Неквапом волочачи побиті ноги, вони вийшли на вулицю.
— Чомусь здається, що ми в українському селі. Причому на Різдво. Бо дуже темно, вузька дорога і гори…
— Тільки навряд чи ти б ішла замовляти собі лобстерів на сніданок в українському селі.
— Ну та й певно! Лобстерів! Там пляцки є всілякі, деруни…
— Ага, деруни люблю.
І отак, патякаючи ні про то, високо задираючи ноги, щоби не спіткнутися у темряві, й високо задираючи голови, щоби, можливо, нарешті побачити сузір’я Південного Хреста, Марла із Х’ялмаром чалапали на зустріч із темним океаном, із його зловісними береговими химерами і з обіцяючими теплувате пиво скупими вогниками тісних забігайлівок з покритими цератою столами.
— Знаєш, — уже вкотре казала Марла, — ти — це єдиний беззаперечно щасливий момент мого життя. Я з тобою тупію і нічого вже не хочу. Хочу тільки померти з тобою разом.
— Ні, давай краще жити з тобою разом. Тупенька моя…
— Скажи, а якого‑таки біса ти мене любиш?
— Ну як — якого? Я ж уже сказав: бо ти тупа, негарна і некреативна. Чого ще більше бажати?
— Ну, тоді все в поряді… — Марла спробувала навіть підійняти Х’ялмара, але замалим не впала. Він засміявся і защемив їй пальцями носа
— Муві! — пропищав Марлпн ніс.
— О, ти диви: не поламався…
Я проспала спалах?
(К.Ц.)
Дужка від навушників на голові — то вже пластмасовий німб. Хай чорний і найдешевший, зате професійний. Найдешевший професійний німб. Поправляючи його, Марла якимось чином взнала, що сьогодні о сьомій тридцять всі поїзди київського метро з’їдуться на одній станції. Вона уяви не мала, якою катастрофою чи святкуванням все те мало обернутися — подальші відомості перебивалися запахом сезамової олії, привезеної до країни самою ж Марлою. Всі люди тепер носили на собі той запах, здаючись щоразу більше схожими не на людей, а на кольорові відбитки їхнього одягу на площині. Десь такі, які залишалися на стінах Хіросіми після атомного бомбардування: йшли мама з донькою по вулиці, раз — спалах — і вже немає їх в об’ємному вигляді, а тільки кольори сукеночок розфарбувати стіну найближчого будинку. На стінах київського метрополітену квадрат за квадратом з’являлася вся гама сірого. Марла з відкритим ротом споглядала з’яву все нових і нових відтінків цього кольору, таких, що про їхнє існування вона й не підозрювала, її трохи дивувало те, що цього разу не виникає жодного роздратування на вигляд сірого, їй уже не хочеться стріляти чи скинути ту ж саму бомбу на ці ходячі пальта й куртки. «Люди певної місцевості — як трава. Трава до тебе не має жодного стосунку. То чому вона має тебе дратувати?» і Марла вже милувалася всюдисущими сіро‑коричневими переливами, ловила їх за півтони і підтягувала до себе поближче, а відтак запихала кудись, де, за її уявленням, мала би знаходитися її власна порожнеча, відкрита сміттєпровідна рура, в якій нічого не осідало й не затримувалось, а тільки вічно проминало. В цій рурі — що було Для Марли вже стовідсотковим засвідченням невпинного регресу — вона могла стояти в позі «зірочка», розставивши ноги й випроставши руки. До того ж, Марла катастрофічне швидко втрачала температуру 35.5, 34.3, 32.6… Рура стиха гуділа. Марла спробувала було їй якось опиратися, але темрява і важкість всмоктувалася Б неї і всмоктувала її. «Зараз із мене вибухне вся кров, — подумала Марла. перш ніж зникнути зовсім. — Алея маю відстежити це зникнення». і зникнення не сталося.
Коханець як символ
«…А повертання до вмерлих кохань, — писала Марла в листі До знайомого, що парився через розрив із дівчиною, — як правило, ілюзорні. 1 ліпше хай ті кохання постійно живуть у нашій уяві, аніж знову й знову помирають у ріал‑таймі. Тримайся. Твоя Марла». Вона відіслала цього листа, відправила в редакцію свіжу статтю і, нарешті, подумала, що життя — не лайно. Х’ялмар із Делі писав антисанітарні листи про всюдисущих блощиць, комарів, мишей і щурів: «Одна фінська дівчинка тут тиждень жила, йдучи на компроміс із блощицями, але, коли до неї в ліжко заліз щур, вона вирішила змінити готель». Марла мацала себе за зими стопи і притуляла долоні до обличчя:
— Прекрасна ж тут осінь. В середніх широтах.
І знову їй в уяві постала вчорашня стіна туману над Черкаським водосховищем.
— Таке чорно‑біле фото. Шотландія без червоного вітрила. — (То про знимку Х’ялмара, на якій лише присутність червоної цяточки у сірому морі засвідчувала кольоровість фото). Вчора, переїжджаючи через дамбу, Марлі хотілося просочитися крізь шибку маршрутки, стекти в туманну воду і повільно плисти аж до тих корчуватих рудих островків, що визирали мокро з‑під молочно‑туманної шапки. Марлі здавалося, що нічого красивішого і більш хвилюючого вона у своєму житті не бачила.
— Плисти в тумані… Через усі вже змертвілі кохання, — вголос сказала Марла
— Мнє зєркала нє відна! — гримнув на неї водій. Марла відлипла від лобового скла і випрямилася на сидінні. Поклацавши трохи кнопками телефону, набираючи переклад пісні, котру планувалося пустити в розкрутку, Марла знову втупилася у вікно. Вода скінчилася й почався ліс. Такий самий хвилюючий і гуманний, як вода.
— Відчуваю тебе дуже гостро… — вже про себе мовила Марла. Слова ті адресуватися її колишньому (а чи колишньому? — вона тепер не була певна) коханню. Хлопчику‑однолітку, відображенню самої Марли, трохи потойбічному і шизанутому, страшенно глибокому й проблематичному, важкому і, попри всю його ерудованість, неможливому до спілкування, а придатному лише і для мовчання і затяжних розлук. То був Марлин коханець‑як‑символ, Вічний Жид її перекрученого й заплутаного Внутрішнього, легка й незначуща згадка світлого і вдалого Зовнішнього.
— Дивно, чому я знову повертаюсь до думок про тебе. Я ж люблю Х’ялмара. Він мій чоловік. Ба навіть кохаю його. Більше за життя. А ти? Тебе я, видно, кохаю більше, ніж те життя ненавиджу…
Інакше Марла не могла. Два місяці тому, виїхавши до Південно‑Східної Азії й розпрощавшись із останнім істеричним молокососом‑коханцем, вона дала собі слово вже ніколи (ніколи!) не зраджувати того, з ким збиралася провести решту життя — Х’ялмара. Вона періодично втрачала себе, прагнучи якнайповніше забутися в ньому, вона переставала творити, сповзаючи до найпростіших потреб і кайфуючи від їх задоволення. Тепер Марла ніби пробудилася. і це пробудження якось дивно було схожим на засинання. Як і раніше, вона свідомо не збиралася зраджувати Х’ялмара — Ті коханець‑символ викликав у неї що завгодно, тільки не плотські бажання, реальний секс міг би все брутально зруйнувати.
Ні, це кохання, до якого тільки дотикаються. Якщо вхопитися за нього і застрибнути в саму його суть, як у кишку чи сміттєпровідну руру — тебе просто вирве. Все перетвориться на кухонну нудоту (маю на увазі не готування їжі, а куріння на кухні ‘ довгі затяжні паузи в розмові). Все станс болючим обдумуванням планів на вихідні і підрахунком грошей на те, чи стане винайняти будиночок в Карпатах. Усе знову зробиться ретельним обмірковуванням того, що ми робимо в сексі не так і чому в мене все сухо, а кінчаю я, тільки тупо надивившись фільмів й сценами кривавих зґвалтувань чи начитавшись книжок Єшкілєва…
На згадці про Єшкілєва Марла написала йому sms з анонсуванням своєї тимчасової репатріації. Єшкілєв не відповів.
— А чи доходить все це — пес його знає… — Марлин телефон явно мав занадто розкішні технічні параметри для такої розсшяної особи. Марла заплющила очі і відкинулася на спинку крісла.
Відразу їй під повіками замерехтіла темно‑синя картинка (улюблений колір коханця‑символа). Темна кімната, велике дзеркал навпроти ліжка, двоє людей у тому дзеркалі нестримно кохають ся — чоловік позаду жінки, стоячи на колінах, вигинає її, при тискаючи до себе, пестить їй груди, дивлячись на відображення Жінка закинула голову, але очей не закрила — вона любить власне тіло і з задоволенням спостерігає, як те тіло кохається. Чоловік попри власну красу, до свого тіла ставиться цілком прохолодно милується лише тілом жінки. Він знову й знову гладить їй округлі груди, пружний живіт, вигини стегон, він божеволіє від оксамитової шкіри, він кохає її не як символ, а як єдину справжню реальність, без якої його життя — лише набір розпорядків, дат і часу на квитках. Жінка думає лише про власну сексуальність у цьому темно‑синьому дзеркалі, чоловік думає про смерть, що має прийти до нього в 24 роки. Тобто, через шість років. Жінка каже, що він дурний, але думка про смерть коханця додає їй пристрасті і от уже вона кінчає, уявляючи, як сама вбиває це тепле тіло, як здригаються його сильні м’язи, як тонка цівка крові сповзає із кутика вуст йому па шию і як вона ту кров злизує, а потім лежить біля коханця‑символа, аж поки він не зникне зовсім. Саме так, він має зникнути зовсім, а не просто захолонути і задубіти. Тоді би жінка встала, одяглася і теж розчинилася. А одяг на ній був би з того самого туману…