Фройд би плакав – Ірена Карпа

— You make me sick because S adore you so… — часто любила наспівувати Марла. Часто вона адресувала ці слова Х’ялмарові. Але ще частіше — самій собі. Тобто, їй би мали адресуватися ті слова, якби мимовільні актанти Марлиних ігор були в курсі лірики MUSE.

— Тільки ж не про «М’юз» іде мова… і не про м’ясо і не про м’якоть, і не про м’яту, чорт забирай! А про живих людей — добровільних перевертнів на ляльок із яванського театру тіней… принца Арджуну так легко можна смикати за ниточки, якщо маєш до того хист. Навіть якщо й не маєш бажання, а просто маєш хист. Природний, чи що. Робишся тоді стихійним лялькарем. Лялькаркою, тобто. Стара ідейка, хто вже тільки її не смоктав і кому тільки в рота вона не кінчала, але іншої висмоктувати якось немає часу. Цікаво, як довго шарлатани дістають кайф від скубання отих ляльок. Здається мені, вони втомлюються і зношуються куди швидше за тих, ким маніпулюють. Просто одного Дня шарлатанові стає нудно, він пише комусь якогось листа, збирає всіх ляльок докупи, обливає їх бензином і влаштовує шаманські танці. Чи шарлатанські танці? Бігає, коротше, лишень за годинниковою стрілкою довкола свого багаття і голосить, відганяючи нудьгу. А, врешті‑решт, що він робить? Думали — кидається в багаття сам? Аніскільки не вгадали. Лялькар‑шарлатан, натанцювавшись над своїми мучениками, втомлено засинає на попелищі. А на ранок посипає собі тим попелом голову, для пристойності скорботно мовчить і знову вирушає в дорогу. Втім, зовсім швидко якась неясна, млосна сила змушує його спинитися і, повтикавши‑помедитувавши дещицю під деревом Або‑Або, шарлатан неквапом береться за вирізання своєї нової ляльки…

Просто Марла сумно усвідомлювала, що нічого в неї так на раз не закінчується. Ілля вже на другий день після свого «ми вже ніколи більше не побачимося» слав Марлі повідомлення, що розривали телефон розпачливою пристрастю, і навіть поривався був відвезти Марлу на вокзал. Тоді це не вийшло через пробки на дорозі. Не встигши до Марли, Ілля тут же купив собі квитки на свою Мальту, щоби провести чотири дні з дружиною й дитиною.

— Вона все зрозуміє… — кусав собі тоді губи, — зрозуміє і помре від розпачу. Ну й нехай помирає. Помирати — це слабкість.

Але наразі, прилетівши‑таки на Мальту, померти міг хіба сам Ілля, наковтавшись незліченної кількості своїх пігулок «для полегшення польоту».

— Ну та й чого ж ти, друже мій, — вголос питала Марла, читаючи свіжого Іллєвого листа, — з того всього закидався фенозипамом і, ледь відійшовши від нього, скликаєш своїх друзів «напитися аж до суботи»? Зрештою, якого біса я питаю. Невже не ясно?

А ясність таки була під питанням. Бо Ілля був особою не менш контроверсійною, ніж сама Марла. Тон його листів міг змінюватися по сто разів на день. Він то вистеляв перед Марлою всі свої коштовні нутрощі, обіцяючи їй бозна‑що і бозна‑скільки, то вираховував, за скільки точно днів все підійде до невблаганного кінця і вони просто зможуть «зустрітися, накуритися і посміятися з усього нього». Марла терпляче відповідала на його листи, інколи переживаючи, що у неї недостатньо гострих емоцій і що вона так швидко звикає до будь‑якої нової халепи. А потім знову починала паритися через дрібниці, штучно викликаючи в собі якісь хвилювання і марення. Марла просто не хотіла нудитися. Не хотіла у свій власний спосіб

Мішки під очима від фенозипаму…

(Фактично Самі)

— 4 пігулки фенозипаму — 4 години повної амнезії. Але ти бери тільки одну, — Ілля вклав у Марлину долоню пластикове пуделко з ліками, — вперше і востаннє!

— Ага, просто шоби подивитися на світ твоїми очима, — Марла висипала кілька пігулок у руку і нахилилася до Іллі, цілуючи його в шию. Він посміхнувся, забравши руки від керма, і повернувся до Марли:

— Щоби побачити світ моїми очима, таки довелося би зжерти всі чотири…

В Іллі на прийом цього препарату вже не нового покоління була своя причина — він боявся літати в літаках. Підволячи Марлу в аеропорт, він розповідав, які на нього видіння находять, як тільки він займає своє місце в салоні.

— Відразу уявляю собі, що от‑от щось почне стукати, крило задимиться і, зрештою, відпаде нафіг. Здійметься дикий вереск. Окуляри худого дядечка‑дослідника. що сидить в середньому ряду, ввіп’ються прямісінько в око товстої тітки, що сидить на місці А, біля вікна. Вона зарепетує так, що мене вирве…

— Ого! По‑моєму, це весело. Я би на твоєму місці так розважалася.

— Та, блін, я так порозважався якось був із фенозипамом, рятуючись від нещасного кохання, що за тиждень встиг купити машину, розбити її, невідомо куди витратити 20 тисяч баксів і одружитися. А потім ще й нічого цього не пам’ятав. Дуже і дуже якісна амнезія…

— Кльово. Що ж, і я спробую.

Зрештою, ніякої амнезії Марлі не хотілося. Місяць, прожитий на «марудній середньоширотній fucking Україні», з того всього виявлявся місяцем майже стовідсоткового драйву.

— Я нарешті жила! — вже вкотре видихала Марла, — дякую тобі, Ілюха! Ти просто вирвав мене з мого комфортного туману, Де я пленталася останні три місяці…

Звісно, що з Марлиної голови хутенько вилетіли всі кризи й загострення ситуацій, пережиті за ті ж три місяці, залишилося тільки відчуття невимовно тупого і легкого, нудного й одноманітного буття, Де основним Марлиним завданням був щоденний вибір ресторану 1 перевірка електронної пошти, що час від часу таки переривалася слабким зусиллям написання якихось статей… Чи так це все було?

Ілля посміхався. Марла не могла достеменно сказати, хоче він, аби вона залишилася, чи ні. Він. як відомо, був особою контроверсійною.

— Якщо не вийде зробити тебе моєю дружиною, залишу коло себе за контрактом:), — написав він їй у повідомленні попередньої ночі. Сидячи напередодні у кав’ярні на бульварі Шевченка й поїдаючи неймовірної помпезності десерти, Марла з Іллею мали, що називається, серйозну розмову.

— Я придумав, як зробити так, щоби я не почувався худобою… Я просто вкладу в тебе гроші. Все‑таки вкладу. і на тобі ж їх робитиму. Тільки музику треба змінити буде.

— Ну, навряд чи з мене вийде солоденька дівчинка‑поп‑співачка…

— А нафіг і не потрібна нам солоденька дівчинка. Потрібен імідж такої гостросексуальної Лоліти — хоча ти вже й старша, звичайно — такої дівчинки, яку би до смерті хотіли товсті дядьки з грошима. і щоб вони ті гроші з радістю викладали… Ти ж англійською говориш?

— Угу. І французькою.

— О, взагалі тоді добре. Тоді нафіг кидаємо цей совок — Україну взагалі ніхто серйозно не сприймає, весь цей ваш нещасний шоу‑бізнес так званий…

(Марла поморщилася, але не погодитися не могла). Ілля з палаючими очима продовжував:

— Спочатку — Росія, потім і її до сраки, а потім — Європа і більше, більше, більше… У тебе велике майбутнє, Марло.

По цих його словах Марлі в горло вже не поліз ніякий десерт, вона просто було збиралася порахувати, вкотре такий пишний монолог перед нею виголошувався, тут же знайшла спільні риси у всіх, хто його коли‑небудь проголошував, і не без задоволення відзначила, що з кожним новим почутим монологом у ній додається веселої іронії і применшується золототканих ілюзій. Утім, Іллі вона навіть трохи вірила (а чи не вірила вона «трохи» всім його попередникам?), десь так відсотків на 50. інші п’ятдесят списувалися на його славнозвісну контроверсійність.

— Це ж мені й ім’я треба буде придумати комерційне якесь, — не зовсім добре посміхнулася Марла.

— Ні, навіщо? Залишимо твоє. Прізвище ж не явно українське?

— Ні… Нейтральне таке прізвище.

— Ну, от і добре. Нейтральне — це те, що треба. і ніяких більше записів в Україні, чуєш?

— Га?

— Ні, звісно, я не змушую тебе поривати стосунки з «Пухнастими Настями», але… — Ілля красномовно замовк. Марла тільки було збиралася було спитати: «А контракт треба кров’ю буде підписувати?», як Ілля вже рефлексував на це її запитання.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: