Фройд би плакав – Ірена Карпа

— And I kissed her — good bye — said all beauty must die [28]… — Марла потріпала його русяве волосся. — Пам’ятаєш цю пісеньку?

— Ні, навіть її не знаю.

— Там герой відводить героїню до ставка із дикими трояндами і, не витримавши того видовиська, що вона гарніша за криваві квіти, вбиває її каменем по голові, кладе на воду і в зуби встромляє ту саму дику троянду…

— Красива історія. Можемо повторити… Краще, Марло, вбити вже тебе, ніж відпустити до Непалу… — Марла ніколи не розуміла в таких випадках, жартує він чи ні. Зрештою, вона вже давно не жила бінарними опозиціями.

— Ну, в кожному разі це якось естетичніше, ніж приковувати наручниками до ліжка і тримати отак зо два тижні. Чомусь у таких романтичних історійках момент ходіння в туалет, судно і запах немитого тіла соромливо замовчується. інша річ — плитою в голову. Червона кров, пурпурні мізки посеред троянд на сірому камінні. Хоча, це попса.

— Тобі усе попса. Злобна контркультурниця, — Ілля знову повернув не туди, захопившись Марлиними теревенями. — Ну і де ж ми тепер?

— Не знаю, в мене — топографічний кретинізм, я ж попереджала, — вмила руки Марла.

— От фак, у нас тут вода кипить в насосі. 170 градусів… Чорт, треба зупинятися.

Із відкритого капоту валив густий нездоровий дим. Шум кипіння антифризу нагадував шипіння колонок «Marshall» перед тим, як вибухнути. Ілля долив у роздерту помпу рештки ясно блакитної рідини.

— Як сльози світу, — Марла притулилася лобом до зимного вікна.

— Ну, з Богом, — Ілля зачинив дверцята. Авто рушило.

— А прикинь, ми зараз помремо. Ти потрапиш у рай. а я — в пекло. Фе, ти чуєш, як смердить?

— Чим смердить — раєм чи пеклом?

— Паленою помпою смердить. Думаєш в раю хтось палить помпи?

— Ну от, скоро википлять рештки води і все вибухне нафіг. 118 Але нам нічого не буде.

— Ага, я теж вірю в потойбічне життя. Пошпацируємо попід, руку чорним тунелем до білого світла.

— Гм, підемо туди разом… — Іллю явно дуже гріла можливість такого сценарію. Зрештою, Марла також навряд чи про щось шкодувала б. Коли маєш лише себе і свою свободу, а не маєш хати, дітей, прив’язаності до служби, маєш любов і багато дериватів тієї любові, маєш відречення вкупі з колючим теплом у кінчиках пальців, маєш відповідальність, але не маєш жодного зобов’язання — помирати легко будь‑якої миті. Марла від смерті могла лише набути. Набути досвіду смерті.

— Уявляєш, через дві хвилини ми стоїмо серед білого світла, — провадив далі Ілля, — і нас хтось жорстоко розводить. От вам, каже, маєте двоє дверей, одні — до пекла, другі — до раю.

— Ага, а насправді і перші, і другі — до пекла. Дуже дотепні в Бога жарти.

Та ні. Або взагалі кажуть: вибирай, чувак: або вона йде в рай, а ти в пекло, або залишаєтеся разом, але йдете до пекла.

— І тоді я скажу: дядю, ану подивіться, отам — пташечка! і затягну тебе до раю. Ну, хіба ж не геніально? Стовідсотково спрацьовують лише найтупіші найобки.

І Марла натхненно всіх найобувала. Робила це виважено‑професійно й екстатично‑аматорськи. Найобувала тих, кого любила, щоб не завдати їм болю, і найобувала тих, кого не любила, щоби пізніше зробити їм боляче. Останнє вона мимоволі робила красиво. Садила всюди квіти зла, гедоністично відслідковувала їхні молоденькі парості, кохала їх і в слушну мить блискавично зрізала гострими ножицями. Марла жила в потоках чогось далеко не власного, а втім, відчувала себе їх невід’ємною складовою.

Оm Mani Padme Hum

Літак до Делі жахливо затримувався. Через приїзд російського президента. Марла вже встигла скупити майже все кампарі в бориспільському дьюті‑фрі і посадити акумулятори в плейєрі. Встигла подзвонити Іллі й сказати:

— Який мудак ваш президент. Через нього я тут тупезно втикаю.

Встигла позлитися і дописати парочку пісень. Встигла, врешті, дочекатися запрошення на посадку — будь‑яке втикалово в житті скінчається, як і саме життя.

А от пики бицюганів совкодупих вічні… — Марла щосили посміхалася стюардам «Аеросвіту», соломоволосим короткостриженим пупсам‑переросткам підкиївської склепки.

Місце Марли було коло аварійного виходу. Тепер уже була її черга уявляти, як, у випадку катастрофи, панічним смердючим потоком (бо ж із того жаху люди стовідсотково гуртом ходитимуть під себе) пасажири боїнга валитимуть, шпортаючись об її новенькі зеленаві черевики. Поворушила пальцями ніг. Шкода черевиків, блін.

Але фенозипам — ніззя фор ева.

— Піть желаєтє? — (Ну якою ж мовою можуть розмовляти малоросійські авіалінії?)

— Кров твою, хохол позірний! — Крізь зубату посмішку процідила Марла. Хохол собі подумав, що Марла хтіла кави, і налив чогось гарячого і темного. Хохол, на відміну від українця, в камській своїй паплюжості завжди знаходить загальноприйнятий вихід. Все давольни, все смєются.

Політ мав би тривати шість годин.

— Всього‑на‑всього! За шість годин я дивитимуся в світлі Х’ялмарові очі, проставивши собі опцію автозаміни… М‑да.

…А я собі схильна до авто замін.

Для мене життя це тупий кокаїн.

Але літак ніяк не міг зайти на посадку в Делі. Абсолютно негодні умови (важко їх назвати просто несприятливими погодніми).

— Don’t worry? We have enough fuel [29]! — оголосив капітан пасажирам.

— Сподіваюся, це не будуть його останні слова, — позіхнула Марла, — зазвичай останні слова пілота це: «Ну всьо. Піздєц».

Марлі вже вистачило часу на розсилку телепатичних повідомлень всім, кого вона любила і кого зовсім навпаки («А ви більше не будьте такими уйобками!»), а літак усе кружляв і кружляв над Нью‑Делі.

— Цікаво, чи можлива аварійна посадка на священні води Гангу?

Чомусь першою річчю, яку би Марла ухопила, вистрибуючи з літака, була літрова пляшка яскраво‑червоної випивки. Хоча, певно, розумніше випити її просто тут. У салоні починався істеричний чоловічий сміх. Сміялися жлоби‑стюарди. Певно, вже знайшли в аптечці необхідні речовини. Марлі, дивлячись на них, хотілося срати і було дуже сумно. Чи то пак, просто нудно.

— Хоч би вже ЩОСЬ сталося. Де екшн?! Вистачить палива‑вистачить палива… То піздяч до Лас‑Вегасу, мудак в пілоточці! Хоча й бабла у мене — не сильно розгуляєшся…

Турбулентність. Такі парфуми були в Марлиної мами, такий бестселер видав конвеєр Кінга і такого явища страх як боявся Чікін із мультика «Cow and Chiken» [30], що його Марла часто називала «Cow and Kitchen» [31]. А ще в абсолютно всіх мовах вона плутала «рис» і «сир».

— Ну й про що я думаю, коли же вшистко поєбане?! — Марлі було нудно через край.

— Кастрат‑політ. Жоднісінького натяку вам на кінець… Ой дарі‑дарі‑дарі‑де, ой дарі‑дарі‑Дерріда! — вже ледь не на повну гучність співала Марла на своєму Еmergency Ехit [32] місці. — Атаки символічно було би склеїти ласти в епіцентрі сансари, ги… В небі, поміж чужої паніки і своїх двох чоловіків, коли один із них спровадив тебе в це саме небо, а другий стоїть десь там унизу і прислухається, можливо, до гуркоту турбін. Не приймає мене свята земля, ну що ти зробиш…

І відразу оголосили про те, що літак прямує на запасний аеродром до Мумбаю. Бідолашний Х’ялмар саме звідти і припхався до Нью‑Делі зустрічати свою Марлу.

Довгочасове неспання розмиває контури реальності, додає речам несподіваних присмаків і неочікуваних назв. Люди видаються малознайомими і пронизливо красивими. Рідні люди. Нерідні постають аморфним фоном.

Митний контроль, сценарні запитання, сценарне завмирання серця, все більше й більше людей у формах, просто якісь орди індійських напівсонних солдатів, а попереду всіх — сяючий білявим волоссям і невиспаними синіми очима Х’ялмар. Посміхаючись і розмахуючи руками.

— Якийсь ти нереально сьодні гарний! — замість привітання виголосила Марла. — Я вже й забула, який ти. і англійською Щелепи ще не шамкають… Спати, певно, хочеш?

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: