– Мені? А ти що, урод, уже в курсі всього? – то Четвер до Юрка. Визвірився, як середа на п’ятницю. Юрко мовчить.
– А! Згадала про заткнигузно! Коли я тоді лєсом бігла на дарогу, ше такий панос напав, шо мать мая женщіна…
– Роксолана! Мене зара вирве від того, як ти говориш!
– Ізвіні.
– Вибач!
– Та за шо?..
– Дурепа! Говори нормально! Бикота тупа! Дістала вже!
– Ну ОК. Так я тоді то заткнигузно іск… шукала по всьому лісі, зажувати би його хоча би…
– Ой, як всім цікаво… – каже Че.
– Так я дура в лісі не посрала, бо мала на електричку вспіти…
– Встигнути!
– Ага. Бо з тої станції вона лиш один раз на добу ходить. А вибігла з лісу трохи не туда, і якраз на стоянку дальнабойщиків попала.
Цікаво, як нормально сказати „дальнобойщик”?..
– Так я подумала, що вже пофіґ, куда їхати, продерлася в одну фуру і заничкарилась там. І тут вже йа-ак притисне! І тіки я намилилась вийти, як мужик-шоферюга фонарьом мені в морду…
– Ліхтарем. У писок.
– Ага. Каже, вихаді, скатіна – ну так він казав! Вихаді. А то паламаю. А я йому кажу: Слиш, мужик, я с зони ушла, абрєз прі мнє, я дурная, так шо давай трогай…
– І шо, потрогав? – М-да, Юрась свіжаками жартів не вирізняється.
– Да! Тобто, нє. А під кінець ми такими з ним і його напарником друзями стали, що мужики вже мене в село хотіли своє везти і вдочеряти.
– Це так вони анальний секс називають. – Молодець, Че. – Всьо, закінчилась поносова історія? Ти головного так і не сказала…
– А, да, я збігала в туалєт навіть, у нормальний. Бесплатний, але чистий.
– Все, досить! – Гм, як би Четвер від свого власного роздратування на пса не перекинувся. Ще пінчером яким-небудь стане дзявкотливим…
– Ок, Рокса, дійсно досить. А то тим їм вже апетит нагнала, ха-ха. Слухай, Че. Або Брескул, якщо хочеш. Нам потрібно віднайти тут одне озеро.
– А я вам що – посібник з курсу „Люби і знай свій рідний край”?
– Дотепно. Так от, це таке собі озеро, де влітку стоїть лід, а взимку вода ввесь час тепла…
– Гейзерів у Карпатах ще не знайдено.
– Не притворяйся штурпаком, mon cher.
– А ти не манірся, cara mia.
– Зара у нас що? Літо, так? Значить, на озері має бути чудовий каток.
– Щось нікого з коньками не видно, – каже Юрась.
– З ковзанами. Але ви не доста уважно дивилися. Бо в декого і ратички чудово слугують ковзанами, і кігтики. А найекстремальнішим і ріжки у пригоді стають.
– Сама пробувала?
– Ні, я на сосках ковзаюсь. – (Що, з’їв?)
– Так от, – продовжує вже Роксолана, – це озеро десь кілометрів за двадцять від вашої заправки. Ну, може, за сорок.
– А може, в Румунії, і ви звідси збриваєтесь? – Знов вищиряється Четвер.
– Ні, тут. Треба б ви нам інакше.
– А нафіґа вам то озеро? – Підлабузницьки, так ніби ніц не знає, підморгує нам Юрко.
– Слухай, перестань тут під дурбецяло косити! – грубо, але так, як треба, вриває його Четвер. – З тебе клоун, як із мене підар.
– Щось ти надто часто це слово почав вживати…
– Заткнись. Тобто, говори давай.
– Ну, по-перше, Роксолана і Пенелопа і є ті самі Марі-Дарі, з якими ми так довго листувалися.
– Ти листувався. Я лише перекладав їх, чи то пак, її, Пенелопині, французькі понти.
– Ой, не можу! – Кривляє його Рокса.
– Тим не менш, – вставляю я, – аби ви нас не запросили в гості в однім із тих своїх недороблених еротичних послань, ми б самі не приперлися. А так – будь ласка: ось вам, девочкі, адреса, ось на якому кілометрі, ось вам наше „ласкавопросимо”. Що ж, ми, як і всяка порядна нечисть, від запрошень не відмовляємось.
19
Бляха, як же мене це все дістало! Чи чує хто небуть, що j’en ai marre?! Ні, я все розумію: Євка була моєю ліпшою подругою, напарницею відповідальною і не тупою… Не те, що ця ось кохана половина. Ех, Євка-Євка… Як же ти могла тоді так непрофесійно вчинити? Ми ж з тобою і заручників живими відпускали завжди, і поліцію намахували, як ніхто інший…
Хоч би ту історію згадати, коли ми ще тільки починали. Дуже було весело. Їдемо собі любенько машинкою вже по буржуйських землях, посвистуєм радісно, що все так добре пройшло – ні тобі наркоти не знайшли, ні вибухівку. Ех, Євка вміла посміхатися. Їдемо, Sonic Youth валить, Євчин коханий посміхається мило – не в курсі ж нічого, бідося. Аж тут – ми ще подумали, що хтось наш диск дурним реміксом запартачив – сирени поліційні дуже не в тєму. От merde alors! Ми зупиняємось, виходимо всі троє, я перша кладу руки на капот, аж раптом Євка – хвать! – свого коханого за шварки, і пєкаль до голови йому. Репетує: „Це – безневинний громадянин вашої країни! Нам треба вільне пересування, інакше йому – торба. Це значить, ублюді, що ви залишаєтесь стояти на місці, як вкопані. А нє, то прийдеться вкопувати його. Глибоко і назавжди”. І все. Добре, що хлопчик не почав заїкатися… А ми тоді ще мали ту щасливу здатність до шарових змін обличь – стріляй всіх, скільки влізе і де завгодно, і хоч на поляроїд для поліції фоткайся, щоб свіженьки знимочки лишались. А в найближчому аномальному окрузі тебе перекрають, перефарбують і перетонують (це я про голос). Євка-засранка колись неслабо мене висадила, la petite merdeuse[26]. Підплатила тим недолугим голосозакрійникам, щоб вони вклепали мені голосок а-ля Едіт Піаф.
Non, rien de rien![27]
А що, виходила в мене ця пісня! Можна було запросто народною артисткою ставати. Хоча це звання дають не за вокал… М-да, я би не відблювалася. Зате й я круто тоді відігралася. Довелось, правда останню дрібноту з гаманця витрусити, але з Євки таки-змайстрували білявку блакитнооку vulgaris.
Ех, було колись в Україні, бляха, ревіли гармати. І крім них ще багато чого ревіло: мудаки, міліція, просто мужики і хитровиграні мачо-мени, міністерство культури і матері одурених синів.
А після зникнення Євки зникли й усі можливості. Найперше, то зникло моє почесне фрі-аксесове* (геть до всього) звання майора-мальфікати.
free access 1) вільний доступ.
to deny access – втратити доступ (довелось Пенелопі)
to gain, get access —отримати доступ (Пенелопі хотілося б)
По-друге, додався цей гемор дибільний, цей feu artifice[28] тупості і рогульства – Роксолана. Цікаво, чи здогадуються ці мальчики-зайчики, що насправді ми – одна? Просто якось нетрадиційно поділена одна. Зазвичай, коли ділять істоту на дві іпостасі, вибирають якусь простеньку опозицію: добра-зла, біла-чорна, розумна-дурна чи що там ще. А тут… Ну хто їх просив розділяти нас на просунуту чувіху і бичку?!
20
Фраґмент сильно відредаґованого невідомою особою, проте ориґінального щоденника Ю. Піднімайла, знайденого на паперовій серветці в кнайпі „Опришок”
(квітень 2003 р.)
Jungle bells[29].
Я знову нагадую Ч, як гарно ми проводили колись час. Грали чудовий джаз, Саксофон і контрабас. Шкода, що найбільше слухачів збиралось саме на весіллях. Шкода, бо тоді був нешлюбний період. Піст: бажаючих побратися шукатимеш зi свічкою городами. Руки свербіли, струни іржавіли. Жертву ми вибрали, особливо не міркуючи: наш давній знайомий вже з добрих три роки зустрічався зі своєю красючкою. Бажання одружитись, щоправда, у нього не виникало. Потрібно було йому допомогти, ато щось лабання у підвалі вже геть не радувало наші творчі єства. (А драйвовий джаз прагнув спокушати зголоднілі вуха слухачів). На виконання найморочнішої частини ми знайшли чарівного мачо-мена, котрий і вклепав молодятам дитину. А вже за місяць ми мали ґрандіозний концерт, а люди – просте людське щастя.
Прим.: курсивом в тексті виділено фраґмент, котрий вдалося повністю рестарувати після забруднення кетчупом „Мамак гострий” (250 г).
21
Рубрика „Містика і кримінал”.
4-те число ґазети „Ґаздівська стріха”.
(квітень 2003)
„Іздра Євінська на прізвисько Єва збирала порцелянових слоників. Не колекціонувала, як то можна було подумати, а збирала докупи. Перед тим розбиваючи порцелянових слоників на друзки.
Співробітниця Іздри пані Созостріс часто застерігала її від такого небезпечного способу проведення часу, настійно повторюючи: