протягнув я.
– Не називай мене ціпочкою! – Якось надто аґресивно вона.
– Юрку! – Гукнув я товариша, що вже був заходився коло бензобака. – Тутка в нас трохи динамцьо з пєньонзами.
– Les cons! – Крізь зуби продушила кралюся, свято впевнена, що середньостатистичний західноукраїнський лох французької знати апріорі не може.
– Gardez vous, ma poule, ça peut vous coûter encore plus[2]…
Ну що, вона трохи припухла. Шкода, ненадовго.
– Ну добре, хлоп’ята, може, до справи? – Вона чомусь зняла окуляри. Чи треба щось казати про її очі? Звичайні нафарбовані очі одного з чотирьох кольорів.
– Вотс ап? – Підходить Юрко. – Чьоткий міньєт – 10 літрів, всьо про всьо – 30 літрів.
– Ого, ти розщедрився! – Дивуюсь я.
– За двох… – Згадує він бородатий ґабрівський анекдот. Міс лярва-пенелопа тим часом мовчки розв’язує хустку. Ну так, фарбоване волосся. Щоправда, здорове. Без лупи.
Шампунь Fructis (Garnier) на фруктовому концентраті для тонкого та позбавленого об’єму волосся. Рекомендований для частого вживання. 250 мл.
Гадаю, нема нічо’ гидкішого за рідке фарбоване на чорне волосся в розсипах білосніжної лупи. Бляха, але ж то жарко, мать його за ногу! Ай, всьо, карочє, най собі Юрко мастить голову з кобітою, я ліпше скупаюся піду.
– Добре, Юрку, ґуд фак тобі, ключі он на поличці… А, рушники праля під сходами лишила. Я не без псячої зверхности глипаю на кралечку, що розчарованим поглядом хапає мене за ноги. Вали городами, Марусю.
Насправді моя добровільна відмова носила, головним чином, праґматичний характер. В мене просто закінчились ґандони, а в Юрка стріляти вже було незручно. Треба би ще собі замовити отих іспанських, що Чарльо привозив.
– Ну, я ненадовго. Бон кураж, демуазель!
Річка протікає за два метра від нашої станції. Тобто, станція наша збудована відразу над річкою. Спустився – і тече вода, тече бистра. Юрко з красунькою ідуть до хати, я збігаю камінням до плеса, скидаю сандалі і комбінезон в купі з трусами, відтак неквапом заходжу в крижану воду. Червень же ще тільки. Вода кайданами стискає кісточки. А, пес із ним, ліпше отак відразу пірнати.
-Ух! – Гукаю по-молодецьки, по-українськи, традиційно. Юрко в аналоґійній ситуації репетує дико „Банзай!”, відтак заходиться фальцетом перераховувати всі знайомі мати рідної й нерідної мови, скінчаючи свій дискурс вже аж по вилізанні з води. В мене під час перепливання зимної річки в голові награє мелодійка з кіна „Заспівай мені пісню, смерть”. Типу я такий ковбой. Вилізаю на протилежний станції берег, вмощуюсь на нагрітому камені, що його одразу швиденько розписує на сіре вода з мокрого мене. Втикаю на свої біцепси. Чого би то? До супермачо мені, все ж таки, далеченько: засмага, холєра, не береться так, як до нормальних людей.
– Сіняя птіца. – Кажу сам на себе. Зненацька волоссям (в мене там деколи очі проростають, як у равликів, ги-ги) уздріваю якусь руханку навпроти. Опа! Пенелопа! Не більше, не менше. На куценькому балкончику другого поверху станційного будинку. Абсолютно гола, як і я. Ба навіть ще голіша, бо не мала на собі жодних татуювань чи пірсинґів, не мала навіть леґендарного масово-літературного темного трикутника внизу живота. Все біло-чисто. На море ще не з’їздила. Цікаво, де це Юрко. Невже ж так скоро виграв? Дівчисько тим часом не зводило з мене своїх нафарбованих – так я подумав про них вперше – очей. Я так само тупезно періщився на неї. Кльово, що ми балкончик не до кінця добудували – так, стирчить собі якась поличка дерев’яна без всіляких там загородочок. Ідеально для романтичних самогубць та ексґібіціоністів. А ще для таких от аматорів несподіваних видовисьок, як я. Бо мені було б насправді пофіґ, почне там-о та Пенелопа дрочити в мене на очах чи просто бехнеться на кам’янисте дно не надто глибокої річки. Вона ж собі тим часом просто стояла. Аж стало нецікаво. Хоч би вже Юрко проявився, потрахалися б на балкончику екстремально, на радість ближньому. Час минав, я вже аж висох. Ерекція трималася на славу, шкода, що холодна вода все пустить на смарку. Пенелопа геть не рухалась, скидаючись на наочність з курсу „Анатомія людини, 9 клас”. Мала невеличкі груди, невеличкі пипки, не надто вигнуті лінії і нормальної довжини ноги. Чувіха як чувіха. І все-таки вона була. Я про ерекцію. А що ж ти ще хотів у 23 роки на вигляд голої баби?
– Слухай, – раптом бовкаю я, – а кілько тобі років?
– Двадцять сім. – По тих словах вона обертається й заходить до кімнати. О, а от дупка у неї прикольна. Роблю 2-3 повороти корпусом, розрухуючи м’язи, і пірнаю в воду. Добре, коли знаєш про глибші місця.
2
Я обтрусив із себе воду і неквапом рушив до хати. На порозі згадав, що залишив на камінні одяг і ще дещо. Про останнє нагадав стукіт пазурів дощаним настилом перед будинком. Холєра, куди поділося моє лахміття? Я тупо роззирався довкола, і, здається, гарчав. Жодних довкола запахів, анінайменшого шелесту. Балкон станції був порожнім, ба навіть із середини не долинало жодного натяку на рух. Я плюнув на все (як то тільки я міг зробити – плюнути?) і знова заквапився до хати. Ну і хай собі стукає пазуряччя дерев’яними сходами, нехай вода із чорної шерсті стікає патьоками (хм, я поміж тим, мав би вже і висохнути!) – мушу побігти перевірити ту кляту кімнату на другому поверсі. Двері були зачинені. Щільно. Ба навіть чимось приперті. Про те засвідчила марність моєї спроби ввалитись до кімнати, штовхнувши ті двері всією масою. Лапи дурнувато посповзали лакованою поверхнею. Я аж заскавчав від безсилля. Щоправда, до гавкоту справа не дійшла, наступної миті двері відчинилися зсередини, і я отетерів від якогось брунатно-червоного світла з кімнати. Хоча фіґ там, не було ніякого червоного світла звідтам-во. На ліжку (точніше, лише частково на ліжку, бо передня частина тіла була запхана під ліжко) лежав Юрко. З-під ліжка кіношно стелилася цівочка пурпуру. Кров – упізнав я запах. Пенелопа, як того і чекалося, ховалася за дверима. В руках (як того не чекалося) у неї не було ані сокири, ані хоча би ножа якого. Пістолету справжнього я у наших краях ще не бачив. Хіба лиш дубельтівку. Але хіба ж марудитиметься така от вишукана ґуччі-лярва із селюцькими рушницями? Пенелопа тим часом ошелешено дивилася на мене. Згори вниз. О, не чекала, що я можу псом отак зробитися. Дивно, я ж-бо думав, то вона, відьма, мої людські лахи з каміння поцупила.