Фройд би плакав – Ірена Карпа

— От скажи мені, Х’ялмаре мій просвітлений, чого місцеві жителі так люто ненавидять свій, бляха, рідний край. Гуцули в Яремчі і довколишніх селах робили — та й роблять — те ж саме. Скидають все своє гівно «в берду» — в перший‑ліпший рівчачок, потічок чи урвище. Оскільки всі ці природні об’єкти інколи знаходяться на певній відстані, найпростіший шлях до чистоти — річка Прут, нещасна водна артерія. Треба якось дослідити, які ж пустоти душевні тим сміттям дикуни намагаються заповнити… — Ну, я би не зовсім погодився зі словом «дикуни», просто, зважаючи на їх фінансовий стан… — очікувано запротестував Х’ялмар.

— Звичайно, пробач будь ласка. Вони ж такі бідні, нещасні, на мотоциклах їздять цілими днями — від розпуки, певно? — і видзвонюють із мобільних моделі «А в мене крутіший, ніж у тебе!» в Армію Спасіння. Вибач, коханий, але бідність жодним чином не виправдовує відсутності культури. М‑да, слово «культура» тут я вжила у збаналізованому сенсі, але ти мене зрозумів.

— Та що ж ти так їх не любиш?

— Я? Не люблю? Та мені плювати, за великим рахунком. Я не співець знедолених народів, я вже казала тобі про це. Просто вони тут так бідують від нестачі землі, а як тільки вдеруть шматочок — одразу вирубують там дерева і щось у лихоманці засівають, і потім на будь‑який «нічийний» клаптик грунту всім кампунґом [11] звалюють відходи. Чимось мені це нагадує історію того пакистанця, що отримав відкоша і розрив заручин — батьки нареченої розірвали їх, пам’ятаєш?

— Угу. Чувак облив лице дівчини кислотою. А потім суддя присудив його до того ж обливання кислотою.

— М‑да, оздоровчі процедури, нічо не скажеш…

— Ну, і не дурня це? Просто якесь тобі Старозаконня єврейське, хай вибачать мене мусульмани.

— А я би просто засудила гівнюка до смертної кари.

Безглузді обговорення побутових дурниць і кримінальних новин: хто кого розрізав на вісім шматків, хто кого з’їв цілком, а хто спочатку ще й спокійно пообідав разом із жертвою пенісом жертви, знімаючи прийом їжі на камеру, засвідчуючи найпрямішим чином волевиявлення жертви — бути з’ідженою, бо все інше в цьому житті вже спробуване. Марла з Х’ялмаром, цілком чітко усвідомлюючи імпотентність отакого проведення часу, не втомлювалися знову і знову займати себе пустопорожніми балачками. Марлі це було чомусь потрібно — вбити колишні страхи, пов’язані з колапсом першого кохання:

Головне, що нам є про що поговорити. — («Головне, щоби було про що помовчати» — згадалися Марлі слова подруги. Слова бажано промовляти з піднятим догори вказівним пальцем правої руки, підтягнувши чорні брови й опустивши повіки. Тільки чомусь те вдале мовчання останнього разу виявилося мовчанням ягнят).

— І є про що помовчати, — Х’ялмар чомусь не проробив необхідного ритуалу з пальцем.

— З тобою чомусь не нудно. Коли ліньки вже про все говорити, можна просто дивитися на тебе або дмухати тобі у волосся. Або просити тебе почитати мені нудну книженцію Ксі Ксо про сінгапурських клімактеричних бізнес‑леді і засинати на другій половині третього абзацу.

— Можна ще їсти, — Х’ялмар почав збирати зі столу брудні тарілки, — знаєш, наші дні в Джакарті якісь перверсивно‑гедоністичні. Кожен вечір ми збочуємося, вишукуючи щонайненормальніше місце із щонайкращою їжею…

— Бо що ж іще, скажи мені, робити? — і Марла сама замислилася над своїм питанням. Можна було ще:

— писати статті у популярно‑філософські видання (дуже рідко, майже ніколи, бо «в падло»);

— писати типу статті в підліткові журнали (теж ніби в падло, але долається легше);

— валандатися фестивалем європейського кіно (Осанна! Культурний карантин час від часу відміняють, та ще й на шару);

— їхати на висілки ім. де Дідько і Добраніч‑Каже (французьких політичних активістів 1848 року), щоби в заниканому кіно‑театрику, випивши порівняно дешевого пива «Bintang», лежачи на полакованій чорній підлозі, дивитися «Bande a part» Годара і до смерті ображатися на те, що цей фільм показують замість «Chinoise»;

— малювати масляними пастелями жовтогарячі портрети принца Арджуни (пастелі поцуплені в Патріка, потім можна буде письмово вибачитися);

— купувати в універмазі «Sarinah» (названому так на честь коханки президента Сукарно) величезними партіями сарони [12] ручної роботи, щоби потім мастити собі голову, кому би їх подарувати (однак, подарунків все одно, як правило, виявляється недостатньо);

— купувати малесенькі розписані шафки, величезні керамічні тарелі, прошиті соломою, нікудишні книги зі східної образотворчості, хороші книги зі східної (зокрема буддійської) образотворчості, різних розмірів свічечки, робусту й арабіку, запаковані у святкові коробки «Selamat Idul Fitri! [13]», коричневий цукор, не знаючи, для чого він потрібен, туристичні довідники Бутану й Непалу, спеції і книжку Мадонни для дітей;

— спостерігати з балкона за водою в басейні, біля якого верещать японці, пересмажуючи барбекю;

— спостерігати з‑за кущів за товстими японськими дітьми, що грають у теніс на майданчику, огороженому куленепробивними антимоскітними сітками (товсті діти — символ достатку батьків, їм інколи навіть ходити забороняють, щоб не помарніли);

— кидати у безхвостих котів напівпорожніми горнятками за те, що вони безпардонно (безхвостість у індонезійських котів — повальна патологія) крадуть сир зі столика, виставленого надвір;

— бідувати з приводу того, що в Індонезії дико бракує сиру, оливок і вина, а якщо і є вони десь, то за космічну ціну й інфернальної якості.

Одне слово, вони не скучали. Марла вдавалася до сякого‑такого малювання, закохавшись у героя Рамаяни, Х’ялмар домагався катарсису, знову і знову копирсаючись у розрахунках свого бюджету на наступний рік. Ранками вони читали інтерв’ю одинадцятирічного Лами, що пальчиком виводив у повітрі галочку «Міке» (Уоu саn do it! [14]), повідаючи про досягнення чергового ступеню самовдосконалення, і сперечалися, добре це для дитини чи ні, коли їй змалку торочать про те, що вона — бог.

— Oh st’s such a perfect day? I’m glad I spend it with you!” [15] — смачно потягнувшись за столом (ах, як чудово робити те, що тобі суворо забороняли в дитинстві!), промуркотіла Марла. Власне, ця пісенька завжди випадково заставала її по доволі значущих місцях — десь раз на рік, ні з того, ні з сього, Лу Рід проникав у Марлин часопростір зі своїм ненабридливим гітом. То було — принаймні так Марла його трактувала — своєрідним втиканням нової віхи в зеленаве сирне плато її життя. Важливим видавалися обставини і місто з’яви Перфект‑дея. і наступного разу це місто було Берліном.

Santa Klaustrofobiya 2003

— Hey you? Bitch! Stay fucking away from him! [16] — втиснувши обличчя в матрац, шипіла Марла. Просто Х’ялмар збирався на побачення. Сказав він про це так:

— О, до речі. Мені ще треба всучити подарунок одній… дівчинці.

— і ти хочеш піти на це вручення один? — тицьнувши пальцем у темну кімнату, поцілила у вимикач Марла.

— Так, я знаю, що це — дурнувато, — знизав плечима Х’ялмар, — але вона про це попросила… прийти. Без тебе.

— Ага.

— Пам’ятаєш, я казав тобі про дівчину, що зацікавилася мною, але не я нею?

— «Sorry? But there is someone already…» — згадала той епічний переказ Марла. Власне, для неї наявність того «someone» ніколи б не стало на дорозі чи й на півдорозі. Як є уже someone, то буде ще й anotherone — нам не жалко. Але із Х’ялмаром усе було по‑іншому. Марла довіряла йому на сто відсотків більше, ніж собі. Тому вона сказала:

— Іди. Звичайно. Тільки перевдягни футболку, бо потом жахливо смердить. Не можна так на побачення ходити. Ти ж почуття її пораниш естетичні.

— Я вже їх поранив…

— Ну то давай знайдемо найстрашнішу мою фотографію, ти їй покажеш — може, легше стане… — і Марла, загарбавши пакуночок із подарунком для дівчинки, чорним маркером намалювала по центрі сердечко.

— Доволі бридко, — похвалив Х’ялмар, — ну добре, я піду. Люблю тебе. Дуже багато.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: