— Не приведи Господи…
Пізніше Марла сидітиме в київському ліжку, прислухаючись до обережних кроків наступниці‑депресії, й думатиме, шо зараз вона б із задоволенням і захватом здерла з якої‑небудь виставки те саме велетенське полотно з відбитками її життєвих плям і, загорнувшись у нього, як у незграбний плащ‑намет, бігла би світ за очі куди‑небудь у вітряне поле чи гірськими луками на волю, бігла би й кричала щосили, щодуху…
Втім, бажання бігти й волати в Марли виникало із дуже чіткою циклічністю.
— Якщо чесно напружити пам’ять, можеш згадати точнісінько такий самий стан у будь‑якій країні й за будь‑якого соціального статусу…
— Ну от бачиш! — відповідав їй Х’ялмар, Ілля чи ще хтось третій‑четвертий‑п’ятий.
Оm Mani Padme Hum, Оm Mani Padme Hum
В деяких індійських готелях було прийнято робити перекриття між поверхами прозорими. Підлога‑ґрати. Той, хто вище чи нижче від тебе на поверх — за ґратами.
В індійських міжміських автобусах було прийнято возити рибу й сидіти одне на одному. Коло водія бовваніла добряча частина пантеону індуїстських та буддійських божеств — уся лілово‑позолочена, як кічові образки в гуцулів.
— Знаєш, Х’ялмаре, тут взагалі до біса схожого… Починаючи від цього смороду в автобусі, від немитих людських тіл і кислотного кольору реліквій, аж до рис облич… Гуцули пішли з Азії, цигани — десь теж із околиць Індії…
Х’ялмар упіввуха слухав пустотіле Марлине патякання, втикаючи в одну зі своїх вічних книг із тендеру, жорстокості й убивства прав Людини. Марла гортала величезну широкоформатну ілюстровану «Мітологію Індії».
— Дивися, і Вселенський потоп тут є, і ковчег… і богиня, що народжується з голови батька. Шлях героїв завжди схожий. Ти чуєш?
— Ага.
— Тобі це нафіг нецікаво. Гад паршивий.
— Марлочко, мені цікаво… — спробував було відірватися від книжки й обійняти її за плечі, але Марла випручалася й відразу забула, на що вона ображалася, її тепер займаїо щось кардинально інше. Марла слухала музику.
— Гм… Якшо в міжобласному розбеханому ЛАЗІ «Тернопіль — Срака‑Мотика» з заїздом до Франківська грає почергово затягнута касета з записом Служби Божої й гака ж касета з «Голубі лєтят над нашей зонай», то що ми маємо тут? Знову дуже схоже.
— О, так. Цукровий поп — то вічна кара всіх народів.
— Та ні. Тут зовсім інше щось. Є щось зовсім невловиме в цьому циклічному завиванні співака й циклічному затягуванні плівки. Хоч і музика тут будується за іншими канонами, ніж європейська… Втім, саме тому її й не так жахливо гидко слухати. Дратує ж бо тільки те, до чого ти сам потенційно причетний.
На цих словах сухошкірий дідок з отакееенними нігтями на босих ногах смачно втоптався у Марлині речі, приперті до її колін. Слідом за ним товста кобіта, що нестерпно тхнула рибою, зробила те ж саме. Марла промовчала.
— Однак вони не тицяються в тебе органами — це не може не тішити, — зітхнувши, підсумувала вона.
Нарешті автобус причвалав до маленького містечка на кордоні з Непалом. Візу в цю благословенну країну можна було отримати просто на кордоні, заплативши 30 універсально‑національних одиниць. Як завжди, Марла виявилася першою українкою. яку побачив цей прикордонник за життя. Як завжди — здивований трохи погляд. Зате, дай їм, Боже, щастя‑здоровля, жодних тобі принижень чи зволікань‑звірянь‑дзвінків‑розпитувань. Ними, як Марла вже встигла з’ясувати за півроку подорожей, люблять займатися не лише прикордонники суперрозвинутих країн, «де вулиці мощені золотом». Митник — це діагноз. Це трагедія маленької людини. Це так само «ні‑па‑вєз‑ло», як бути вахтером, охоронцем, чиновником, комендантом гуртожитку, працівником реєстратури, тюремником, даїшником, вчителькою математики Юлією Марківною…
— Бувають винятки, ти знаєш. Я вже люблю цю їхню країну. із просуванням вглиб «ця їхня країна» дивувала й тішила ще більше.
— Відразу видно країну буддистів, — Х’ялмар показував на фрески з рекламою міцного алкоголю, нафарцикльовані фарбою просто на стінах житлових будинків. Деякі з них від часу встигли полупитися й виглядали тепер ну просто дуже древньо й автсн‑тично.
— Дивися, які в них гарні жінки! — Марла захоплено розглядала крізь вікно жінок різного віку, що, сидячи край дороги, розчісували коси. Фігурки жінок чергуватися з фігурками чоловіків, що тут же, край дороги, справляли малу потребу.
— Цікаво, яка тут символічність.
Марлині очі страшенно тішилися від споглядання пурпуру й фіолету жіночого вбрання. Геть усі кольори Непалу виглядали насиченими й довершеними. Глибокий червоний, глибокий зелений…
— Оп‑па, знову солдати.
Зелений увірвався до салону автобуса. Вдивлявся в обличчя місцевим. Усіх, окрім вже зовсім шанованого віку старих, та ще Марли з Х’ялмаром, попросили вийти на паспортний контроль.
— Чого вони?
— Бояться маоїстів.
— Ага. і думають, що бєлий чєловєк тут ні при чім… От, треба здати фішку маоїстам, аби знали, кого вербувати.
Пасажири повернулися до автобусу. Всі усміхнені, всі без напрягу. Як потім з’ясувати для себе Марла з Х’ялмаром, урядове полювання на маоїстів стато для непальців чимось на кшталт щоденного прогнозу погоди. Ніхто не сахався табунів солдат, що залягали по придорожніх криївках з автоматами, ніхто особливо не непокоївся, чого вони там бігають по полю. Вікна автобуса, з яких видно всі ці перегони й маніпуляції — екрани барного телевізора з нецікавою програмою від «Еvrosport».
Солдати спокійно посміхалися на вулицях, мирні жителі спокійно посміхалися на вулицях, маоїсти спокійно посміхалися в кушах, мріючи про державний переворот. Король із королевою офіційно посміхалися під час візитів, і, можливо, парилися всенародною не‑любов’ю.
— Розкажи мені ще раз про те, що там трапилося н королівському палаці, — позіхнула Марла. День уже був при смерті, як вони в’їздили в передгір’я Гімалаїв.
— Ну, там відома лише ця романтична офіційна версія, що є у кожному путівнику.
— Яка‑а‑а…? — нила Марла, охоча до вечірньої казочки.
— Така, шо молодий і красивий коронний принц поїхав вчитися до Лондона. Там закохався у прекрасну чи не дуже…
— У прекрасну!
— Ну добре, у прекрасну дівчинку, котру привіз на канікулах знайомити зі своєю августійшою родиною.
— Що, сказав: «Нє хачу учіцца, а хачу женіцца»?
— Типу того.
— і що старі?
— А король із королевою йому сказали: «Нє‑а, любий, кров у ній червона, нам така не лізе!»
— Що, так і сказали?
— Марло!
— Що?
— Це б ти так сказала!
— Я?! Я за змішані шлюби.
— Ну й добре. Все, казочці кінець.
— Нє, не кінець! і що далі?
— То be continued.
— Х’ялмар, свиня!!!
— Хрю.
— Ну Х’ялмар…
— Ок, востаннє вибачаю. Тоді, значить, коронний принц вийшов за двері й повернувся до їдальні з автоматом. Відтак досить успішно розрядив його в усю сімейку, не забувши про кохану й про останню кулю для себе.
— От жалко пацана. Не міг собі жити в громадянському шлюбі, га? Чи відмовитися нафіг від корони — кому воно треба. Став би таксистом у Лондоні…
— Так, Марло, дуже романтично. Зрештою, а чом би й ні.
— Дурний, скажи?
— Я слабо вірю в істинність легенди.
— А в що ж тоді?
— На престол сів братик короля‑небіжчика. Народ тепер його не зовсім любить. Подейкують, то він усе й підлаштував.
— Ага, тільки це вже не так красиво… Турброшурки не візьмуть.
— Зате взяли би маоїсти, хе‑хе.
— Чшшш, не згадуй всує. Що вони — республіки хочуть?
— Та тут увесь народ не проти. Маоїстів же таємних — до чорта просто.
— Монархія — комунізм. із одної каки в іншу.
— Марло, заткнися, ти ж нічого в цьому не петраєш… ‑остання Х’ялмарова фраза вже, здається, їй просто наснилася. В автобус наповзло масних сутінків, все тарахкотіло й підстрибувало, заколисуючи Марлу все глибше і глибше.
Читванський Королівський Національний Парк був дуже вдалим місцем для не‑вбивчого полювання. Такого собі сафарі, де ти сам втікаєш від носорога, біжучи зигзагами (в носорога слабкі очі, але дуже гострий нюх — тільки так його можна надурити… а ще — скидаючи із себе по одній речі й шпурляючи йому під ноги; рай‑но зупиняється їх обнюхувати… стриптиз як спосіб порятунку), залізаючи на старі дровеняки й намагаючись із них не гепнутись. Англійські «протектори» минулих часів не поділяли цієї візії полювання — вони просто, від нєфіг робити, стріляли в усіх тварин без розбору. Ліпше б уже яйця собі чухали. До першої крові.