— Це там що за гора, — питала Марла в гіда, — Анапурна, чи що?
— Ото? Так, в хорошу погоду її видно…
— Гора‑вбивця, — Х’ялмар притулив долоню дашком до очей, — п’ятдесят відсотків альпіністів, що хочуть вибратися на неї, гинуть.
— Ого, нічо собі… Це, якби ми з тобою вдвох туди полізли ‑ти би вмер?
— Я теж тебе люблю, Марлочко.
— Нє, ну скажи — страшно? А це ж тільки третя вершина. Ще ж перед нею йдуть К 2 і та, як її, в Сіккімі — Каньчінь… Каньчун…
— Каньчіньчонга.
— Ну все, таку дурнувату назву я запам’ятаю. Це ще крутіше від Уагадугу в Буркіна‑Фасо.
— Яка ж ти неполіткоректна…
— Я знаю. Цікаво, скільки альпіків видряпується на Еверест?
— Відсотків під вісімдесят… Слухай, я що тобі — міністерство статистики?
— Типу того. Ти ж усе знаєш, Містер інтеллідженс.
— Спасибі.
— Прикинь, і всі ці гори називають «Ріск of Terror» [37] — чому?
— Бо всім там страшно дуже.
— А давай поліземо на Еверест?
— Двадцять тисяч доларів [38] ліцензія коштує. Щоби кожен дурень туди не пхався.
— Типу мене.
— Угу, типу нас. Зате можна до базового табору запросто дійти — три тижні ходу.
— А на якій він висоті?
— Більше семи тисяч.
— Ага… ну давай якось…
— Це коли ти вже на Лаву бігом будеш забігати по три рази на день! — підколов Х’ялмар.
— Ой‑ой, Містер Альпіністер! Та нєфіг срать!
— Вибач?
— Таке не перекладається. Надбання сленґо‑суржика.
— Зараз буду говорити шведською.
— Давай‑давай. Люди під старість часто самі до себе белькотять. Прикинь, потворо, тобі ж тридцятка наступного року! А мізків у тебе на’ кілько?
— Ну от, сама тільки що називала мене Містером інтеллідженс.
— Я передумала.
Не надто цікавий шлях прямою дорогою часто заповнюється ще й куди пустішими розмовами, ніж ця. Прохолода джунглів і присмеркове сонце, купа знимків слонів різних розмірів і різного віку в пам’яті твоєї камери, крокодил й‑квіти, що гріються на річкових відмілинах, лапаючи останні промені дня й переварюючи рибу (для людини їх пащеки замаленькі). молоді люди з приємними посмішками, чудовим знанням англійської мови й політичної географії (не спитати в Марли, ДЕ знаходиться Україна!), що за маленькі гроші (не сезон) ведуть тебе в джунглі, переправляють таємниче тихою річкою на каное, стелять тобі постіль у маленькому готелику, де кожна кімната названа іменем птаха, готують для тебе непальську традиційну їжу; відблиски далекого багаття й відгомін барабанів, що творять незвичні для твого східноєвропейського вуха ритми — такий найповерхові‑ший відбиток Читваню на пам’яті твого сприйняття.
— Я так люблю цю країну… — зітхнула Марла зі слізьми на очах, — навіть більше за Тайланд.
Х’ялмар тихо посміхався і тільки шкодував, що в них на все, як завжди, надто мало часу.
— Надто мало часу на все у вас, — казали місцеві жителі, хитаючи головами.
— Надто мало часу, — нависало щось на Марлу зсередини, вганяючи її в паніку від невстигання.
— Надто мало часу, надто грандіозні плани, — казала вона собі, а поміж тим, здаватися не збиралася. — Однаково всі здохнемо — тож можна зробити собі вибір НЕ‑здавання. Треба йти
і йти, поки не зникнеш фізично. А там — дивися, й пощастить не зникнути стовідсотково…
Х’ялмар ставив собі конкретніші завдання. Він усвідомлено побив спроби покращити цей світ . Казав про це канонічними кен‑кізівськими словами:
— Принаймні я спробував.
— Це ти вже скажеш, як помреш. Поки ти тільки пробуєш… і поки Марла не зовсім до кінця розуміла ці його спроби. Не зовсім до кінця вірила у вартість того, що він робить, пишучи книги про те, як облажалося ООН в країнах Азії й Африки, про те, як влада Індонезії дурить селян на предмет розподілу землі в якихось там гірських далеких селах, про зброю й маскулінність в соціальному контексті тощо тощо. Марла раптом повірить у все це ні з того ні з сього однієї погожої днини на шляху із Тхімпху, на бутанській дорозі‑серпантині під демонічне «You can check in anytime but you can never leave…» [39] з «Готелю Каліфорнія» в неве‑личкому мікроавтобусі, слухаючи розмову Х’ялмара з австрійським німцем‑архітектором. Гаррі (так його звали) займався реконструкціями зруйнованих в іраку шкіл, будівництвом нових лікарень. Він просто і з широкою відкритою посмішкою про щось розповідав, Марла слухала, наскільки їй це дозволяли її нефон‑танні знання німецької, і раптом зрозуміла .
— Обрані люди, люди з хорошою кармою, неодмінно перетинаються.
Це було ніби одкровенням. Раптово на місці кожного з тих, хто своїм світлом намагався роздерти гнітючу темряву інших — на місці Х’ялмара, Гаррі, Артана, кількох вчителів, письменників, музикантів, просто собі людей — в її голові почало з’являтися щось на зразок теплих сяючих куль, що стрімко зближалися, ген аж до злиття у цілісну субстанцію, що зігрівала уяву й тіло хвилями, роблячи серцю млосно, радісно і трохи лячно.
Марла нічого не могла пояснити. Вона просто відчувала .
Ом мані падме хум Ом мані надме хум Ом мані падме хум
— Так, Індія — це страшно… Не можу сказати, що сумуватиму на нею, — гарненька білява і.рландочка підтакувала довгу барвисту спідницю під промерзлі босі ноги, підібгані на крісло.
— Бідолашна Нікі, — сміявся її бойфренд, — їй ніде проходу не давали.
— Брр… — здригнулася Нікі.
«Ти ба, я й насправді потвора, — дивувалася Марла, — Нікі ж також не вельми м’ясиста, а до неї лізли всі… Може, тут справа в білявості? В кожному разі маю один плюс — я НЕ ненавиджу Індію й залюбки провела б там іще з півроку…»
— То ти був одним із організаторів Світового Соціального Форуму? — зверталася Нікі до Х’ялмара, — я багато чула про нього… Поїхати не випало.
— Так… Роботи було купа просто.
— I ти там була? — це інквізиція Марли.
— Ну, майже… Приїхала, як увесь організаційний геморой вже скінчився. — Марла на мить замислилася над своєю властивістю втікати від будь‑яких кисло‑нудно‑втомливих речей і з’являтися, як пилип із конопель, уже на все готове і приємне.
— А чим ви займаєтеся? — це вже Х’ялмар до ірландської парочки.
— Ми їздимо Азією вже близько року, час від часу викладаємо англійську, ще якоюсь волонтерською активністю займаємося… По‑різному, — відказала Нікі.
— Я статті пишу фрілансером, — додав її хлопець, чийого імені Марла ніяк не могла згадати. «Теж волонтерські, певно…» ‑з кривою посмішкою додумала вона. Ці історії благородних жителів високорозвинених країн, що працюють день і ніч на батьківщині, а потім беруть зароблені грошики й ‘ідуть рятувати світ «за безплатно», були такими частими, що вже встигли набити оскомину. «Яка ж я зла!» — констатувала Марла.
— А що б ви порадили тут з’їсти? — спробувала вона змінити тему. Все ж таки не щодня сидиш після невдалого сафарі (носоріг так і не напав) на березі Читванської річки, витріщаючи очі на захід сонця в джунглях. Столики й крісла маленького ресторанчика стояли просто на траві, на краю горішньої річкової тераси.
— їсти? — знизала плечима Нікі, — ну, їсти — я не знаю. Зате випити я би порадила sресіаl lassі [40].
Ірландці перезирнулися й загигикали.
«Найс айріш ґайс» — похмуро штампонула Марла.
— Це те ж саме, що й спешл каррі9 — посміхнувся Х’ялмар. — В Аче, в Індонезії, готують страву «ганджа каррі». Закінчиться війна — поїду, неодмінно спробую. Бо поки в Аче геть нікого не пускають.
Поговорили ще про Аче. Про політичну ситуацію в Індонезії, про ісламських фундаменталістів. про кору.мпованість президентихи Мегаваті Сукарнопутрі і про майбутні президентські вибори. Марлин живіт вже не на жарт виходив із себе. Вона вхопила меню й заходилася підкидати його в повітря. Щасливий офіціант, збагнувши цей екстравагантний знак, тієї ж миті підбіг до їхнього столика.
— Два пива, два спешл лассі, дві великі непальські вечері, будь ласка, — Марла віддала замовлення за себе і за Х’ялмара, той і не встиг бровою повести.
— Е… вибачте, — офіціант трохи зніяковів, — ви знаєте, що таке «спешл лассі»?
— Знаємо! — підбадьорююче закивала Марла.
— А… звідки? — офіціант усе ще тупив очі й не вірив вухам, або просто тестував Марлу на пронирливість.
— Нам друзі порадили, — таємничо напівпрошепотіла Марла, вимовляючи слово «друзі» так, як вимовила би слово «Білл» Ума Турман у «Кіll Вill» — дуже, дуже серйозно і з твердим наміром убити (в цьому випадку «друзів», якщо «спешл лассі» не виправдає сподівань).