– Moro! – каже всім кобіта. На тамперівському діалекті то значить „Здоров”.
– Hunting is over[6], – каже вона коханому, підіймаючи пістолет. (“Hunting in Helsinki[7]” – хм, не проста така книженція, а стала бестселлером… Може того, що письменниця стала терористкою?)
– Прощавай, коханий! – (Цю фразу українською він зрозумів).
Відтак кобіта плотняком притуляє рівольвер коханому до лоба. Коханий, він же молодий (честь йому і хвала!) чомусь при цім не всирається, а спокійно дивиться кобіті (таки ж кохає її, падлюка!) в очі. Кобіта, вагаючись, переводить пєкаль в пику молодої. Фе, яка таки ганебна сукня! Молода, мабуть, всирається, але її ганебна сукня надто довга, щоб це перевірити. Відтак наша кобіта – найсексуальніше створіння в світі – заводить ствол собі до рота. Передумує і випихає його звідти. Ще раз зневажливо глянувши на вбрання безцицькової пуританської корівки, наша крута кобіта каже всім:
– Enjoy your funky party[8]!
І йде геть. Прямісінько у свій кривавий лімузин. (Взяла в прокаті, 40 баксів за годину, якраз доїхати за ріг, а потім ну і хто тут главний?!). Тільки її й бачили”.
6
Пенелопа заходить з якимсь дурнуватим виразом на писку. Я тільки-но очуняв. Світ не гівно, а танкі наши бистри. Цікаво, скільки я був в ауті. Години, певно, дві. Чи п’ять. Клофеліну підсипала, курвеґа. О, а нефіґово римується: курвеґа – Лопе де Веґа… Пенелопа де Веґа, веґа-маґеґа… А прикольна в нас тут стеля, виявляється. Оно на ній Юркове обличчя, відтак стає кривою посмішкою мого тата… О, як в тій історійці про емтівішного ведучого. Типу, спав чувак, а його тато в мікрохвильовій пічці сардельку підігрів, помастив її чимось, і почав водити нею по ніжних губках сплячої дитини… А тоді той чувак роздупляється і бачить, як тато защіпає ширінку.
– Ото веселуха! Дядя Фрейд би цю історію в підручники запхав!
– В матку би тобі він щось запхав, дура! І не Фрейд, а Фройд. По-друге, він помер куди раніше, ніж того ведучого батьки натрахали, по-третє, срав він на ваші совкові підручники, де його ім’я тупорилі москалі прочитали як по-російськи, по-четверте… Якої сраки всі історії, де згадується ХУЙ, тулити до Фройда?!
– Ну ти й істеричка…
О, така от була розмова в двох сестричок. Ну і пес із вами. В буквальному розумінні з вами – я ж роздуплився нарешті.
– О, таліскер очуняв! – Помітила мене Роксолана. Дивно, але пити мені чомусь вже не хотілось.
– Слухайте, пацани, а де у вас хавчик? – Запропонувла дівка альтернативний варіант.
– Внизу в холодильнику. Під сходами! – Жвавенько озвався Юрко. – Піти принести?
– Сісти відлизати! – це Пенелопа. – Слухай, Четвер, а ти добре готуєш?
Ніфіґа собі ім’ячко в мене. Ну та хрін з тобою.
– А що?
– Та так, з’їздила б у магазинчик, продуктів привезла… Є ж тут у вас якесь сільпо де-небудь?
– За 25 кілометрів по Ужгородській трасі.
– Тобто, на південь? – демонструє обізнаність у географії Роксоляна.
– Ну напевно ж не в ліси північні! Дура. – (Боже ж мій, яка люб’язна у неї сестричка…)
– Сама дура.
Пєня дура, хвіст надула! – чомусь подумалось мені. М-да, складне дитинство урбаністичного придурка. Добре, хоч потім вже переїхали в Карпати, тут ображалки все-таки були трохи автентичніші. Скажи „раскаль”! – Раскаль. – Твій тато маскаль! – Скажи „хата”! – Хата. – Твоя мама пелихата. – Скажи „сорок”!
– Ти дурний, як корок. – Понуро довершує мої спогади Пенелопа. – Ну так що, чи вас не годувати?
Я подумав про копчену полядвицю у погребі і заковтнув слину. Годувати, бля. Та ми й самі себе погодуємо. Розв’язатись би. Ну і тьолки… Найшли тут із кого секс-слейвів робити. Нічо’, почекайте, тільки б ці довбані застібки відкрити, я вас тоді двох разом так віддрючу, що mama don’t be sad[9]…
– А пам’ятаєш той анікдот іще зі школи: типу, приходить бик пріблатньонний в селі у магазин. Транзістор на плечі, сігарєта кємел. І каже: „У вас ПЕВО є?” – „Нема”. – „Оу, ШЄТ!”
– М-да, це про нашого Четверга анекдот. Так що, я таки поїду в той магазин „Оу шєт”, а ти, Роксю, пильнуй тут наших друзів. Як що не так – користуй пляшку оцього гастронома-алкоголіка. Бий нею по головах. Вони іще прибитенькі, так що повідключаються легко.
Гастроном, курва мать! Овочі-фрукти, свіжі продукти… Збоченка. Курва. Гречка. Тьху ти, гречанка. А, whatever[10].
“What is the whether today?” – “It’s nice”.- “Is the sky blue?”.- (…) -“Is the sky blue?..” – “Is the sky bloooo?!!” – “ NO, THE FUCKING SKY IS BLOODY!![11]!”
І я вже стрімко-стрімко нісся головою вниз (вбік? бамсаючи нею по опуклих, як у тунелях метро, стінах тунелю, тунців тушених танцю не побачивши, а чи можна казати побачивши українською, але ж я все одно не скажу нікого нічому, я ж пес!) і на біса щось мені вимахує услід червоними ганчірками з обох боків?! Фе, що за гидота солена в мене в роті?!! Вийміть, підараси!! Вийміть, тьху!!!!!
– Та що ти, я ж тобі язика з рота витягував, щоб ти його не проковтнув, – а, це Юрко…
– Шо ж ми такіє слабєнькіє? – Єхидить Роксоляна. Ще ж і вдарити тебе не встигла… Хм!
До мене починає помалу доходити, що:
1) Я щойно знову втрачав свідомість. Ну, чи щось на те схоже, бо ж я, кажись, всьо усвідомлював.
2) Юрко розв’язаний і спокійнісінько сидить біля мене.
3) Я міцно прив’язаний до ліжка і так само спокійнісінько лежу біля нього. Ну та бо нащо дригатись.
4) Пелопонеська Піхва десь пішла. Мабуть, до своєї тітоньки 3,14 зди[12]. (Останній ребус – Юркова робота).
5) Я чомусь не пес.
Кількість варіантів необмежена. Відсутність вибору прямує до
Щось та нескінченість на спинопопські (пенелопські) окуляри вийшла схожою у декого із учнів-учасників олімпіади. Ну та вже, Піфагорові штани, як то кажуть, НА.
– На от, випий. – Юрко простягає шклянку.
– Що це? – питаю недовірливо.
– Вода, бери пий, не бійся.
– Нє сци в кампот, прійдьоцца піть! – Вставляє Роксолана. Ну нічо, прийде година, і я вставлю тобі. Завалю по самі корінцята.
7
I’m on a road
I’m on a road
Again[13]
М-да, що є, то є. А чи треба воно мені? Хай би цими рятувальними експедиціями займались відьми рангу Роксоляни, j’en ai marre уже від цих лісових історій. Скоро вже обросту ґумаками, стану така, як той перевертень Четвер і звалю на пенсію. А-а-а!!! Бідна я. Бідна. Нещасна!
25 кілометрів – це, приблизно, хвилин п’ятнадцять їзди. Ой, ну чого ж тільки їзди, а насолодою покрасуватись, тобто, навпаки? Всьо, депресняк Radiohead-івський на фіґ, послухаймо гард-корчику. Ех, шкода, що Четверга в кінці прийдеться вбити. Такий же ж сексі-мен… Але кожному мачо – по мачете. В живіт. Шрами прикрашають чоловіка. Навіть, хі-хі, після смерті. А шкірку його по-кельтськи витатуйовану, ми таки привласнимо. Пасуватиме до мого заднього сидіння… Була б хата, повісила б у спальні. А ще можна сукенку пошити, правда, доведеться притриматись мінімалізму – не такий він вже й здоровий, як його малюють. Головне, щоб не втиг на той момент у пса перекинутись, а то доведеться собі майструвати шапку-вушанку, ги-ги. Ну, або коврик під ноги.
8
(Тут і далі наводяться фраґменти ґенетичного досьє* видатного письменника пост-незалежної України, другого українського лауреата Нобелівської премії з літератури Юрія Піднімайла (не плутати з Сашком Положинським).
1) Електронний щоденник. Приблизно лютий 2003 р. Київ:
“Lovemaking[14].
Раптом нагадалась пісня, в якій йдеться про Innocence is over. З неї все й почалось, точніше, вона грала в його голові протягом усього того часу. Тоді він був ще невинним хлопчиком і хотів ту цнотливість заміняти на шматок чужої гарячої плоті. All for nothing. Та на біду, погляд його привертала занадто сексуально приваблива для своєї долі монашка з монастиря, що знаходився за 147 кроків від дому його батьків. Його переповнювали найсвітліші й найщиріші почуття вкупі з таким самим жагучим і нестримним бажанням відчути її. Завести знайомство не вимагало великих зусиль: дівчина була дуже привітна, ніжним голосом відповідала всім оточуючим. При цьому посмішка не спотворювала її весь час упрілого обличчя.