Фройд би плакав – Ірена Карпа

— Тільки не обманюй мене… Не думай собі мене обманути. Марла здивовано‑запитально звела докупи брови.

— Я не про стосунки… — Ілля зітхнув. («Хто такий Х’ялмар?») — я про бізнес. В ньому мене ніколи не обманюй. Бо буде дуже зле. Мені буде зле. — Остання фраза була сказана так, що Марла хутенько збагнула, кому саме буде зле передусім.

— Я знаю, — продовжував Ілля, — ти — та дівчинка, що вміє дуже вправно застрибувати в потяг на ходу.

— Гм?!

— Так от. Спробуєш перескочити з мого потяга на інший — пристрелю прямо в польоті.

Марлу це чомусь навіть збуджувало. По‑перше, межа ризику завжди додає дешевого адреналіну, а по‑друге, її страшенно розважало все те, що Іллі про неї напатякали їх спільні знайомі.

— Так звані, курва, друзі.

— Прошу? — не зрозумів Ілля. Марла знову перейшла на його мову:

— Та кажу, країна знає своїх героїв. Приємно, коли про тебе складають легенди на Батьківщині, а ти живеш за десять тисяч кілометрів… і в який це я, вибач, застрибнула потяг?

— Ти використала Х’ялмара.

— Гм… це теж тобі Флюгельгорн сказав? — Марла безпомилково вгадувала автора легенд за їх стилістикою.

. — Угу.

— О дає!

— Така дивина, — це вже Марла пізніше того вечора казала Артанові, — ну якого ж біса Флюгельгорнові, такій зірці і всезагальному улюбленцю, такому мудрому і сексапільному чувакові отаку от хуйню про мене жвиндіти?!

— Заздрить, напевно… — знизав плечима Артан.

— Тю, так чому ж тут заздрити?

— Ну, просто собі заздрити, та й усе.

— Угу. Ясно. — Хоча навряд чи Марлі бодай щось зі всього було ясно. Просто це, як і решта речей, щедро додавало життєво необхідного адреналіну в кров.

День, коли Ілля відвозив Марлу в аеропорт Бориспіль, був для них Днем Туманних Мостів. Ілля чомусь ніяк не міг правильно виїхати на потрібну трасу і, блукаючи Києвом, узад‑вперед переїжджаючи Дніпро, він спокійно розповідав Марлі про те, як можна заробити сто тисяч доларів, організувавши вечірку для товстосумів А” за участі Бритні Спірс, і про те, шо краще їхати в Альпи, аніж у легендарну для Марли Караганду («От всі кажуть, що гдє‑ґдє — в Караґандє!, а чи хтось там колись був?! Треба їхати»).

— Боїшся не встигнути на свій літак? — раптом запитав він.

— Та я ХОЧУ на нього не встигнути! — примружилася Марла.

— Ти охолонеш. — Ілля сказав це не те, щоб сумно.

— Муа? [8] — перепитала Марла.

— Охолонеш, охолонеш… — ніби не чув її Ілля, — але я знайду спосіб тебе розігріти.

«Щоб мене заморозити в тому стані, в якому я є, — подумала Марла, — треба вижерти не одну банку фенозипаму…» Але вголос нічого не сказала. Просто посміхнулася.

— Ну, от уже й аеропорт! — Ілля звернув із траси. — Скоро, скоро, скоро…

— Не треба! — благальне глянула Марла, — нема чому тут радіти.

Тепер вже сумно посміхався Ілля.

Під’їзд до терміналу В було перекрито міліцією. Червонопикий страж показав їм рукою в напрямку платної стоянки. Ілля вилаявся:

— Блядь, менти — і ті заробітчани!

— А хто ж, як не вони? — Марла знову взяла пуделко з фенозипамом і вкинула одну пігулку до своєї пляшечки з вітамінами. (Пізніше в літаку, на скромно приховуваний жах і обурення лисенького сусіда‑німця, Марла висипатиме весь вміст своїх аптечних арсеналів, щоби в скупому нічному світлі серед бежевих пігулочок віднайти ту саму заповітну білу. Знайде її не скоро, і про знахідку свою певним чином згодом жалітиме).

Ілля завдав собі на спину Марлиного наплічника, і вже за якихось десять хвилин вони були по різні боки від контрольної межі. — Прощавай, моя любов! — Ілля тепло обійняв Марлу і тут же легенько її відштовхнув. Марла спазматичне втягнула повітря і таки пішла реєструватися. Хіба могло воно бути по‑іншому? Зірватися, побігти за ним слідом, цілувати його, закинути наплічника назад у багажник і крикнути: «В Караганду!» Марла. звісно, могла би. Могла би з такою ж легкістю, як колись кидалася на шию своєму бойфрендові, зіскочивши з потяга, у 17 років. Але тепер, у 22, не втративши своєї колишньої відчайдушності, Марла додала їй практичних річних кілець. і цього разу вона знала, що повернеться. Рівно через місяць. Стрибати з літака нагальної потреби не було.

Вчергове відловившись від перекошеної пики прикордонника на слові «Гірський туризм», і запитуючи себе саму про істинну мету своїх подорожей. Марла вирішила, що ж іще написати Іллі. і написала просте, як їй здавалося, лаконічне: «Хочу сказати тобі… Я люблю. Тебе». А потім ще й нахабно подзвонила хлопцеві, аби взнати, чи отримав він повідомлення.

— Ти не вмієш говорити, — відказав він.

— Ну то пробач… Я, напевно, краще пишу! — Марла зіслалася на свої журналістські забавки. — і ти пиши мені, шли повідомлення. Зіб’ємо з курсу літак на курчу мать. Все вибухне.

Але він вирішив не писати.

За якийсь час Марла вкупі з іншими 120‑ма пасажирами здійнялася в небо. Цього разу вона влітала не в стіну, а в стелю з туману, і на другому поверсі неба знаходився стерильно‑чистий захід сонця, що його годі було побачити з туманної та похмурої землі. Марла летіла до Амстердама — спершу до Амстердаму тобто, прямісінько на захід того сонця.

— Цікаво, як воно буде цього разу. Якшо я жодного разу не згадала про Х’ялмара, коли була з Іллею, то, напевно, вже ані найменша емоція, пов’язана із цим російським хлопчиком, не наступатиме на хвіст моїм взаєминам із чоловіком… — Марла поморщилася, уявляючи собі, з яким скептицизмом відреагував би Х’ялмар на таку його дефініцію. — Що ж, виходить, все почесному?

І wont U under Water

I’m the luckiest girl [9]… — наспівувала Марла, йдучи вологою після дощу алейкою, час від часу збиваючи струмочки зимної води з червоних квітів, що лізли їй прямо до рота.

— Я абсолютно щаслива. Тобто, абсолютно ніяка вже. Нічого мене не гнітить, нічого не радує, знову немає в мене ні національності, ні імені, ні коханого, ні коханця. Я поза всім. Це майже як бути Богом, бо він в усьому. Моя ж картинка світу — то лише всеосяжне чиєсь полотно запаху. Скінчився мій гострий місяць життя, тепер знову почався сезон блаженної смерті…

Поміж тим, завтра у Марли мав починатися курс дайвінгу, подарований Х’ялмаром на її день народження. Марла, наче уві сні, ходила берегом, розмовляла зі зблідлими коралами, вдивлялася в туман понад горами сусіднього острова.

— Це буде так, ніби пірнаєш у Карпатах, скажи? — Х’ялмар підійшов геть нечутно й обійняв Марлу за плечі.

— Угу. Точно. Було ж колись у Карпатах море.

— А тепер собі маєш Говерлу в Тихому океані, — Х’ялмар кивнув у бік похмурих гір Ломбоку. — Та ще й на межі двох морів.

— Балійського і…?

— Флорeз.

— S дивний острів Гілі Айр поміж ними.

— Це так ти собі уявляла Індонезію?

— Не знаю, певно, таки трохи зеленішою.

— Як острів Ломбок?

— А я що — знаю, який із себе острів Ломбок?

— Ти що?! — аж зупинився Х’ялмар. — Марлочко, ми ж той острів проїхали ввесь із одного кінця в інший, коли на човна сідали, щоб на Плі Айр дістатися. Ґілі Айр, до речі, це той клаптик суші, де ми зараз стоїмо…

— Ідіот! — Марла не знала, злитися їй чи сміятися із самої себе. Дійсно, її туман в голові і часткова відмерлість почуттів не мали в собі геть нічого метафізичного. ім’я звіра, що наслав на неї дивні чари, також мало відганяло казковістю: Фенозипам.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: