– Ні, дякую, я не прихильниця екзотики… – (То я бурмочу ледь не про себе). – А у вас є рис?
– Нє, ше не завозив. Беріть кулешу.
– Кулешу? А, кукурудзянку…
– Ну та бануш зварите, як знаєте.
– Не знаю. Але давайте! – Бо він вже збирався s’en aller.
– А відки ви така файна?
– Я? А, я з… з Києва. – Так завжди, щоб довго не пояснювати.
– Йой, брешете мені, десь ви дальше жиєте, але ніц не кажете, а мені ади.
– Гм… Що у вас ще є?
– Та питайте. Молоко є, будзь, бринза, сметана, але то мус чекати, би жінка принесла.
– Та нє, немає часу. Іншим разом. – Таке кажеш завжди, коли сподіваєшся на небуття того іншого разу. Після півгодинної муки я нарешті запаковую багажник пакунками з підозрілою жовтою крупою, пластиковими пляшками з польським кетчупом (раритет небачений!), консервованою кількою в томаті, банками шпротного паштету (…)
Паштет шпротний. Склад: риба копчена, борошно, рослинна олія, цибуля, сіль, спеції. (…) Зберігати 1, 5 рокі.
Рокі-ІІ, Рокі-ІІІ і те де. Яка брехня на цих етикеточках. А паштет вже, певно, тут усі 15 замість 1,5 років (роки?) зберігався. Певно, не родився ще на селі леґінь, здатний прокусити жесть, ха-ха.
– Йо-йо, то та як про молдаванів кажуть, чого вони не годні помідорів маринованих їсти. Бо в них голова в баньку не залазить! – Гуцул-продавець удавано-весело засміявся. Merde alors, це ж мольфар! Чи просто збіг думок, грьобана синхроністичність? Гм.
– Ви ше сі, паніко, вернете, – спокійно каже він, дивлячись, як я заводжу машину. Putan, якраз тепер зчеплення надумало вимахуватись! Та що ж таке!
Сила зчеплення колеса з дорогою залежить від маси автомобіля, а також від стану дороги і покришок:
Рзчепл. = φGa
де Рзчепл. – сила зчеплення;
φ – коефіцієнт зчеплення;
Ga – сила ваги автомобіля.
(…) Якщо до ведучих колес прикладено силу тяги, більшу за силу зчеплення, автомобіль може рухатись лише з пробуксовками ведучих коліс (…)
Ну, нарешті! Адійос.
– До побачення, – якось не дуже впевнено кажу я.
Старий не відповідає. Відтак дуже пильно дивиться мені услід. Ніби він, як каже Рокса, в курсі дєла.Чи, може, здалось?
12
– Тихо-тихо ходить лихо… – чомусь вголос пригадую слова дитячої лічилки. Лихо тим часом підкотило не так вже й тихо: з усього дуру сигналячи й – чогось я так думаю – вискакуючи на капот своєї супєр-тачки. Назустріч тим самим бабам, що чєпчікі в воздух бросалі.
– О! Так ви вже й фуршет почали готувати! – Вчула, певно, запах смаженої цибулі: за чимось іншим треба було спускатись у підвал, а Роксолюся, певно, боялася темряви. Гм, цікаво, як можна почати готувати виделки? Чи що вона мала на увазі під словом „фуршет”?
Fourchette [fur∫εt] ƒ 1) виделка ♦ belle ~ розм. ґурман, ґастроном, ласий попоїсти; le déjeuner à la ~ моцний сніданок (з м’ясним наїдком); ~ du père Adam п’ятірня
2) вилоподібне роздвоєння, вилка, вилочка
3) ключиця (в птахів)
4) рогова стрілка копита
5) військ. розм. багнет
(…)
вилка (в картярській грі). Коротше, у всій своїй полісемантичності слово fourchette і близько не пасує до організованих поїдовиськ.
– А що там наш мачо-мен, далі вилежується, репетуючи за своїм таліскером?
– Та нє, вже не буйний. І бухла йому вже не хочеться. Альо, Чєтвєр, ти там ше живий?
– А хрін тобі, курво, у сраку! – Нє, це я не кричу на всю заправку, це я вже ледь не приспівую, бо вже, здається, знаю, як порозв’язувати ремінці. Хай би ще лише пар сєк не заходили сюди… Ну, давай, рука, підрости ще на два сантиметри, і дотянешся. От холєра! Туб, туб, туб – загупало по сходах сюди. Ну чо’ ти сюди прешся? Проте, замість єхидної фізії Пенелопи чи її сестри, в дверному отворі – ну але ж як я можу відповідати за 100-відсоткову вірогідність побаченого? – проплила особа доволі дивної зовнішності: бліда, аж зеленкувата, в дивовижних довгих лахах, та ще й спини в неї, здається, не було. Гм, цікаво, напевно, бути ходячим прилавком тельбухів… Всьо видно, їй би в мед-академію на лекції походити, такий екземпляр! Разів у сто крутіше муляжів і приторних формалінових трупаків. Цікаво, звідки вона вилізла. Нє, я, звісно, чув, що такі водяться у наших лісах, типу „Іва-а-а-а!” – „Марічко!” і всі борщі. Але щоб на заправку приператись, це вже, дівонько, вібачте!
– Альо, красота! – кричу їй, – ану там стань до лісу задом, до мене передом, і сюда ходи. Тільки диви ходи передом, бо я збираюсь стати вегетаріано. Чуєш? Альо, мара! Марісабе-ель!
– Я Пенелопа, stupide[21], невже так важко запам’ятати моє ім’я, га, Четвер?
– Слухай, – от холєра, вічно ти мені всьо пересреш, так би може ту нявку розвів мені порозв’язувати, – якщо ти вже Пенелопа, то, може, почнеш мене Улісом називати? Sera plus romantique[22].
– Ненавиджу Джойса.
– А кілько ти сторінок прочитала?
– До кінця прочитала, не переживай.
– Диви, ненавиділа, а читала! От дєвушка-загадка…
– Ну всьо, ta gueule! Я бачу, їсти тобі хочеться не сильно. Добре, відпочивай, сексі-бой, розслабляйся. І думай, може-таки вистачить мозку нормально розмовляти з тими, в чиїх ти чар руках. Поки вони не розізлились.
– Гм, цікаво.
– Що?
– Це у тебе шиза, що ти називаєш себе у множині, чи у мене, що я не тільки чую голоси, але й сприймаю твої візуалізовані глюки?
– Не ви-ото, псіхатірапєвт доморощений! – З’являється візуалізація. Хавати будеш?
– Не буде. Не хоче тому що. А там, доречі, клієнти за бензином підтягуються по-тихеньку…
(Слава Богу, може, в кінці-кінців хтось із знайомих під’їде, дошарить, що ми кудись поділись, і в будинок загляне…)
– А, нічо страшного, що ти його лякаєш? Там напарнік всьо порішає. Той смирний такий, тихий, скромний, і торс у нього в сто раз кручє, чим у тебе.
(Колись я вб’ю її лише за те, як вона говорить!)
– Ну харе, дарагая доктор, пішли по бабським ділам шуршать. А ти тут пєсєнки пой, крсапєта.
– Пєсєнки я буду співати на хрестинах твоїх мертвороджених дітей, потвора…
13
Фраґмент електорнного щоденника
+
виписки з облікової книги приватного підприємця Піднімайла Ю.Ю. (Липень 2003).
Oil
Привіт плеканим надіям. У Ю вона була щодня одна: коли нарешті настане той день, в якому ми з Ч будемо бензо-нафто-гасовими товстосумами, будемо добувати нафту прямо з-під нашої стоянки, перетравлювати її на бензин та продавати цим навіженим автомобілістам. З цією думкою він щоранку, замість ранкової пробіжки, діставав із шафи лопату і йшов за стоянку. А там копав, копав та знову копав, намагаючись дістатись до омріяного джерела чорного щастя. Ввечері сідав за книжки із переробки нафти та креслення трубогонів, які би гнали всю ту радість прямо до бензобаків. На ці маніпуляції з кожним днем налипали нові витрати, а щоб усі бачили його старанність, Ю записував їх у спеціально відведений зошит
Витрати : лопата GUCCI – 1499 коп
відра Ives Saint Laurent – 1299 коп/шт
труби чавунні Nina Ricci – 1569 коп/м
каністра Ives Saint Laurent – 321 коп 99 грн
черевики Karlo Pazzolini – 1348 uh
На зошиті було написано „Мрії збуваються”, але куди ж то збутися цієї мрії? Хіба що лиш її здійснити.
14
Анатомічна нявка більше не з’являлася. Видно, стало мене трохи попускати від того чудернацького зілля.
Ой копала кореня
З-під білого каменя…
О, і пісня згадується про Мару-Марину, ти диви. Що то мене пробило. А Юрко засранець, так скоренько до тих амазонок недороблених примазався… Бляха, я би вже й сам не проти до них примазатись, ще би знати, що вони від мене хочуть, виродки сіамські. Семіто-хамітські. Суїцидально-параноїдальні. Тьху!
– Диви, не їв, а плюється! – Заходить Юрко. Такий собі, як завжди, в комбінезоні й бейсболці, руки в мазуті, король бензоколонки.
– Ти вже де попорпатися встиг? Що, зуби рвав із чорної пащеки німфоманок?
– Та нє, так, колупнув мотор її сітроена. Хранцюзький і розваляний. Десять років як не як, а все ганяє його…