Фройд би плакав – Ірена Карпа

Певно, хотів. Чекав же її 12 годин в аеропорту Індіри Ганді.

— Ух ти, відразу індійське кіно! — невиховано запищала Марла, уздрівши двох сікхів у помаранчевих чалмах. — Так значить, це все чиста правда?

Х’ялмар втомлено, проте багатообіцяюче посміхався.

— Східна Азія. — Для чогось констатувала Марла. Вийшли з аеропорту, сіли до таксівки марки «Амбассадор». Смішної чорної лакованої машини в дусі Гічкока, причому 2000‑го року випуску.

— Косять під антикваріат навіть тут… — пізніше скаже Марла. Зараз вона просто балушила широчезно розплющені очі на все, що траплялося дорогою: бездомні сірі святі корови, їхні бики з дивовижними, як на думку мешканця середніх широт, ґулями на карку, дітлахи, що навіжено грали в крокет на витоптаних галявках, картонно‑целофанові житлові споруди тих, хто мав нагоду вродитися під знаком найнижчої касти, зустрічні моторикші зелено‑жовтих кольорів із гумовими шторками і боллівудською музикою на всю горлянку пукалок‑динаміків.

— Тобі би до Мумбаю спершу… — зітхнув Х’ялмар, зауваживши Марлиний миклухо‑маклаївський вираз обличчя, — там усе куди реальніше.

— Реальніше за це?!

— Ну так, там — справжня Індія. З усіма її запахами, звуками і кольорами.

Отже, тутешні запахи людських придорожніх екскрементів і сечовини, що розкладалася на сонці, ще не відбивали достатнього колориту країни. До них, місцевих запахів, ще треба було принюхуватися, щоб їх ідентифікувати.

— Знаєш, тут воно тхне куди менше, ніж в Індонезії… ‑з доброю посмішкою констатувала Марла.

— Ти не була в Мумбаї, — ще раз скрушно повторив Х’ялмар. Марлина зростаюча ненависть до країни мрій, у якій належало віджити два роки, гірко його засмучувала. Але Марла моментально забувала про неї і вже на повну силу відловлювалася від Індії.

— Тут таки зовсім не тхне! — ніяк не полишало її щастя чуттєвого естета, — навіть вихлопними газами. Тут дихати можна на дорозі!

(В Джокджакарті після десятихвилинного перебування на проїжджій частині без карбонової маски Марла вже скаржилася на прогресуючий рак легенів).

— Ага, тепер можна. Після того, як літаки не могли вже сідати в аеропорту Делі, а люди не бачили світанку через постійний смог, вирішили перейти на природній газ.

Тим часом дорожній трафік залишався скаженим, а руки з сигналів тут ніхто не прибирав і на мить — певно, вважалося би за лохівство. Кількома днями пізніше Марла відловить усі форми і змісти цієї катавасії, спізнюючись на потяг до непальського кордону (назву міста, куди слідував той потяг, вона так і не запам’ятала), сидячи в моторикші й спокійнісінько покурюючи неоковирну цигарку купленого в Агрі гашишу. Купленого в такого ж водія рикші, тільки трохи молодшого і схожого на українського письменника Любка Дереша.

Будинки в Індії будувати не вміли. Певно, вчилися тій майстерності у британських колонізаторів.

— Замість того, щоби збудувати нормальні стіни і повкладати подвійні вікна, британці придумали підлоги й ковдри з електропідігрівом… — Х’ялмар навшпиньки крався з холодної ванни до холодної спальні. Цій бетонній підлозі підігрів і не снився. Спати мусили в теплих шкарпетках, штанях, светрах і шапках. Марла на такій немилосердній холодризі не вірила навіть у захисну дію протименінґітного щеплення.

— Якої сраки, питається, Марлочка брала з собою купальник і всі ці грьобані футболочки? — залізати доводилося під дві ковдри і ще бажано було закидатися зверху всіма шматами, які були в господарці.

— Ото тобі й теплі краї… — цокотіла зубами Марла, щосили притискаючись до Х’ялмара. Про жоден секс в такому температурному режимі не могло бути й мови.

— Цікаво, як вони вмудряються розмножуватися до таких масштабів, живучи у слам‑картонних коробках?

— Гм, здається, надворі тепліше, ніж у нас… Хоча зазвичай мало хто тут доживає до тридцяти…

— Live slums, die youhg [33].

Самі ті легендарні нетрища, вони ж трущоби, вони ж сламзи Марла спостерігала із безпечної відстані. Не те, щоби вона боялася куріпкових історій білошкірих співробітниць дипломатичних корпусів, у яких їх мацали за дупу й цицьки всі без винятку індуси. Ні. Марлі такого петінгу відгребти не довелося — видно, замало якось плоті росло у неї на кістках. Або засильно вона скидалася на хлопчика і волосся її не було достатньо світлим. Вона ніколи б не підійшла надто близько до злидарської оселі тому, що боялася взагалі ходити без запрошення, і справа тут навіть не у ввічливості. Справа у Марлиній дратівливості. Якщо якийсь один «колоритний персонаж» — байдуже, в Берліні чи в Чанмаї — відмовлявся бути нею сфотографованим, Марла зарікалася фоткати будь‑кого із «цих уродів, які себе уявляють не‑в’їбенними звьоздами чи хуй зна ким, і, певно, думають, що завтра я наштампую постерів і продаватиму їхні фізіономії за шалені бабки!» Марла була страшенно неполіткоректною. Показувала факи вуличному перукареві, що проявив власну гідність і хитанням голови відхилив Х’ялмарову пропозицію зйомки. Х’ял‑мар заспокійливо гладив Марлу по руці, і це її ще більше бісило. Марла завжди вживала слово «нігери», виправдовуючись латинським словом «пі§ег», що значить «чорний» і не більше. Х’ялмар від того взагалі страшенно злився, і з кожним новим «нігером» його лють зростала. Марла, не встилаючись, показувала, що їй бридко, коли їй було бридко їхати в липкому й обдертому індійському поїзді, пліч‑о‑пліч з шістьма смердючими мужиками, що длубалися в вухах. Х’ялмар обіймав її за плечі. Тоді Марла намагалася віднайти внутрішню рівновагу, підключити український імунітет до загальних вагонів найстрашнішого поїзда «Київ — Івано‑Франківськ» часів її першого курсу і, ввійшовши в ритм місцевого біосу, зашпилитися у спальному мішку й заснути. Зрештою, біос є біос. Життя потворне в будь‑яких своїх проявах. А в будь‑якій потворності живе краса і сила. Так любила повторювати Марла. Якщо особисто вона вважала повних жінок красивішими за тендітних, довгі носи сексуальнішими від коротких, короткі ноги звабливішими від довших, а змішану породу вартіснішою за чисту, то якого, питається, рожна, повинна була вона вичісувати свої сприйняття згідно з чиїмись окремими — байдуже, рафінованими чи панківськими — канонами? Марла щиросердно кайфувала від Агри.

— Це місто дахів.

Кожен ресторанчик називав себе «The Best Roof Top Restaurant» [34] і обіцяв найкращу в місті панораму Тадж‑Махалу. Можна було тихо чекати просвітлення, безкарно знімаючи людей у їхньому побуті, що провадили життєдіяльність ярусами нижче. Можна було мружити очі на білі кам’яниці зворушливо‑прекрасного мавзолею, що набував рожевого відсвіту Alpen Gluhen [35] від променів передвечірнього сонця. Можна було їсти баранячий мозок‑карі і хухати собі в рота від такого надміру спецій. Можна було, завмерши, спостерігати юну красуню на одному даху і красиву бабцю на іншому, як вони повагом вичісують чорні коси. Можна було гасати за всюдисущими мавпами, що крали в тебе зі столу апельсини, втікали на недосяжну висоту, а потім глузливо чухали яйця чи показували червоні дули..

Агра була казкою з грубої книжки «Казки народів світу», залапаної жирними після бутербродів з ковбасою дитячими пальцями.

— Знаєш, Х’ялмаре, — Марла гучно засмоктала півсклянки солоного лассі [36] через соломинку — деякі країни потрапляють у наш культурний резонанс, а деякі — ні… Штампи Індії у свідомості совкової дитини — за інших просто не розписуюся — звичайна річ. Приїхавши сюди, почуваєшся, ніби в бабці з дідом, просто в іншому обласному центрі, де ти був колись дуже давно, але все відчувається однаково знайомим і близьким.

— Тут не страшно посміхатися людям. А вони не бояться тебе.

Останній Марлин коментар значною мірою завдячував її новій хитрості в знімальній справі. Вона тепер запросто робила фотки кого завгодно і де завгодно, під виглядом того, що знімає просте відео вулиць Агри. Чомусь при «мимобіжній» відеозйомці люди встилаються куди менше, ніж при фіксовано‑позованій фотозйомці. Воістину, DV‑камера із флеш‑картою — велетенське досягнення в психології людських комунікацій.

Марла спокійно знімала вуличних торговців спеціями в їх довгих халатах і коротких камізельках, дітлахів, що бігли зі школи, махаючи руками до чужинців і страшенно тішачись від свого зображення в дисплейчику цифровика, ровери, навантажені бідонами з оливою в дверних пройомах, стіни будинків 19‑го століття з аркоподібними нішами, по‑мистецькому запаскуджени‑126 ми фресками «кока‑коли», водяних биків та їхніх погоничів, що поверталися вузькими вуличками зі збору рису на полях…

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: