Фройд би плакав – Ірена Карпа

— Как многа в етам словє… — зітхнула Марла. — Вона вже вкотре перепитувала в Х’ялмара одні й ті ж самі речі, а він терпляче все пояснював, тільки час від часу скрушно хитаючи головою:

— Знаєш, ти мені куди більше подобаєшся без того.

— Я й сама собі так більше подобаюся. Принаймні так я хоч здатна щось подобати. і то ж була лише одна пігулка! Що б то мало зі мною статися, якби закинулася чотирма?!

Напевно, тоді, замість того, щоби пропустити чотири літака До Джакарти (як то Марла з успіхом зробила в Сінгапурі), вона провтикала би шістнадцять.

— Хтозна. — Вона таки дійсно дістала амнезію на якийсь час. і нічого веселого в тому не було: нездатність пригадати назви аеропортів, готельні кімнати і свої дії в них («А я приймала там душ? А сніданок у нас був?»), людей і вулиці, на яких чекалося таксі.

— Все це ще страшніше через ту мою нічну халепу… — Марла здригнулася на згадку про останню ніч Рамадану. Вона тоді рвучко прокинулася в темряві, з відчуттям дикого жаху і того, що хтось чи щось витягує з неї життя.

— Знаєш, чомусь це відчувалося, як статеве осудження. Так, ніби хвиля підіймалася від матки, а потім її з силою виривали назовні. Тоді я точно знала, що якщо засну — а спати хотілося неймовірно — то рівно за два таких качка мене не стане.

Х’ялмар притиснув її до себе.

— і як все‑таки добре, — продовжувала Марла, — що ти в мене такий чуйний. Не став реготати з мене, не сказав, що я ідіотка обдовбана, і не перевернувся на інший бік. Дякую, що перейшов зі мною на інше ліжко.

— То все дурниці… я люблю тебе.

— І я тебе люблю, — Марла підбирала з піску бліді відмерлі гілочки коралів, — пішли туди, де видно захід сонця?

— Пішли.

— Знаєш, чому добре жити на маленькому острівні?

— Чому?

— Бо можеш зранку і ввечері спостерігати за сонячними купелями в морі. Це майже як жити на астероїді. Майже бути Маленьким Принцом.

А відтак прийшло Завтра і почався дайвінг‑курс. Марла завжди доволі скептично ставилася до будь‑яких т.зв. екстремальних видів спорту.

— Але ж це просто смішно — називати дайвінґ екстремальним видом спорту! — запевняв її Х’ялмар. — Люди плавали під водою з аквалангами вже у 30‑их роках минулого століття, якщо не раніше. До речі, в українській же має бути власне слово для «дайвінгу»?

— Ага. Пірнання. Я буду, значить, Пірнальником Відкритих Вод. Знаєш, звучить куди більш вражаюче, ніж Оупен Вотер Дайвер.

— Пірнал…ніком! — спробував повторити Х’ялмар. Марла засміялася і поцілувала його пухнасту біляву голову.

Те, шо сталося потім, перевернуло Марлин світ догори дригом — у сенсі доволі буквальному, коли вона в пориві дикого захвату на глибині 12 метрів шкеребертнулася через себе так, що аж випустила з рота трубку ВСD. Утім, доволі швидко впихнула її назад і, ковтнувши порядну порцію тихоокеанської води, погребла ластами далі, розлякуючи вразливих підводних жителів надміру широко відкритими очиськами.

— This most be underwater lave! [10]” — видихнула Марла в лице своєму дайвінґ‑інструктору, як тільки вони вигулькнули на поверхню.

— Що, пробач? — перепитав він своєю перфектно‑лондонською вимовою.

— А, не важливо… Така була пісня у «Smoke City». Але я не про це. Просто думаю, що знайшла собі новий наркотик.

І Марла не стала розповідати цьому британському полісмену за професією і дайвінґ‑інструктору за покликанням про все, що вона відчула під водою, на смішній для професіоналів глибині 12 м. Окрім того, що вона відловлювала якийсь нечуваний еротизм уже від сплітання своїх і його пальців, можливість вільного дихання під водою, близьке сусідство велетенських риб і тремтіння тендітних коралів у такт її власним рухам волочило Марлу якщо й не на дно архетипів, то вже на дно виміру звичайної людської чуттєвості точно. У неї ніби раптом влилися, впорскнулися, запірнули всі досі звідані моменти збудження від перших доторків нових коханців, їй хотілося лементувати під водою, але ж саме підводна тиша і звук її власного дихання через регулятор змушували Марлу напружено й нажахано чогось чекати, їй страшенно хотілося, щоб раптом скінчилося повітря, щоб Марк перетворився сам на химерну рибину й або відплив геть, залишивши Марлу жити на дні, або щоб вони обоє стали кимось на кшталт маленьких amphiprioninae і вовтузилися в підводних кущах‑рибоїдах, аж поки вони їх не зжеруть.

— А що каже підручник із дайвінгу з приводу сексу під водою? — питала Марла свого інструктора, намагаючись склепати інтерв’ю кілька днів по тому.

— Що? Цікаве ж у вас тінейджерське видання… — Марк засміявся. — Не знаю. Багато хто говорить про це. але навряд чи хтось таки спробував.

— А давай спробуємо? — спитала Марла українською.

— Пробач, що? — ясна річ, не зрозумів Марк.

— Та так, нічого. Не зважай… Є мені з ким пробувати.

Портрети принца Арджуни

Теплий літній вечір у грудні. Марла раптом згадала, що це також було її дитячою мрією — хоча б раз мати свій день народження влітку. Ну от, збулося: пітній собі на здоров’я, вибігай під тропічну зливу чи просто сиди собі на підлозі в гаражі, малюй і відбивайся від малярійних комарів.

Напередодні своїх уродин Марла скажено доробляла всілякий дріб’язок: щось дописувала, щось доплановувала, а врешті‑решт наквацяла помаранчевий, на тлі рожево‑синіх смуг автопортрет і заспокоїлася.

— Фух, — падаючи на ліжко, казала вона Х’ялмарові, — все, я вже відкреативила на сьогодні. Щось таке на мене напало, ніби я вмирати зібралася!

— Ну‑ну, нічого, це ж просто останній день, коли тобі 26…

— Придурок! Мені 22!

— Ага, — засміявся Х’ялмар, — я знаю. Просто чомусь прийшло до голови «26».

В сезон дощів важко щось планувати. Ніколи не знаєш, коли почнеться злива, триватиме вона дві години чи півтори доби і яка після неї буде середня глибина калюж. В той день Марла із Х’ялмаром, кинувши монетку (випав герб — їхати), товклися на мокрій автостанції, марно чекаючи автобуса в Борубудур. Чомусь завжди і всюди на автобусних, вокзалах, у бібліотеках, конторах і паспортних столах знаходиться жевжик Я‑тут‑все‑знаю, Що запевняє вас: «Буде!», коли насправді нічого не буде.

— Ну та й пес із ним, — Марла розкатала рукави куртки — ставало трохи зимно. — Нічого страшного. Може, храм сьогодні взагалі не працював.

— Шкода… Але то, як ми туди поїдемо на світанок не твоїх уродин, а десь наступного дня?

Спочатку Марла чомусь згадала, як колись переклали назву Неборокових «Страхітливих Уродин» на російську. Вийшли «Страшные уродиньї». А відтак Марла подумала, що якщо храм буддійський і Будда присутній в усьому, то чому би дню народження також не жити в кожному дні. Зрештою, вона і про це не подумала. Просто кивнула і поцілувала Х’ялмара в губи, на загальну радість місцевих мешканців, що чекали своїх смішних різнокольорових автобусів.

Вулиці міста Джокджакарта у вологий сезон набували якщо не шарму, то принаймні певної придатності для дихання. Марла, наприклад, уже могла їздити на мопеді, не вдягаючи карбонову маску. Х’ялмар, сумуючи з того, що в Марлиному рейтингу міст — Бангкок, Сінгапур, Джакарта, Джокджа — остання займала найсумніше місце, тут і там намагався тикнути Марлу носом у красоти й переваги їхнього містечка.

— Ну, давай пройдемося пішки? Нам же не далеко. Та й свіжо ніби після дощу.

— О’кей, — погодилася Марла, — ходімо. і, діставшись до найближчого сміттєзвалища (тут же, обіч головної дороги, в долині річки з живописними терасами уже невизначених кольорів), обережно, щоб не вступити майже босими, в легких сандалях, ногами у смердючі скупчення, Марла вдавалася до своїх антропологічних роздумів:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: