Фройд би плакав – Ірена Карпа

А домогосподарки всі то й узагалі зафанатіють… І дітлахи пропруться. І взагалі, хай буде мир.

Марла скінчила пакування (всі необхідні речі так і зостались розкиданими по кімнаті) і смачно гупнулась на ліжко.

Бєй пасуду, я плачу… Ги‑ги… — пригадався їй підвальне‑дворовий вираз підліткових часів, — ламати меблі суворо дозволяється, коли виїздиш із готелю.

Незабаром повернувся Х’ялмар і, повідносивши приготовані для від’їздів Марлиного в Україну і Х’ялмарового в Індію наплічники до офісу, вони розплатилися за проживання і нарешті завели свій мотоцикл.

— Ну, з Богом!

Марлин перший контакт із океаном якось не окреслився жодною магічністю чи потужністю сприйняття. Хіба що лиш потужністю розчарування: чорний пісок, купи сміття і натовпи індонезійців, що «купаються» (по коліна заходять у воду, не знімаючи джинсів і курток) всім скопом на одному квадратному кілометрі. і, ясна річ, ти на тому пляжі — особа номер один, кожен до тебе лементує «Гелло, містер!» (сакральна фраза) і з невсипущою цікавістю відслідковує кожен твій рух. Коли ж ти намагаєшся просунутись на якусь більш‑менш інтимізовану ділянку, солідна частина осіб відщеплюється від головної юрби і тихцем, доволі присоромлено зиркаючи, суне за тобою. Потім один по одному до тебе підходять дітлахи, підлітки, юнаки і дорослі, щоби з тобою сфотографуватися. Страшенно радіють, якщо їх обіймаєш. і конкретно висаджуються, якщо кажеш ціну за свої позувальні послуги. Одне слово, крім попеченого від жадібності до сонця писка, несвіжої риби, свіжого кокоса і брудних ніг від пляжу Паранкрітіс Марла нічого не відловила. Хвилі були страшними й сильними, купатися було заборонено, про що сповіщав величезний щит, під рифами хижо чекала якась зловісна підводна течія, а Марла була «надто молода, аби померти». — Бо полізти в те страшидло самій рівноцінне суїциду… Тож вирішено було спробувати щастя на якомусь із далеких пляжів. Острів Ява був надто великим, щоби так просто на ньому поставити хрест. Принаймні Марлиних трьох маркерів на той хрест би не вистачило.

I don’t know my future

.Минуле інколи любить вриватися в теперішнє, щоби показати, «хто тут главний», і що не все так просто, як уже намалювалося. Минуле, як велетенський паршиво спакований наплічник, котрий якийсь ідіот ще й начепив на тебе так, що дзуськи знімеш без допомоги іншого. Той інший — твій друг Смерть. Деколи минуле скромно підводить її до тебе за руку і, постукавши тобі в лоба, як у двері, каже: «Гм‑гм! Я перепрошую, звичайно, але вам капут. Приїхали ви, одним словом. Ви трошки невиліковно хворі. [ взагалі, якої сраки я тут на «ви» — я ТВОЄ минуле, і це твоя провина, що я таке хуйове в тебе. Додула, ти, кобилянська?! Не? Думала, втікла від мене? Ха‑ха‑ха!!!» (В минулого непочищені зуби і зіпсований шлунок. Під час розмови, а особливо сміху, з його писка безбожно тхне. Цей запах швидше за все викликає у вас огиду до самого себе і начисто блокує пам’ять на предмет пошуку теми в графі «Мої Стерпні вчинки»). Воно ще довго і цілком успішно переконує вас, що ваше «Нове життя» — це як казка про Попелюшку, в яку повірив зек‑убивця. і справді, озираючись назад, точніше, заглядаючи під нігті свого минулого, ви крім бруду нічого не знаходите. Ну, кому тепер ставити питання штибу «На біса було з ним (із нею) спати?» чи «На біса було спати з п’ятьма такими ж недолугими, маючи при цьому цілком стабільні стосунки з розумною, красивою, а головне, коханою людиною?»

З другого боку, якщо минуле приперло із собою справжню смерть, а не її китайську підробку для вашого саможаління, справи постають дещо інакше. Якщо, скажімо, якась із осіб з‑під пазурів минулого пише вам листа: «Перевірся. Сходи до лікаря. Заради себе, свого коханого і ваших майбутніх дітей (…) Третя стадія цієї хвороби — рак (…)», вам уже не до простого селф‑дісґасту, даруйте за американізм. Спершу ви панічно кидаєтеся писати всім листи — байдуже кому і байдуже про що. Відтак згадуєте, хто ще міг увійти до вашого вірусного нетворку, і міркуєте, що непогано було би якось про це тим людям повідомити.

Потім вагаєтеся, варто чи не варто їх лякати. Після цього замислюєтеся, хто ж спромігся подарувати той вірус вам, і з’ясовуєте, що то був, певно, ще найперший хлопець шість років тому, бо він був єдиним мачо‑меном, а всі, що були після нього — то майже цнотливці. Згодом слабкі медичні знання пробують переконати вас. що у жінок ця штука взагалі не розвивається, що це взагалі‑то пухлина позитивна і що навіть у чоловіків вона розвивається тільки при певному генетичному розкладі. і тільки при зовсім гівняних справах переростає в негативну. Тобто, в саркому. Тобто, в рак. Тобто, в смерть. і у смерть, холера, не вві сні і не від вибуху в готелі, а в смерть із довгими попередніми муками і настирним бажанням приходу якого‑небудь милосердного убивці. Можливо, того ж самого, що обчитався казки «Попелюшка» і мислить тепер себе доброю феєю.

Одне слово, смерть не дуже поспішає вбиратися у поетичні лахи. її якось не дуже хочеться оспівувати, як то роблять люди у 18 років, складаючи свої недолугі віршики про сенс життя і беззмістовність існування саме їхньої генерації. Дуже іронічно, бо якраз отут той сенс життя і показує вам язика. Якщо не дулю. Він ковзає якраз на межі між вашим розтраченим в марноті існуванням і смертю, що набула тепер реальності. Втім, остання, не дивлячись на свою плотськість, далеко не позбавлена містичності. Для вас тепер все починає дихати смертю. Чи то пак, життям, яке, нарешті, ви починаєте жити. На все неначе насувається тінь: кольори «стають приглушеними й глибшими, доторки до коханої людини видаються довшими та м’якшими, предмети нарешті набувають форм, призначення, значущості і краси, а ви відстежуєте кожен свій рух і рухи людей довкола, то сфокусовуючи, то розфокусовуючи зір. Висловлюючись технічно, різниця відчувається така, як між відео, знятим на аматорську цифрову камеру, і відео, знятим на професійну кіноплівку.

— От тобі й екзистенціалізм для бідних… Тільки нормальний автор на тебе і не глянув би. Почуваєшся максимум персонажем Коельо.

Тепер Марла думала про те. то помирати в Сінгапурі було би зовсім неважко, а от в якій‑небудь Знам’янці чи Надвірній почуваюся б геть непереливки.

— Хоча це, мабуть, неправильно. В Знам’янці можна теж відловитися, певно. Не знаю, не була я там. Ні. Мабуть, там депресивні., т.жс. Така от я дурна і поверхова — важливе для мене місце і час. Холі ра. час… НІ. помру я гаки через 29 років У 51. Добре0 — Марта підвела очі до неба. Проте по дорол вонг зачепилися за розфарбований синіми квітами фасад індійського будиночку і трохи повисіли там.

— Харі Крішна! — не знати чого сказала Марла. — а все‑таки як добре, що ми тоді поїхали до океану…

З другого боку, Марла навіть де що шкодувала про те, що бачила океан.

Тепер я не зможу иою придумати.

Спершу їй здавалося зовсім смішним, милим і геть наївним те, як молоді митці — жителі забрьоханих середніх широт відчайдушно пишуть і малюють океани, сили яких вони і близько не відчували.

— Ну. так, велетенська неосяжна вода. Глибина бездонна,glorіа бездоганна, невідомість темна і що там іще. Але ж мало хто пише про те. що, ледь ступивши в той океан, відразу заходишся незграбно мантиляти руками, силкуючись не втратити рівновагу і не гепнутися на дупу, бо найменша хвилька, хоч вона і по котики тобі, а з ніг збиває тільки так. А ще тебе душить дика жаба з приводу того, що от уже і пісок ти білий знайшов, і мушлі і воду звабливу, і людей довкола нема, і Україна від тебе на заході, а купатися — дзуськи. Бо існують іще підводні течії.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: