— О, до речі. Мені ще треба всучити подарунок одній… дівчинці.
— і ти хочеш піти на це вручення один? — тицьнувши пальцем у темну кімнату, поцілила у вимикач Марла.
— Так, я знаю, що це — дурнувато, — знизав плечима Х’ялмар, — але вона про це попросила… прийти. Без тебе.
— Ага.
— Пам’ятаєш, я казав тобі про дівчину, що зацікавилася мною, але не я нею?
— «Sorry? But there is someone already…» — згадала той епічний переказ Марла. Власне, для неї наявність того «someone» ніколи б не стало на дорозі чи й на півдорозі. Як є уже someone, то буде ще й anotherone — нам не жалко. Але із Х’ялмаром усе було по‑іншому. Марла довіряла йому на сто відсотків більше, ніж собі. Тому вона сказала:
— Іди. Звичайно. Тільки перевдягни футболку, бо потом жахливо смердить. Не можна так на побачення ходити. Ти ж почуття її пораниш естетичні.
— Я вже їх поранив…
— Ну то давай знайдемо найстрашнішу мою фотографію, ти їй покажеш — може, легше стане… — і Марла, загарбавши пакуночок із подарунком для дівчинки, чорним маркером намалювала по центрі сердечко.
— Доволі бридко, — похвалив Х’ялмар, — ну добре, я піду. Люблю тебе. Дуже багато.
— Ага, а я тебе дуже довго. іди вже.
Х’ялмар натягнув на свою неперевершену — щойно з австрійської перукарні — біляву голову червоно‑жовту шапку македонських націоналістів і, обійнявши приятеля Аско (в берлінському помешканні вони жили всі втрьох), відчинив вхідні двері.
— Стій! — гукнула його Марла, — а можна, поки тебе не буде, я позаймаюся сексом із Аско?
— Ну… — завагався Х’ялмар, — якщо вже так хочеться, то be my guest. [17]
— Ур‑ра!!! — закричали Марла й Аско і пішли пити чай.
____________________
«Різдво цього року доведеться відмінити, — кричав заголовок однієї з газет, — Йосиф нарешті в усьому зізнався». Але добре. то канонічне свято нікуди не поділи. Місто, найстильніше місто Європи, зодягнене у давно вже немодне мілітарі й у взагалі вже мертвий готик «Коматоз вісімдесятих», заливалося глювапном і підвішувало санта‑кЛавусів за ноги до балконів. Берлінці жували смажені каштани (ах, вибачте, смажені марроні — бо ж з Італії), їли свою каррі‑вурст під мостом метро, засідали по барах і кав’ярнях, незліченими годинами жаліючись на т. скільки стресу припадає на їхню замордовану душу населення, а потім кочували до наступного бару. Берлінські бари з їхніми красномовними назвами («Мг Dead Мгs Frее», гей‑клуб «Still Pipe», «Власний Бар Господа Бога») і задушевно‑панківською атмосферою були для Марли об’єктами куди ціннішими за паризькі мости, амстердамські канали (хай навіть і з бордюрчиками, посиланими легалізованою марихуаною в три ціни для легковірних туристів), брюсельські мідії і брюсельську капусту, гельсінське полювання, синґапурську митницю, бангкоківських німфеток і джакартівський Раsаr Ваru з усіма його шовками і парчею на продаж.
Марла відчувала несказану спільність із цим еклектичним берлінським несмаком, із його соц‑кап історією, вселенським пофігізмом і якимось патологічним незмерзанням. Місту, як і Марлі, не треба було взимку шапки. Тут, більше ніж будь‑де, можна було робити все, що захочеш: пити червоне зимне вино о другій годині дня, винісши стільця з тераси кав’ярні на середину вулиці, щоби спіймати хоч трохи сонця на авітамінозну пику; грати в абсолютно тупий кікер і хлопцям цілуватися з хлопцями («Фе, Х’ялмаре, як не соромно! Аско тебе не любить!» — «Яке не люблю?! Люблю, та ще й як!!!»); ставити перформанс «How to Save the Univerіe» [18] (Початок: Аско волає страшним голосом прямісінько в камеру, а рівно за хвилину Марла із Х’ялмаром протяжно пищать тоненькими голосочками. Кінець перформансу); приходити на виставку німецької фотографії останнього століття за півгодини до закриття, а потім тікати від службовців музею, що намагаються тебе вивести геть, бо вже все зачиняється; піймавшись‑таки охоронцям, вирватися і, добігши до роботи Ньютона із голою кралечкою в гіпсі, впасти перед нею на коліна і бити поклони, а потім спокійно встати і попросити в охоронців склянку води із 1,5 ложки цукру. В Берліні можна все. і красивим, і дурним, і зовсім негарним, але й не дуже розумним.
— В Берліні можна все, в Києві — половину з того, а в Мюнхені не можна нічого. В столиці Баварії жебрак, котрому даєш 2 євро, із затиснутим обуренням покашлює і переконливо заявляє, що на сендвіч із лососем йому потрібно іще вісім євро, оскільки він саме збирався йти купувати свій сендвіч із лососем, а тут ти — такий недоречний зі своїми смішними двома грейцарами. Знизавши плечима, даєш йому ще одного папірця і три монетки — на тобі гроші, та й іди собі з Богом. Дякує і доста щиросердно бажає Gute Weihnacht [19]. В Мюнхені живуть Х’ялмарові батьки і меню гостини прораховується за тиждень вперед. В Мюнхені є жахливий район, нашпигований жахливими дискотеками, середній вік відвідувачів — 15 років, а середній місячний дохід ‑2000 євро від тата. Ще там горлопанить буйною російською по‑псою білорус‑укро‑російська (в порядку вивішення прапорів на стіні, читаємо зліва направо) дискотека «Калинка», куди ходять «русскіє дєвушкі і армянскіє парні», з велетенським пап’є‑маше Ленін— Head (Curry?!) [20] при вході і цим же безкоштовним входом для носійок вагін. Перехожі в Мюнхені вбиралися в таке ж саме страшне, шкіряне і сіре, як і перехожі в Києві.
— Якщо твоя теорія кольорів правдива — чим менше яскравості, тим далі просунулося суспільство чи окремий етнос — то в Німеччині, пардон, в Баварії ти бачиш приклад просто неймовірного розвитку, — зітхав Х’ялмар, сідаючи на оббите коричневим дерматином сидіння метро (в Берліні ті ж сидіння були непретензійно рожевими).
— Угу, — кивнула Марла, — йдеться про великі народи, що пережили себе. От які індонезійці? Стильні, яскраві, веселі, без‑проблемні… ОК, зупинимося на одязі. Вони стильні, так? і плювати їм на бренди. А що тут? Дєвочка ота — пам’ятаєш, сиділа Дєвочка‑«панк» поряд із нами в кав’ярні? — сирота, години дві перед дзеркалом просиділа, доводячи своє волосся до стану «я живу на смітнику, але рента його п’ять штук баксів на місяць», приміряючи gеrnuіnе trash [21] джинсики за €300 і малюючи собі розмазані тіні під очима, «бо ніби я тільки‑но побилася». А бідолашні італійці носять светри із У‑подібними вирізами поверх сорочок, так само гидко, як і мешканці села Побережжя івано‑Франківської області, які — спитайте в Канигіна — стопудове є нащадками гіперборейців…
— Марлочко, ти хоч сама зрозуміла, що мені тут сказати хотіла? — обережно поцікавився Х’ялмар.
— Нє. В мене логіка пройобана багато років тому. А при‑чинно‑наслідкові зв’язки — штукенція давно не модна. — Марла загигикала і натягнула Х’ялмарову шапку македонських націоналістів йому аж на очі.
One Completery Wrong Air Romance [22]
Сказати про паризьке летовише Шарль де Ґолль, що воно — повний футуризм, це ше нічого про нього не сказати. Щоби збагнути всю його помпезність, зумисну ірраціональність і вражаючу, чарівну магічну незручність цього Летовища Летовищ, треба, щоб один ваш літак запізнився, а до наступного залишалося двадцять хвилин. Для повного усвідомлення могутньої краси Шарль‑де‑Голля вам треба мати за спиною дванадцятикілограмового наплічника, навантаженого пляшками з віскі, яке б ви ні за що на світі ніде не залишили, через плече у вас має теліпатися торба із не найновішим, а значить, далеко не найлегшим ноутбуком з усіма його бебехами, а в голові вашій має заклинити гірку червону думку про «Сатрап», яке кров з носа треба купити в одному із «Тах Frее» [23]. Зрештою, з кампарі у вас нічого не виходить і ви здаєтеся перед титанічною міццю летовища, з висолопленим язиком добігши до клятих дверей Е 43, біля яких вас чекає автобусик, щоб відвезти вас із терміналу Е на термінал С, з якого ви так цілеспрямовано сюди вершили свій похід, бо чомусь літак ваш стоїть саме там, а чого в різних місцях посадка і безпосередньо всадка (вона ж тріумфальне входження до літального апарату), того вам не збагнути Бо то і є велика таїна, що ім’я їй Стратегія
Марла нарешті скинута свої бесаги зі спини й плеча «Алкоголь мене руйнує Особливо, коли він у такій товстошкляній тарі» — Марла скривилася від вигляду вже забитих співгромадянськими торбами поличок для багажу Доведеться тепер все складати собі під дупу і сидіти на пожитках, як квочка