– Слухай, заткнись. Шкода, що ти не додумався…
– Та нє, – змовницьки нахиляється до мене Юрко, – додумався! Я забачинив (…)
Забачинити (жарг. від напороти бока) – зіпсувати, пошкодити, вивести з ладу.
їй там парочку фішок – фіг дошарить, що не так… А, і в карбюратор долив то…
– Ідіот! – репетую я, – це ж вони тепер залишаться надовше!!!
– Ну…?
– Що „ну”, прідур?!! Ти хоч знаєш, нащо ми їм тут здалися?
– Що, боїшся в сексуальне рабство потрапити?
– Я тебе самого зара в сраку видрючу, баран, давай розв’язуй мене бігом!
– А що, ідея непогана… Обіцяєш? – На цих словах він, нарешті, починає длушпатися в хитромудрих застібках свого злощасного секс-шопного придбання.
– Та що ти мені ноги розв’язуєш, туп-тен?! Руки давай!
– А знаєш, – спокійнісінько продовжує Юрко, – мені здається, що ці дві тьолки і є та странна дєвочка Марі-Дарі. Ну та, інтернетна, пам’ятаєш?
Юрко мав за звичку – та й за обов’язок, врешті – раз на тиждень їздити в інтернет-кафе у Яремчу, розсилати мої статті всім охочим автомобільної романтики й описів ДТП виданням, лазити порно-сайтами, сидіти в дурнуватих чатах з дурнуватими дєвучками і скачувати нашу кореспонденцію з далекого світу. А ще знімати кеш із банкомата. Щоправда, це траплялося не надто часто: не так уже й багато вітчизняних видань (регулярно) і (охоче) беруть мої геніальні матеріали на публікацію. Ну і пес із ними.
– Вона ще тоді щось грузила, типу їх двоє насправді, вони дуже схожі, але інколи говорять різними мовами. Чи й узагалі чувіха мені щось по-французьки писала, пам’ятаєш? Ти ще перекладав.
– Угу, щось таке було… У вас типу був якийсь петінг по інтернету, причім писала вона геть ні в 3,14 зду, як ти кажеш. І у найзадрипаніший „Speed-інфо” б не взяли.
15
Фраґмент (імовірно) того ж електронного щоденника,
знайдений не у загальній папці на гард-диску Ю.П., а у секції відправлених листів з електронної поштової скриньки на сайті www.amorfati.com на адресу mari-dari@ukr.net[23].
Nothing but pain[24].
Пригадується, знайшли ми з Ч купу старих чорних шкіряних ременів. Поглянувши на них, я перевів замріяний погляд на Ч: іноді він погоджувався на різні шаленства – наприклад, цілуватись у спекотний день біля в’їзду на стоянку, вдивляючись при цьому в зашарілі очі відвідувачів.
Він узяв одного ременя, склав навпіл, просилив два кінці біля згину, зробивши петлю. Я чемно встромив туди руки. Ми сміялись. То був один з найкращих днів, які я пригадую. Навіть сказав Ч, що якби його не було, я б певно вже помер. Він попросив заткатися, дістав другого ременя, засукав мої штанини, так буцімто мало бути болючіше – через волосся на ногах, яке буде вириватись. Тепер я чекав від нього несподіванок. Я не здатен був противитись йому вільний, а тепер, зв’язаний, я був його повною власністю. Ч не поспішав. Повільно підійшов до стійки бару, втягнув залишки молочного коктелю, дістав зі склянки соломинку і, голосно сміючись, повернувся до мене.
– Що, запхаєш її мені в сраку?- Засміявся я.
– Нє, просто висмокчу тобі очі.
16
Електронний лист, вилучений також зі скриньки Ю.П.
Відсилався на адресу moloko@online.ie.
Нез’ясоване питання: хто такий Брескул.
Дарагая Таня!
Вєлічяяяйшая проззьба ставити сей допис у журнал, бо скоро мені прийдеться продавати органи.
З повагою, Брескул (пока з почками).
17
– Слухай, Брес, а мені ж завжди хотілося, щоб тебе якось на „Че” звали. Чеґевара який-небудь. Ну, Четвер теж нічо. – Каже Юрко, коли ми розщіпаємо останні ремінці.
– Слухай, дуб, а чо’ то тебе взагалі шкребе, як мене звати?
– Бо ти мені за дружину ніби, чи за рідну неньку.
– Ага, зара циці дам, почекай.
– Знаю я твою ціцю…
– А що, не канає?
Канати (не плутати з „конати” – повільно вмирати) – жарг. пасувати, підходити, відповідати смакам, бути доречним.
– Та можу подоїти по дружбі, бо шось ти зачах. Не впирають тебе наші кралі прієжжі.
– Піди подої свого тата.
– Не хоч’- як хоч’.
– О, ну всьо! – Врешті спинаюся на рівні ноги. Бляха, як усе позатікало!
– Масажик зробити?
– Ага, ротом. Зразу після того, як зробиш його своєму татові. Цікаво, що ті курви збираються готувати на обід.
– Твоє серце! – Раптом заволало із компакт-програвача на кухні.
Фаршироване серце
1 серце, 100 г печінки чи ліверної ковбаси, 3-4 шматки черствого білого хліба, 0,5 склянки води, 1 ст.ложка маргарину, 100 г шпику, 1 яйце, сіль, терта цитринова цедра, цибуля, петрушка, 1 ст.ложка борошна, 2 ст.ложки сметани.
Серце промити, видалити жили й судини, вишкребти гострим ножем середину так, щоби залишився шар м’яса завтовшки в палець. (…) Відтак серце наповнити сумішшю (а що це за суміш така?!), зашити і підрум’янити. Додати трохи води, коріння і тушкувати під кришкою до повної готовності. (…) До рідини, в якій тушилось м’ясо, додати муки і зліпити фіґурку людини, котра (…) Соус подати окремо.
– Та нє, твоє серце поки чіпати не будуть, кажуть, волосся у тебе ще закоротке, щоб зашивати ним начинку. Але може й жартують.
– Вже того, що ця Роксолюся вперіщила у мене вдома попсу недороблену, доста для причини мого суїциду. Але хуй там, вовкулаки не здаються.
– А вурдалаки?
– Ну а це не те саме?
– Нє.
– Так, що ми робимо? Давай хапай біту – там-во за шафою, будьмо сходили вниз…
– Ти що, дурний? Нафіґа тобі біта, там же дві тьолки лише!
– Бачив я вже тих тьолок, доста. Слухай, а ти щось мені не подобаєшся, брате… – пильно дивлюся Юркові в очі, – що ти там вже халамандриш?
– Що я халамандрю? Нічо не халамандрю… – ховає очі. Хапаю за горло. Махає руками і кричить:
– Та пусти! Пусти, придурок! Параноїк! Пішли поговориш з ними сам, нічо тобі не станеться!
Несподівано для себе відпускаю Юркову шию. Поговорити? З отими б… Блядями, коротше.
– А нащо?
Звучить тупувато.
18
– Ну що він там тупить? – питаю чи то в себе, чи у Роксоляни. Кудись там зник Юрко, а мав же Четверга на кухню приволочити…
– Привести, – виправляє мою думку Рокса. – Бо вже й мені надоїло мальчіка мучити. Не варто б забувати, хто він…
– Ой, ну і хто ж? Подумаєш, вовкодлак! Він навіть не знає, де траву збирати для своїх смердючих пахв!
– Ну та вже напевно що не в Амстердамі, люба моя!
Упс, це той самий Четвертень-перевертень. Кажись, спускається сюди. Доволі борзий. Але ж однаково слабий…
– От бляха! – присвистує Роксоляна, – як же ж то я не догнала, що він собі одяг нею прокурив!
– Ага! А ти все „лаванда, лаванда…” Дура. – Щось мені вже геть не весело із цими трав’яними справами. М-да, це тобі не канабіс…
Тирлич – трава. За словами знахарів, її збирають під Іванів день на Лисій горі, поблизу Дніпра, під Києвом, де помешкання відьм і чортів.
Люди думають, що ця трава володіє силою перетворення і дістається одним лише відьмам. З тирлича витискається сік, що ним перевертні натираються під пахвами при скоєнні чар.
Відьми всілякими способами цю траву намагаються знищити, щоби позбавити всіх інших сили перевтілення, а чарівники і мольфарі дорожать тирличем, як скарбом.
– Хоча таки дивно, – продовжую я, – ніколи не чула, щоб тирлич палили. Він, певно, нас розводить, trompe l’oeuil[25] недороблений. Тебе що, твоя бабця Ліда не вчила, як із тирлича відвар робиться? Чи ти лишень заткнигузно була capable збирати під під’їздами?
– А шо – заткнигузно – чотка тєма, коли срачка реальна нападає! – каже Рокса.
– Як не срачка, то пердячка… – задумливо вставляє Юрко.
– Боже мій, яка обізнаність з обставинами мого буремного дитинства, – цідить Четвер.
– І взагалі, перестань називати мене Четвергом, – раптом злішає він, – мене звати Брескул.
Отакої! (Ба, яке літ-слівце знайшлось у мене!) Це ж як оця худоба умудрилася читати мої фішки, думки тобто? Хоча ні, здається, він це просто так сказав.
– Шо, може вже йому всьо розкажеш? – питає Роксоляна.