Бійся смерті від води!
Однак Євінська була переконана, що справжні слоники не топляться, і продовжувала свою деструктивно-реконструкційну діяльність.
Зрештою, слоників зібралось на поличках і столиках, а також на шафках, холодильнику, кришці унітазу і підвіконнях вікон, що виходять у внутрішній запльований дворик, аж 665, і ні до чого доброго призвести то б не мало.
Іздра Євінська усвідомлювала небезпеку. Особливо небезпечними, з огляду на слова пані Созостріс, здавались їй слоники-окупанти унітазної покришки. Вночі з туалетної кімнати чулися придушені стогони і скрегіт, а інколи й нелюдське завивання.
Громадянка на прізвисько Єва забарикадувала двері туалетної кімнати й сіла чатувати на того, хто принесе ОСТАННЬОГО СЛОНИКА.
Він не примусив на себе чекати. Дехто Юрій І., подзвонивши у двері Євінської, запрезентувався як сантехнік. Довірлива господиня відчинила йому, й від жаху відскочила на кілька метрів у передпокої на північ.
Саме в цю мить здоровенна порцелянова слоняка гепнула на підлогу й розбилась на друзки. Якби ж то Іздра встигла її зловити, а не скакала як коза по коридору! Тепер фатальний порцеляновий ссавець порохнявів на лінолеумі. Заламуючи руки, приречена Іздра Євінська стала збирати й намащувати клеєм ПВА злощасні кавалки.
І тут, о 16 годині 43 хвилини, коли блідорожевий предмет декору було дозбирано й поставлено на ноги, Головну Іржаву Трубу прорвало. Всі 665+1 порцелянові слоники, клеєні НЕводостійким клеєм ПВА, перетворилися в наочність того, з чого повилазили Гея, Ерос, Нюкта і Ереб.
Тіла ні Іздри Євінської, ні Юрія І. знайдено не було. Однак прислухайтесь до свого помешкання вночі: що то за немовлята плачуть каналізаційними трубами, хто то так стражденно скрегоче зубами й верещить від нелюдського болю у темряві санвузлів?..
…Будьте обережні із сантехніками…”
22
(Подається з фатальним запізенням):
ШАНОВНІ КРАЯНИ!
Міський голова та всі депутати міської та районної ради вкупі з активістами релігійних, спортивних та інших громадських організацій повідомляють вас:
4-те число ґазети „Ґаздівська стріха” (квітень 2003) було цілком вилучено з продажу в силу сили-силенної важливих причин.
Пам’ятайте: навіть мимовільний контакт з примірником даної ґазети пов’язаний зі смертельною небезпекою для Вас та Вашої родини.
Ласкаво просимо до перегляду документальної стрічки О. Гнатіва „Два летальні випадки у Надвірнянському районі”. Початок о 14.00.
Вхід вільний.
Вихід є.
(Оголошення було датоване 20 квітня 2003. До того часу безвісти зникло 7 осіб чоловічої статі та 1 особа жіночої. Всі вони зникли приблизно за 8 годин після прочитання листа невідомого дописувача рубрики „Містика і кримінал”)[30].
23
- Number of the Beast.
- Neighbour of the Beast.
Чудові жарти моєї чудової подруги. Скільки вже можна кота за яйця тягати?
– А тут ніде не готують баранячих яєць? – цікавиться чарівна Пенелопа.
– Нє. Тут баранів ніхто не каструє, – відказує Юрко.
– А. Шкода. Бо в Криму вони у кожному кафе.
– Фе.
– Що?
– Ну, фе, розумієш? Я би то не їв.
– Бідний Че. Дитина гір.
– Ну й до чого це тут?
Вона не відповідає. Юрко раптом підривається з місця і ледь не перелітає в інший куток кухні.
– Ну то як? – чогось кричить він до нас так, ніби ми десь на іншій горі, – Ми взагалі щось їстимемо?
– А може й каструє… – задумливо мовить Пенелопа.
– Га? – перепитую я.
– Баранів. Я ж про них. Тобто, про нього, – киває в бік Юрка. – А взагалі-то, в сраці нога. Це щодо твого „га”.
– Юрку, ідея з їдлом хороша, доречі, котра тепер година? Щось ніяк не зайде сонце… – глипаю на смужки світла згори.
– Не зійде, ти хотів сказати. – ставить похмуру крапку Пенелопа.
– Слухай, доктор Кант, – каже її сестриця, – давайте ми в натурі тут хавку замутимо, а ти всьо парню розкажи. Ну, на воздух вийдіть чи шо.
Пенелопа Піхвицька стоїть морозиться. Мене вже, щиро кажучи, почала діставати ця єдність місця-дії-часу. Ходімо-но, кралюсю, розкажи мені про свій каток.
– Ну що ж, allez![31] Однаково ти щось блідим зробився, любий Вов… Че. Любий вовче, ги-ги.
– Ходімо, люба Попа. Нічо, що парочку складів випустив?
Вона то „не почула” й запатякала до своєї Роксомахи.
– Ти там тільки без грибкових спецефектів у кулінарії, добре?
– Га? А, ти про пліснявку. Та ж чим тобі вона не як із сира шевр?
– Твоя ще крутіша за рокфорівську буде.
– Ну та добре, шо ти напробувалась, а тепер нам тут понтуєшся! – огризається сестричка Ро.
– Ти що, прешся по спліснявілій хавці? – зраділо питає відомий брудар і збоченець, дехто Юра Пі.
– Ага. І ти?
– І я.
– Ух ти. Класно. Чюла?
Пенька мовчить. Рохля продовжує:
– Бо в мене как-та був пацан, то він в цю тєму ващє не в’їжджав. Я тіпа припасу хавчика, він відстоїться тиждень-два, зацвіте красіва – ляля! А тут мій стоц приходить і такий: ой фу, шо у тя в халадільнікє ваняє, а тут ти шо розводиш у стаканах такоє пушистає і те де. Ну, карочє, тоді бере і всьо моє добро починає тупо викидати. Тіпа порядок наводить. А я стою, як дура вкопана, і нічо йому не можу сказати, шоб не попалитись. Всьо, торба харчам. І всьо па новій: апять три неділі мічурінських голодних буднів.
– М-да… – тягне Юрась О’Фіґась. – І шо тепер з тим пацаном?
– Та нічо. В армію забрали.
– А-а-а…
– Кажись, його вже там запіздили. Інтєрєсно.
– Шо інтєрєсно?
– Як скоро спліснявіє банка шпротів?
24
Все. Забембався втикати в діалог олігофренів. Треба йти надвір.
Олігофренія (несповна розуму) – різні форми вродженої чи набутої протягом перших 3 років життя недорозвинутості психіки. (…)
Основна ознака О. – недорозвинутість пізнавальної діяльності (…), а також інших псих. функцій – пам’яті, уваги, мовлення, емоційно-вольової сфери та ін.
– Альо, Пенінсула, ти будеш сьодні киватись чи нє?
– Ну а як же, Чекітап, по-любому. Ходи! – відказує вона.
Ми нарешті виходимо на ґанок. По сонцю і справді не скажеш, зібралося воно сідати чи тільки-но встало. Дивно, чому так важко роздуплитися, де схід, а де захід.
– Твоя душа, якби вона в тебе була, поверталася б завжди на північ, – задумано промовила Пенелопа. Я навіть не зрозумів, звертається вона до мене чи до себе самої. – А вже після півночі дивишся наліво – там і захід. Як в школі у молодших класах.
– Я нерідко так і в старших класах орієнтувався, – зізнаюсь несподівано для себе самого. От холєра!
Але вона не почала чергового раунду стьобінгу. Просто якось втомлено на мене подивилася і жестом наказала слідувати за нею. В голові моїй тихо. Якось дуже тихо і по-ватяному комфортно я й справді рушаю за нею. Трава прохолодна і мокра – ой, я босий? – трохи ховзько. Пенелопа пересувається так, наче вишиває свою ходу по землі довгими стібками. Контури її одягу розмарюються перед моїм зором, дістають якесь дивне нетутешнє світло, сплітаються з лугким туманом. Вона спиняється – я також не можу більше рухатись, геть ослаб весь, руки торкаються зимної трави. Вона обертається до мене й називає на ім’я: Уліс!
– У ліс, кажу, пішли.
– Що? Коли?
– Вже. – Пенелопа вже більш не розповзається біло-місячним одягом довкола нашого будинку, та й саме слово „біло-місячним” викликає в мене лише якісь тупі рогульські асоціації. Фух! Треба якось виспатись.
– А чого? – просто так питаю. – Що, на озеро вже? А коньки?
– А коньками?! Дурню, якби ти зара поперся на те озеро, то максимум би послизнувся і розквасив собі мармизу. Але не в такому стані нам його шукати.
– Ти маєш на увазі аґреґатний стан води в озері? Ну, тоді доведеться чекати зими. Ти вмієш помідори квасити?
– Mais quelle conerie il fait, ce mec-là![32]
– Тихо… Тихо ходить лихо.
– Ото й власне. Ходімо, любий мій, у ліс.
– Мене ти зватимеш Уліс?
– Спочатку вломлю тобі ніс.
– Тоді й почнеться сінокіс.
– Сінокос, дурню.