— Ага, — засміявся Х’ялмар, — я знаю. Просто чомусь прийшло до голови «26».
В сезон дощів важко щось планувати. Ніколи не знаєш, коли почнеться злива, триватиме вона дві години чи півтори доби і яка після неї буде середня глибина калюж. В той день Марла із Х’ялмаром, кинувши монетку (випав герб — їхати), товклися на мокрій автостанції, марно чекаючи автобуса в Борубудур. Чомусь завжди і всюди на автобусних, вокзалах, у бібліотеках, конторах і паспортних столах знаходиться жевжик Я‑тут‑все‑знаю, Що запевняє вас: «Буде!», коли насправді нічого не буде.
— Ну та й пес із ним, — Марла розкатала рукави куртки — ставало трохи зимно. — Нічого страшного. Може, храм сьогодні взагалі не працював.
— Шкода… Але то, як ми туди поїдемо на світанок не твоїх уродин, а десь наступного дня?
Спочатку Марла чомусь згадала, як колись переклали назву Неборокових «Страхітливих Уродин» на російську. Вийшли «Страшные уродиньї». А відтак Марла подумала, що якщо храм буддійський і Будда присутній в усьому, то чому би дню народження також не жити в кожному дні. Зрештою, вона і про це не подумала. Просто кивнула і поцілувала Х’ялмара в губи, на загальну радість місцевих мешканців, що чекали своїх смішних різнокольорових автобусів.
Вулиці міста Джокджакарта у вологий сезон набували якщо не шарму, то принаймні певної придатності для дихання. Марла, наприклад, уже могла їздити на мопеді, не вдягаючи карбонову маску. Х’ялмар, сумуючи з того, що в Марлиному рейтингу міст — Бангкок, Сінгапур, Джакарта, Джокджа — остання займала найсумніше місце, тут і там намагався тикнути Марлу носом у красоти й переваги їхнього містечка.
— Ну, давай пройдемося пішки? Нам же не далеко. Та й свіжо ніби після дощу.
— О’кей, — погодилася Марла, — ходімо. і, діставшись до найближчого сміттєзвалища (тут же, обіч головної дороги, в долині річки з живописними терасами уже невизначених кольорів), обережно, щоб не вступити майже босими, в легких сандалях, ногами у смердючі скупчення, Марла вдавалася до своїх антропологічних роздумів:
— От скажи мені, Х’ялмаре мій просвітлений, чого місцеві жителі так люто ненавидять свій, бляха, рідний край. Гуцули в Яремчі і довколишніх селах робили — та й роблять — те ж саме. Скидають все своє гівно «в берду» — в перший‑ліпший рівчачок, потічок чи урвище. Оскільки всі ці природні об’єкти інколи знаходяться на певній відстані, найпростіший шлях до чистоти — річка Прут, нещасна водна артерія. Треба якось дослідити, які ж пустоти душевні тим сміттям дикуни намагаються заповнити… — Ну, я би не зовсім погодився зі словом «дикуни», просто, зважаючи на їх фінансовий стан… — очікувано запротестував Х’ялмар.
— Звичайно, пробач будь ласка. Вони ж такі бідні, нещасні, на мотоциклах їздять цілими днями — від розпуки, певно? — і видзвонюють із мобільних моделі «А в мене крутіший, ніж у тебе!» в Армію Спасіння. Вибач, коханий, але бідність жодним чином не виправдовує відсутності культури. М‑да, слово «культура» тут я вжила у збаналізованому сенсі, але ти мене зрозумів.
— Та що ж ти так їх не любиш?
— Я? Не люблю? Та мені плювати, за великим рахунком. Я не співець знедолених народів, я вже казала тобі про це. Просто вони тут так бідують від нестачі землі, а як тільки вдеруть шматочок — одразу вирубують там дерева і щось у лихоманці засівають, і потім на будь‑який «нічийний» клаптик грунту всім кампунґом [11] звалюють відходи. Чимось мені це нагадує історію того пакистанця, що отримав відкоша і розрив заручин — батьки нареченої розірвали їх, пам’ятаєш?
— Угу. Чувак облив лице дівчини кислотою. А потім суддя присудив його до того ж обливання кислотою.
— М‑да, оздоровчі процедури, нічо не скажеш…
— Ну, і не дурня це? Просто якесь тобі Старозаконня єврейське, хай вибачать мене мусульмани.
— А я би просто засудила гівнюка до смертної кари.
Безглузді обговорення побутових дурниць і кримінальних новин: хто кого розрізав на вісім шматків, хто кого з’їв цілком, а хто спочатку ще й спокійно пообідав разом із жертвою пенісом жертви, знімаючи прийом їжі на камеру, засвідчуючи найпрямішим чином волевиявлення жертви — бути з’ідженою, бо все інше в цьому житті вже спробуване. Марла з Х’ялмаром, цілком чітко усвідомлюючи імпотентність отакого проведення часу, не втомлювалися знову і знову займати себе пустопорожніми балачками. Марлі це було чомусь потрібно — вбити колишні страхи, пов’язані з колапсом першого кохання:
Головне, що нам є про що поговорити. — («Головне, щоби було про що помовчати» — згадалися Марлі слова подруги. Слова бажано промовляти з піднятим догори вказівним пальцем правої руки, підтягнувши чорні брови й опустивши повіки. Тільки чомусь те вдале мовчання останнього разу виявилося мовчанням ягнят).
— І є про що помовчати, — Х’ялмар чомусь не проробив необхідного ритуалу з пальцем.
— З тобою чомусь не нудно. Коли ліньки вже про все говорити, можна просто дивитися на тебе або дмухати тобі у волосся. Або просити тебе почитати мені нудну книженцію Ксі Ксо про сінгапурських клімактеричних бізнес‑леді і засинати на другій половині третього абзацу.
— Можна ще їсти, — Х’ялмар почав збирати зі столу брудні тарілки, — знаєш, наші дні в Джакарті якісь перверсивно‑гедоністичні. Кожен вечір ми збочуємося, вишукуючи щонайненормальніше місце із щонайкращою їжею…
— Бо що ж іще, скажи мені, робити? — і Марла сама замислилася над своїм питанням. Можна було ще:
— писати статті у популярно‑філософські видання (дуже рідко, майже ніколи, бо «в падло»);
— писати типу статті в підліткові журнали (теж ніби в падло, але долається легше);
— валандатися фестивалем європейського кіно (Осанна! Культурний карантин час від часу відміняють, та ще й на шару);
— їхати на висілки ім. де Дідько і Добраніч‑Каже (французьких політичних активістів 1848 року), щоби в заниканому кіно‑театрику, випивши порівняно дешевого пива «Bintang», лежачи на полакованій чорній підлозі, дивитися «Bande a part» Годара і до смерті ображатися на те, що цей фільм показують замість «Chinoise»;
— малювати масляними пастелями жовтогарячі портрети принца Арджуни (пастелі поцуплені в Патріка, потім можна буде письмово вибачитися);
— купувати в універмазі «Sarinah» (названому так на честь коханки президента Сукарно) величезними партіями сарони [12] ручної роботи, щоби потім мастити собі голову, кому би їх подарувати (однак, подарунків все одно, як правило, виявляється недостатньо);
— купувати малесенькі розписані шафки, величезні керамічні тарелі, прошиті соломою, нікудишні книги зі східної образотворчості, хороші книги зі східної (зокрема буддійської) образотворчості, різних розмірів свічечки, робусту й арабіку, запаковані у святкові коробки «Selamat Idul Fitri! [13]», коричневий цукор, не знаючи, для чого він потрібен, туристичні довідники Бутану й Непалу, спеції і книжку Мадонни для дітей;
— спостерігати з балкона за водою в басейні, біля якого верещать японці, пересмажуючи барбекю;
— спостерігати з‑за кущів за товстими японськими дітьми, що грають у теніс на майданчику, огороженому куленепробивними антимоскітними сітками (товсті діти — символ достатку батьків, їм інколи навіть ходити забороняють, щоб не помарніли);
— кидати у безхвостих котів напівпорожніми горнятками за те, що вони безпардонно (безхвостість у індонезійських котів — повальна патологія) крадуть сир зі столика, виставленого надвір;
— бідувати з приводу того, що в Індонезії дико бракує сиру, оливок і вина, а якщо і є вони десь, то за космічну ціну й інфернальної якості.
Одне слово, вони не скучали. Марла вдавалася до сякого‑такого малювання, закохавшись у героя Рамаяни, Х’ялмар домагався катарсису, знову і знову копирсаючись у розрахунках свого бюджету на наступний рік. Ранками вони читали інтерв’ю одинадцятирічного Лами, що пальчиком виводив у повітрі галочку «Міке» (Уоu саn do it! [14]), повідаючи про досягнення чергового ступеню самовдосконалення, і сперечалися, добре це для дитини чи ні, коли їй змалку торочать про те, що вона — бог.
— Oh st’s such a perfect day? I’m glad I spend it with you!” [15] — смачно потягнувшись за столом (ах, як чудово робити те, що тобі суворо забороняли в дитинстві!), промуркотіла Марла. Власне, ця пісенька завжди випадково заставала її по доволі значущих місцях — десь раз на рік, ні з того, ні з сього, Лу Рід проникав у Марлин часопростір зі своїм ненабридливим гітом. То було — принаймні так Марла його трактувала — своєрідним втиканням нової віхи в зеленаве сирне плато її життя. Важливим видавалися обставини і місто з’яви Перфект‑дея. і наступного разу це місто було Берліном.
Santa Klaustrofobiya 2003
— Hey you? Bitch! Stay fucking away from him! [16] — втиснувши обличчя в матрац, шипіла Марла. Просто Х’ялмар збирався на побачення. Сказав він про це так: