— Якщо сміються, значить — я жива. Чого би вони над трупаком потішалися?
З Марлі було соромно за те, що вона так сильно злякалася за своє мізерне життя.
— Ну, просто гидко було би померти з виттям цієї дебільної «вантажівки у вухах. Хоча, певно, смерть треба приймати у будь‑якому вигляді. Смерть — вона смерть і з твоїми кишками на асфальті, і з чиєюсь отрутою зі смарагдового персня у прекрасному ротику юної принцеси… Соромно за вас, панянко. Нікому ліпше не розповідайте той свій сон про солюціо чи дисолюціо. Не визріли ви ще…
I’m cryng means I’m in love
22 години Марла сиділа на підлозі і дивилася на дверну клямку. І слухала спів ящірок за дверима. За вікнами було темно, попри полуденну годину. Там гарячкове носився потужний вітер Марлі хотілося води і ураганів, але то був суховій. Ліжко Марли було вимащено кров’ю незачатих немовлят — почалися місячні. По смерті тих двадцяти двох годин на дверну клямку мав би натиснути Х’ялмар. Вони поміняють житло. До того часу Марлі треба було позбавитися всього, що могло цьому місцю нагадати про неї.
Не можна ніде залишати слідів. Жодних слідів. А особливо — слідів крові.
Тож вона крадькома влаштувала таємне прання в лазничці, і вже за якийсь!ас у її кімнаті напиналися вітрила простирадел: вентилятор працював на повну силу.
Пес його знає, що може скоїтися з необачно залишеною кров’ю у країні, де чорна магія передбачена законодавством. Тобто, згідно з цим їхнім смішним законодавством, за неї мали б карати… це якщо вена застосовувалася з метою зашкодити здоров’ю людини. Але казу ту ще не затвердили, та якби й затвердили, не дуже би воно м;не втішало. Цікаво, все‑таки, у що я більше не вірю: в чорну магію чи в законодавство? — Марла засміялася, згадавши питання молодого чоловіка на її вчорашній квазілекціі — з приводу мистецтва у перехідному суспільстві.
— Скажи, — акуратно виважуючи англійські слова, промовляв студент, — і яка соціальна чи політична ідея вашої музики?
Марла тоді порахувала подумки «один‑два‑три», щоб не зареготати і не впасти на підлогу з передсмертним хрипом — ну от, говорили‑балакали…
— Як я й наголошувала на початку лекції, ситуація перехідного суспільсва…
І Марла знову розплела свої софістікейтед‑нісенітниці про відсутність будь‑якої заангажованості істинного мистецтва і про те, який жах відчувають «митці», коли їм нема за що боротися, коли у них с всі можливі свободи і кайло в руках, щоби не просто лупали скалу, а вже будувати з неї замок, і що «митці» стоять і чухають потилицю, а найпросунутіші з них длубаються тим самим кайлом у собі самих та й правильно роблять.
Марлу знову вже ніхто не розумів. Тому все й виглядало, як геть нова інформація.
— Але, — подала голос коротко стрижена дівчинка‑журналістка, — я не погоджуюся з тим, що Індонезія має таку ж повну самостійність, як., як Україна.
От, бляха, й говори їм про мистецтво!
Втім, місцева молодь була дуже милою. Активні, зацікавлені, комунікабельні… — як же Марла ненавиділа все це в людях! Усвідомлюючи всю неправомірність своїх дій, вона оберталася до них спиною і годинами могла дивитися на рисові поля зі шматками труб для їх зволоження, на пташок, що стрибали електричними дротами, і на селян, що майстрували якесь своє начиння під магнітофонний запис академічної арабської духовної музики (принаймні, щось таке їй вчувалося).
— Скільки тобі років? — запитала після лекції та сама коротко стрижена журналістка.
— 22.
— Правда? Ой, вибач, я щось думала, тобі набагато більше…
— Та? Ну нічо’… — Марлі це навіть видалось оригінальним. — Більше? Це ж чому?
— Ну просто… — дівчинка підбирала слова, — ти виглядаєш так, ніби в тебе жодних проблем немає…
— І стільки всього вже встигла зробити, — додала інша дівчинка — на ім’я Іка — найсимпатичніше створіння з усіх присутніх.
«От так— так… ‑посміхалася до себе Марла, — ще‑м такого чути не доводилось. Доросла безпроблємна цьотка… Ги‑ги. Хто завгодно, тільки, на жаль, не я».
Сидячи тепер на зимній білій підлозі (єдине зимне місце в околиці), Марла думала про те, яка ж вона все‑таки тупа і від яких примітивних речей вона преться.
Люблю з Х’ялмаром ходити в магазин за їдлом. Люблю мацати манго і, репетуючи на ввесь супермаркет: «Х’ялмар! Подиви — воно стигле?!», бігти в той кінець, де Х’ялмар вибирає імбир. Люблю різати тофу і зжерати половину його під час різання. Люблю цілувати Х’ялмара зранку із міцно стиснутим писком — бо зуби ще не почистила. Люблю сидіти позаду Х’ялмара на скутері, заплющивши очі, щоби пил не потрапляв. Люблю запрошувати Х’ялмара до японського ресторану раз на тиждень. Стоп. Щось виходить, ніби все, що я люблю — пов’язане з Х’ялмаром.
То, може, я просто Х’ялмара люблю? Фу, дуреписько: і яким це я Пилипом Х’ялмара записала до простих речей?! Але я все‑таки тупа. Бо він не преться від всієї тої битовухи. Хіба лишень що дуже любить засинати, коли я ще пишу…
US $ 7,5
Сім з половиною доларів. Або сімдесят п’ять тисяч рупій. Саме стільки коштувала Марлина писанина — порятовані з поїдженого тарганами ноутбука файли у форматі «dос».
Марла несла свого мертвого комп’ютера, загорнутого в білий целофановий саван, і міркувала над вагою своєї інтелектуально‑мистецької продукції.
— Таки кілограми зо три десь важить…
Продукція і справді була важкуватою — громіздкий ноутбук давно вже пережив кризу середнього віку і тепер був просто старим. Інтелектуальний вантаж у задовгому кульку час від часу лупив Марлу по ногах, так, наче передавав невдоволені привіти з того світу. Тоді Марла брала його на руки, як дитину, і несла якийсь час отак.
— Ну та й де ж тебе схоронити, бійця героїчного, в нерівнім поєдинку загинулого? Нє, кажись, не можна казати «загинулого», треба «що загинув». Але якого рожна комусь треба гинути? Просто так воно стається.
І Марла спокійно залишила його в тому ж пакеті лежати до кращих часів. Наприклад, до Х’ялмарової фото‑експозиції, котрій Марла збиралася надати якихось помпезно‑індустріальних відтінків. Хоча, якщо чесно, далі підвішених до стелі зацементованих джинсів, туди ж підвішеного перевернутого ровера і просто купи химерного залізяччя та помпезність не просувалася. Хіба що лиш якимось чином прилаштований до того всього мертвий ноутбук мав порятувати загальний дизайн, та й то навряд чи.
— Якийсь митець із мене кепський, — зітхнула Марла, — я краще поїм піду.
Сніданок декадента
«Ще зовсім трохи — якийсь там тиждень, — думала Марла, пакуючи речі для мотоциклетної мандрівки до океану, — і я знову буду шморгати носом у зимному Києві. Добре, що, хе‑хе, це не надовго… Зате хоч від цього Макондо відпочину…»
Султанат Джокджакарта скидався на Макондо не більше, ніж сама Марла на Ауреліано Буендіо, але вона просто звикла називати так усі місця, де їй доводилося нудитись. Тепер, запихаючи у Х’ялмаровий наплічник їхні купальні причандалля вкупі з вівсяними пластівцями, непоміченими, але важкими компактами, присмаженими бісквітами, кам’яними конголезькими рибами, змінною білизною (шкарпетки забуто) і светерком із числом «80» (роком її народження), Марла вже передчувала омріяне купання в індійському океані і поїдання 1 кг лобстерів. Саме тисячі грамів. Ні більше, ні менше. За тими своїми мріями вона, ясна річ, не згадала про жодні ліки чи антисептичні засоби, що дуже навіть могли стати у пригоді при падінні з мотоцикла. Бо при справжній мотоциклетній аварії (а в Марли навіть не було шолома) в пригоді вже міг стати хіба що священик. А християни, як відомо, в Індонезії меншина.
Марла вже не забивала собі мізки думками про відео, для зйомок у якому вона, власне, і летіла на Україну. Кілька днів тому вона цілком спокійно погодилася зі зміною сценарію і своєї ролі. Тепер замість дівчинки‑підлітка‑кілера їй пропонувалося зіграти молоду‑погану маму‑кілера (вбивати, на щастя, не дітей треба було, а остогидлого чоловіка). Зрештою, винахідлива дитина круто повертала весь хід подій і змушувала своїх холодних і красивих (красивих і холодних?) батьків‑кар’єристів (обоє кілери) розкаятися у їх байдужості одне до одного і перетворити їх сталево‑кібернетичний стиль життя на інший, із запахом щойно спеченого пирога і щойно випраних (руками бажано) шкарпеток. Марлі все це видавалося доволі милим.