Фройд би плакав – Ірена Карпа

?

— Я спитав тебе, яким чином ти опинилася в Індонезії. Ти ще щось городила про якісь офіси ОБСЄ чи щось таке…

— Нічого я тобі не брехала! Що хотів собі, те й чув. Тим більше, ту версію з ОБСЄ ти сам мені й підсунув. Залишалося тільки угукнути… — Попри своє «праведне» обурення, Марла таки встигала зметикувати, що ОБСЄ, хоч ти трісни, а до Південно‑Східної Азії жодного стосунку не має. Відтак Марла десь мить із сумом думала, що провтикала свій черговий Великий Шанс, але одразу втішила себе думкою, що, по‑перше, цього разу ставки були більшими, ніж коли‑небудь раніше, і це вже добрий знак арифметичної прогресії, а по‑друге, в Іллі її приваблювали далеко не гроші і не казкові можливості, які він міг би дати.

— Пес його знає, що це було. Чи що це є.

Марлі навіть не хотілося його трахнути. (Іллі також. інакше до такої пишної екзальтації справа б не дійшла). Це було якесь тягуче каламутне почуття, що не спускалося тілом нижче грудини, що росло мацаками із центру грудної клітки і, можливо, допомагало Марлі контролювати її польоти уві сні. їдучи в таксі й усвідомлюючи, що до їхньої кінцевої, вирішальної, катарсичної розлуки залишається якихось десять‑дванадцять хвилин, Марла сказала, повернувшись у темряві до Іллі:

— Це як смерть.

І вона взяла його за руку. Заходилася гладити його пальці, і в тих пестощах було більше від утішання одного важкопораненого іншим, аніж від останніх любощів двох нездійснених коханців.

— Таке відчуття, що я роблю це в тисяча сто двадцять перший раз… — сказала Марла. Ілля наблизив своє обличчя до Марлиного волосся і ледь чутно до нього торкнувся. Марла поцілувала хлопця у скроню. Потім він знову втупився в дорогу, не звертаючи на Марлу жодної уваги, не відповідаючи на її запитання, а лише час від часу витираючи з очей щось, що зблискувало жовтим у світлі вуличних ліхтарів.

— Виходить, що не буде в нас попсової сцени в аеропорту зі слізьми і дрижанням у голосі на слові «Прощай…»? — (Марла потай, та й не зовсім потай і так уже розтирала по писку сльози).

— Ні, не буде…

Він просто боявся. і це був найвиправданіший і найрозумніший страх з усіх, що Марлі доводилося бачити. Вона знала, як невідворотно люди потрапляли від неї в залежність (власне, потрапляли в залежність від частин самих себе, спроектованих на Марлу) і не зовсім охоче тому протистояла. Точніше, не протистояла тому ніколи. Бо попервах вона й сама здатна була трохи заражатися їх обсесією, і використовувала цю хворобу вельми продуктивно, клепаючи пісні й тексти незгірш цілого цеху заповзятих ковалів. Згодом все уповільнювалося, набувало реальних (таких, що доступні сприйняттю більшості) кольорів, перетравлювалося, набридало, починало дратувати і з огидою та розкаянням викида‑86 лося на смітник «колишніх стосунків». По‑іншому все було тільки із Х’ялмаром. Він не набридав. По‑іншому все було і з Іллею ‑через усю контроверсійність ситуації (національність, соціальний, фінансовий і сімейний статус ЯВНО не Марлиної референції)

5 вона навіть не могла її жодним чином охарактеризувати, ч

Тому воно й на краще, що все залишилося в зародку. і не вмерло воно, а тільки заморозилося для подальших досліджень. Коли сама наука підросте і просунеться… — Марла згадувала, як насилу їй вдалося поцілувати Іллю в праве око, коли вони вже прощалися біля під’їзду. Зрештою, вони обоє нагадували великих і незграбних ганчір’яних ляльок, поролонових ведмедів. Обіймалися, як діти, цілували один одного в кутики ротів і міцно притискалися головами.

— Марло, ти найкраща… Я кохаю тебе.

Марла мовчала. А відтак прошепотіла:

— Я теж. Тебе люблю, Ілля. — (І як все‑таки добре, що нічого між нами не було…)

— Так можна зберегти мрію… — він сумно посміхнувся, прочитавши її думки. Марла розвернулася і стрімко пішла до під’їзду. Двері таксі гучно гримнули, і машина рвонула геть.

Як добре, — думала Марла, чекаючи на ліфт, — що я таки не нагадала йому за ті гроші мені за квиток. Бо зовсім все було би зле. А ще в нього мій ключ… Ну, то таке, залишить хлопцям.

На вулиці верескнули гальма.

— Зачекай! — крикнув, забігаючи, Ілля. Він дістав із кишені Марлину зв’язку ключів і пачку банкнот. Марла тупо дивилася у стіну, поки він їх відраховував.

— Ну от, як усе жорстоко закінчується, — криво посміхнулася вона.

— А так завжди. — і вони ще раз кумедно обійнялися, як плющові іграшки, і відвернулися один від одного, як було сподівано, назавжди. «Ніколи не кажи «назавжди», — промайнуло в голові у Марли, коли вона натискала кнопку сьомого поверху.

Ану подивись, як народжується буря!

Марла загасила цигарку і скривилася — дим таки потрапив в очі.

— І як то люди можуть курити таку гидоту9 — спитала вона у віджилої сигаретки зі спеціями. — А, в кожному разі ліпше, ніж безкінечне всмоктування віскі. Чи ж не здуріла я, в конце концов? Сиджу на протязі з мокрою головою, курю і… слухаю Земфіру. Стидуха. Або ностальгія за незрілими часами юнацького блядування… Фіг із ним. От візьму іще «Ласковий Май» послухаю. і поцілую гробову дошку.

Марла, як завжди, відтягувала момент написання статті. Цього разу треба було писати про оргазми (не нове) і точку G (нове).

— Слухайте, чуваки, — питала кілька днів тому Марла у своїх колег із музичної активності, — а ви знаєте, де у бабів та точка «Же» знаходиться?

— Ой, — відказав Артур, — та в більшості жінок не те що точки «Джі» нема, у них і вагіни відсутні!

— Н‑да, це точно… — і Марла відіслала розпачливе «НЕLР!» усім своїм секс‑просунутим знайомим дівкам, навіть не пробуючи спитати поради у себе самої. — Ва‑а‑аd frends аnd сhе‑е‑еар sех… [7] — мугикала тоді вона собі під ніс. Отримавши у відповідь щедру купу лінків на просвітницькі сайти для стурбованих, Марла навіть з’ясувала, що й у неї та дурнувата точка є (бо куди б вона поділася?).

Ось чому середні чи маленькі члени кращі за великі. Навряд чи у гландах є хоч якісь ерогенні точки. Хіба що лиш зони, відповідальні за блювотний рефлекс…

Тепер Марла вже нюхала свої долоні, пропахлі незвичним тютюном.

— Сама собі ковбой Мальборо… Кльовий таки сон у мене був, нє?

Марлі снилося, як вона кохається із дівчиною‑високою‑білявкою. З невеликими грудьми і пружним животом. Уві сні, поклавши її на спину, Марла вже була налаштувалася розсунути їй ноги і надати своїй лінгвістичній освіті практичного застосування, як раптом у білявки з причинного місця вишпортався здоровецький член.

— Ну от, — засмутилася Марла, — і що тепер? і де у тебе клітор? Невже все скінчиться банальним міньєтом?

Марла прокинулася і збагнула, що це вже, певно, сама совість закликає її до писання тієї секс‑статті.

— Холера! Ще би хоч витрахати когось хотілося — запалу б вистачило не на одну оргазмову статтю, а так… Мені навіть Х’ялмара тільки за волосся покусати хочеться! Може, просто холодно мені тут — сибірські якісь рефлекси спрацьовують?

Карпати, куди Марла заїхала на кілька днів, то порскали в неї туманами, то змочували дощами, то раптом, ні з того ні з сього, підсвічували якимось надміру інтенсивним лабораторним сонцем.

— Бачиш, — тицяла вона пальцем у замурзане вікно маршрутки, показуючи другові (власне, тому самому колишньому коханому, котрому їй не ставало духу сповістити, що він колишній) на гору, залиту по вінця густим жовтим соком пристаркуватого сонця, — бачиш, якою астмою на нього дихає синюшне небо? Отак, хлопчику мій, у муках і хворобі народжується буря…

Власне, Марлина буря, як правило, народжувалася зі спокою й добробуту. Народжувалася, коли Марлі було надто комфортно і, зрештою, просто нудно. Буря народжувалася сама по собі, не прикликаючи жодних бабок‑повитух чи священиків для хрещення. Буря вже за визначенням була поганською, в неї вже наперед були атрофовані будь‑які моральні якості, а тому й моральних оцінок бурі ставити ніхто не мав права.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: