Фройд би плакав – Ірена Карпа

Агра нагадувала розламаний стиглий гранат. Дивитися в її нутро з даху було так само заворожуюче, як дивитися згори на макет лялькового містечка і заздрити життю ляльок, які зовсім § ніякі не ляльки, а куди справжніші людські істоти, ніж ти сам. Пізніше, зо три місяці по тому в Києві, женучи проспектом Перемоги на гей‑вечірку до приятеля, Марла думала, що всі образи, взяті з реальних місцин і речей, всі рефлексії на реальні події й емоції з часом прикро помішуються в одній‑єдиній площині. Байдуже, в якій — у художньому тексті, двадцятибаксовій статті чи музиці, але завжди їм однаково бракує об’єму. Це навіть не барельєф, це так — замацаний різними фарбами шматок мішковини. інколи замацаний навіть дуже здібно, інколи — реально талановито, але в кожному разі літографія подій не равно події. Марла боялася, шо одного дня її життя може видатися їй самій чимось на кшталт стосів миль‑ничних знимків, що їх насильно вам демонструють знайомі, припхавшись із Криму чи з іншого задроченого місця. На тих фотках ‑здебільшого вони самі в обнімку (є такий особливий вид обнімки для любительської фотографії) на тлі квіткових клумб, псевдоантич‑них колон, пластикових статуйок левчиків‑песиків‑письливих хлопчиків, позолочених чи пофарбованих під мармур, заходів сонця та світанків (оооо, це особливий вид занудства — тупорилі пики, підсвічені фотообойним сяйвом) тощо тощо.

— Не приведи Господи…

Пізніше Марла сидітиме в київському ліжку, прислухаючись до обережних кроків наступниці‑депресії, й думатиме, шо зараз вона б із задоволенням і захватом здерла з якої‑небудь виставки те саме велетенське полотно з відбитками її життєвих плям і, загорнувшись у нього, як у незграбний плащ‑намет, бігла би світ за очі куди‑небудь у вітряне поле чи гірськими луками на волю, бігла би й кричала щосили, щодуху…

Втім, бажання бігти й волати в Марли виникало із дуже чіткою циклічністю.

— Якщо чесно напружити пам’ять, можеш згадати точнісінько такий самий стан у будь‑якій країні й за будь‑якого соціального статусу…

— Ну от бачиш! — відповідав їй Х’ялмар, Ілля чи ще хтось третій‑четвертий‑п’ятий.

Оm Mani Padme Hum, Оm Mani Padme Hum

В деяких індійських готелях було прийнято робити перекриття між поверхами прозорими. Підлога‑ґрати. Той, хто вище чи нижче від тебе на поверх — за ґратами.

В індійських міжміських автобусах було прийнято возити рибу й сидіти одне на одному. Коло водія бовваніла добряча частина пантеону індуїстських та буддійських божеств — уся лілово‑позолочена, як кічові образки в гуцулів.

— Знаєш, Х’ялмаре, тут взагалі до біса схожого… Починаючи від цього смороду в автобусі, від немитих людських тіл і кислотного кольору реліквій, аж до рис облич… Гуцули пішли з Азії, цигани — десь теж із околиць Індії…

Х’ялмар упіввуха слухав пустотіле Марлине патякання, втикаючи в одну зі своїх вічних книг із тендеру, жорстокості й убивства прав Людини. Марла гортала величезну широкоформатну ілюстровану «Мітологію Індії».

— Дивися, і Вселенський потоп тут є, і ковчег… і богиня, що народжується з голови батька. Шлях героїв завжди схожий. Ти чуєш?

— Ага.

— Тобі це нафіг нецікаво. Гад паршивий.

— Марлочко, мені цікаво… — спробував було відірватися від книжки й обійняти її за плечі, але Марла випручалася й відразу забула, на що вона ображалася, її тепер займаїо щось кардинально інше. Марла слухала музику.

— Гм… Якшо в міжобласному розбеханому ЛАЗІ «Тернопіль — Срака‑Мотика» з заїздом до Франківська грає почергово затягнута касета з записом Служби Божої й гака ж касета з «Голубі лєтят над нашей зонай», то що ми маємо тут? Знову дуже схоже.

— О, так. Цукровий поп — то вічна кара всіх народів.

— Та ні. Тут зовсім інше щось. Є щось зовсім невловиме в цьому циклічному завиванні співака й циклічному затягуванні плівки. Хоч і музика тут будується за іншими канонами, ніж європейська… Втім, саме тому її й не так жахливо гидко слухати. Дратує ж бо тільки те, до чого ти сам потенційно причетний.

На цих словах сухошкірий дідок з отакееенними нігтями на босих ногах смачно втоптався у Марлині речі, приперті до її колін. Слідом за ним товста кобіта, що нестерпно тхнула рибою, зробила те ж саме. Марла промовчала.

— Однак вони не тицяються в тебе органами — це не може не тішити, — зітхнувши, підсумувала вона.

Нарешті автобус причвалав до маленького містечка на кордоні з Непалом. Візу в цю благословенну країну можна було отримати просто на кордоні, заплативши 30 універсально‑національних одиниць. Як завжди, Марла виявилася першою українкою. яку побачив цей прикордонник за життя. Як завжди — здивований трохи погляд. Зате, дай їм, Боже, щастя‑здоровля, жодних тобі принижень чи зволікань‑звірянь‑дзвінків‑розпитувань. Ними, як Марла вже встигла з’ясувати за півроку подорожей, люблять займатися не лише прикордонники суперрозвинутих країн, «де вулиці мощені золотом». Митник — це діагноз. Це трагедія маленької людини. Це так само «ні‑па‑вєз‑ло», як бути вахтером, охоронцем, чиновником, комендантом гуртожитку, працівником реєстратури, тюремником, даїшником, вчителькою математики Юлією Марківною…

— Бувають винятки, ти знаєш. Я вже люблю цю їхню країну. із просуванням вглиб «ця їхня країна» дивувала й тішила ще більше.

— Відразу видно країну буддистів, — Х’ялмар показував на фрески з рекламою міцного алкоголю, нафарцикльовані фарбою просто на стінах житлових будинків. Деякі з них від часу встигли полупитися й виглядали тепер ну просто дуже древньо й автсн‑тично.

— Дивися, які в них гарні жінки! — Марла захоплено розглядала крізь вікно жінок різного віку, що, сидячи край дороги, розчісували коси. Фігурки жінок чергуватися з фігурками чоловіків, що тут же, край дороги, справляли малу потребу.

— Цікаво, яка тут символічність.

Марлині очі страшенно тішилися від споглядання пурпуру й фіолету жіночого вбрання. Геть усі кольори Непалу виглядали насиченими й довершеними. Глибокий червоний, глибокий зелений…

— Оп‑па, знову солдати.

Зелений увірвався до салону автобуса. Вдивлявся в обличчя місцевим. Усіх, окрім вже зовсім шанованого віку старих, та ще Марли з Х’ялмаром, попросили вийти на паспортний контроль.

— Чого вони?

— Бояться маоїстів.

— Ага. і думають, що бєлий чєловєк тут ні при чім… От, треба здати фішку маоїстам, аби знали, кого вербувати.

Пасажири повернулися до автобусу. Всі усміхнені, всі без напрягу. Як потім з’ясувати для себе Марла з Х’ялмаром, урядове полювання на маоїстів стато для непальців чимось на кшталт щоденного прогнозу погоди. Ніхто не сахався табунів солдат, що залягали по придорожніх криївках з автоматами, ніхто особливо не непокоївся, чого вони там бігають по полю. Вікна автобуса, з яких видно всі ці перегони й маніпуляції — екрани барного телевізора з нецікавою програмою від «Еvrosport».

Солдати спокійно посміхалися на вулицях, мирні жителі спокійно посміхалися на вулицях, маоїсти спокійно посміхалися в кушах, мріючи про державний переворот. Король із королевою офіційно посміхалися під час візитів, і, можливо, парилися всенародною не‑любов’ю.

— Розкажи мені ще раз про те, що там трапилося н королівському палаці, — позіхнула Марла. День уже був при смерті, як вони в’їздили в передгір’я Гімалаїв.

— Ну, там відома лише ця романтична офіційна версія, що є у кожному путівнику.

— Яка‑а‑а…? — нила Марла, охоча до вечірньої казочки.

— Така, шо молодий і красивий коронний принц поїхав вчитися до Лондона. Там закохався у прекрасну чи не дуже…

— У прекрасну!

— Ну добре, у прекрасну дівчинку, котру привіз на канікулах знайомити зі своєю августійшою родиною.

— Що, сказав: «Нє хачу учіцца, а хачу женіцца»?

— Типу того.

— і що старі?

— А король із королевою йому сказали: «Нє‑а, любий, кров у ній червона, нам така не лізе!»

— Що, так і сказали?

— Марло!

— Що?

— Це б ти так сказала!

— Я?! Я за змішані шлюби.

— Ну й добре. Все, казочці кінець.

— Нє, не кінець! і що далі?

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: