Фройд би плакав – Ірена Карпа

Тож і сценарій було перероблено. Тепер це вже було не культове європейське кіно, а радше, американська крістмас‑сторі зі слинявим геппі‑ендом. Молода й успішна родина, знову ж таки, вибачте, якихось дурнуватих кілерів чи спецназівців — тато, мама і дитина (мала ще не в ділі, дякувати Богу) — не може дати собі ради, чого ж їх так не пре життя сімейне. Ніхто ні з ким не бавиться, дитина не годована (сама в холодильник ходить), корова не доєна (немає в них корови, як видно), жінка не трахана (бо стерва й кар’єристка і голова її завжди болить після важкого робочого дня). Біда та й годі, одне слово. Аж тут одного вечора і татка, і мамцю (кожного окремо) викликають на «спєцзаданіє». Страшна таємничість, страшні машини і страшні комп’ютери. Страшні черевики і страшні рукавиці зі страшними пістолетами без глушаків. із дико серйозними пиками молодята вирушають, що називається, в ніч. їдуть‑біжать‑крадуться, згідно із вказівками радіопередавача (він же мобільний телефон, напевно), опиняючись у тому ж самому приміщенні біля тієї ж кімнати, але з інших боків. Вибивають ногами двері і ціляться, ясна річ, кожен у свого благовірного. На однаковій дистанції від татка й мами сидить доця, по трікстерському підморгуючи й промовляючи тим самим «таємничим голосом», що викликав на спецзавдання, слова привітань із чиїмсь там Днем народження. Потім у пориві щирого покаяння батьки обіймаються і випускають із рук пістолети, а дитинка, ну вже зовсім якось інфернальне, гасить свічки в останній сцені.

Одне слово, це була не Марлина роль.

— А ким ти будеш? Малою? — спитала Марлина сестра.

— Нє‑а. В тому‑то й справа. Маю бути тою тьотькою.

— Не вийде з тебе тьотьки.

— Це ж чому не вийде?!

— Не ображайся, але немає на тобі гордої печаті материнства. 1 геть усі, окрім самої Марли та відчайдушного Іллі, були глибоко переконані в тому, що роль стерви‑кар’єристки не для Марли.

— Хто, Марла?! З її наркоманськими тінями під очима? Та не сміши мене! — пхикнула стилістка Соня.

— Ну от бачиш, — зітхала Марла, коли їй все це Ілля переповідав, — все проти нас. Проти мене тобто.

— Та пішли вони всі в сраку! — запевняв Ілля, — це я плачу всім гроші, тож я й акторів вибираю. Мама‑лоліта — це ж фішка!

Але фішки цієї, окрім самого Іллі, щось ніхто так і не викупив. Проти Марли повстала всі знімальна група вкупі зі стадом стило‑візажистів, кастинг‑директорами, асистентами асистентів і водіями авто, що мали позичатися на зйомки. Один тільки режисер, переглянувши панкушні відео Марлиного гурту «Пухнасті Насті», погодився, що дівчинка таки вельми фактурна й талановита, і що буде вона перфектно виглядати в кадрі. Тільки от у кадрі іншого відео.

Тож на цей сімейний Різдвяний трилер вибрали дівчину а‑ля «Я — Матриця. Ви що, це кіно не дивилися?!» Така собі Трініті з подовженим чорним волоссям і знеособленим обличчям. Те, що треба, одне слово. Марла, наминаючи привезені від бабці пиріжки, і сама погоджувалася:

— Ну, те, що треба. Тільки як же все‑таки їм вдалося збити з

курсу непохитного Іллю?

— Сказали, що навмисне знімуть погане відео, якщо він залишить тебе. Що вони ні за що не відповідають, — без зайвих утішальних інтонацій повідав Артан. — А що? Знаєш, як їм страшно? Особливо какалися ті чуваки, чия машина: «Слиш, братан, а ана точна вадіть умєєт?! Ана нам тачьку не грохнєт?» і потім би почалося: будь‑яка поломка камери, розбита лампа чи запізнення когось зі знімальної групи — все було би через тебе.

— Ги‑ги, — відказала Марла.

— А так, — провадив Артан, — воно навіть і краще. Тепер Ілля хоче відео на спільну пісню робити. Тобто, в кліпі через слеш фігуруватиме назва «Пухнасті Насті».

— Та ну? А хто до слешу, хто після? — зубоскалила Марла.

— Та яка нам, нафіг, різниця.

— і то правда. Головне, щоби зброя не поіржавіла.

І вона не поіржавіла. Марла швиденько наквецяла переклад однієї зі своїх пісень, Ілля, котрий спершу хотів записувати щось не надто переконливе, зі своїх «старих запасів», дав себе швидко переконати і так само швидко заспівав те, що йому втулила Марла. В сумі вийшло все не так уже й погано.

Зйомки проводилися в одному із клубів, хоч як дивно, із доволі не гидкими, як на київський клуб, бебехами. Вони ж дизайн. Часу було мало: під вечір відкривалося казино, тож на той момент треба вже було забратися.

Пригнали сто чоловік масовки. Все кричало, не встигало, нервувалося. В усьому клубі спокійними були лише дві особи — Ілля і Марла. Та ще охоронці, в яких, за відсутності необхідних механізмів, усі психічні реакції, за винятком запрограмованого «Дєвушка, тут сідєть нєльзя», є просто неможливими.

Game over. Gameouver?

Маленький хлопчик бреде глибочезними сніговими заметами, вгрузаючи в них ледве не по пояс. Час від часу він озирається на похмурі будівлі спального району — йому треба відійти від них якомога далі. Подолавши достатньо велику відстань, хлопчик на мить завмирає і, востаннє озирнувшись на свій район, щосили волає у снігову пустку: «Хуй! Хуй! Ху‑у‑уй!» Там, у тих мертвотно‑сірих коробках залишилися сидіти у затишку їх міщанської кухні батьки хлопчика — люди, що забороняли йому матюкатися…

— М‑да, витіснені бажання — страшна річ. Але ще страшніші бажання, які ніяким дивом не витісниш, не викорениш і не викорчуєш. і страшні ті люди, що не здатні бажанням опиратися. Такі, як я. і прекрасні ті люди, що можуть ще в зародку катастрофи сказати всім параноїдальним потягам і отруйним стосункам «Ні, мать вашу!» Такі, як Ілля. Він, звісно, не матюкався, як тоді, в дитинстві, коли йшов тим зимовим пустирем. (До речі, епізодом із тим Сніговим одкровенням варто почати кінострічку. Якщо, звісно, до неї дійде). Але добре, що хоч я зобразила пасивність і скореність долі, дякувати Богу.— Бо одним якимось моїм «потрібним» поглядом чи жестом я могла запросто поруйнувати життя Х’ялмара, Іллі, його дружини й сина. Але не своє. Бо моє життя вже або зруйноване і так, або складається з самих лише руйнувань. За дивною, потворною, кровожерною іронією я можу створювати, лише руйнуючи. Чому ж воно так? Я як монітор природи.

Десь за півдня до їхньої пофарбованої в чутливо‑трагічні кольори вечері в темному ресторані з якоюсь моторошною психоделічною музикою Марла отримала повідомлення від Іллі:

« Ot menya nichego ne ostsnetsya? Krome pustoty? Ya ne smogu bez tebya? A ty kak veter^) Ostalos’sovsem nemnogo do bezumiya. »

Марла тоді настрочила йому відповідь, що на зразок:

«Так, я знаю, що таке грані і що значить стояти на них. На жаль, за іронією саме цей стан утримує мене живою. Якщо треба із грані зійти, все відбувається саме по собі. Радикальність, як правило, не знадобляється».

На лінії були проблеми. Повідомлення не відіслалося. Марла вирішила не наполягати на своїй спробі.

А потім була та вечеря.

Таке собі коло. Півшоста ранку, я ніяк не вляжуся спати, витріщаюся на себе в дзеркало і говорю зі своїми очима. Ілля щойно сказав, що ми більше ніколи не побачимося, але продовжує писати, що кохає і здихає. Здихає і кохає. А він таки і справді найсильніший. Вчасно все зупинив. Вирвав із м’ясом. Провів стрімкий аборт і сказав був:

— Можеш поставити собі чергову галочку.

А на біса їй та галочка? Часи математичної юності, коли кількість бойфрендів ділилася на кількість днів тижня і множилася на частоту Марлиних оргазмів, здавалося, минули. Здавалося, з’явилося Постійне.

— А хто такий Х’ялмар? — задав риторичне питання Ілля.

— Ну, от він і є той самий «науковий співробітник», про якого я тобі писала…

— Угу… Знаєш, Марло, ти дуже талановита дівчинка. Ти саме така, як я тебе уявляв із тієї першої миті, коли в Артана з кейсу випала твоя фотка. У мене є вагон грошей, які б я міг запросто класти у тебе. Але я тебе дещо спитав тоді. і ти мені збрехала.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: