Фройд би плакав – Ірена Карпа

— То be continued.

— Х’ялмар, свиня!!!

— Хрю.

— Ну Х’ялмар…

— Ок, востаннє вибачаю. Тоді, значить, коронний принц вийшов за двері й повернувся до їдальні з автоматом. Відтак досить успішно розрядив його в усю сімейку, не забувши про кохану й про останню кулю для себе.

— От жалко пацана. Не міг собі жити в громадянському шлюбі, га? Чи відмовитися нафіг від корони — кому воно треба. Став би таксистом у Лондоні…

— Так, Марло, дуже романтично. Зрештою, а чом би й ні.

— Дурний, скажи?

— Я слабо вірю в істинність легенди.

— А в що ж тоді?

— На престол сів братик короля‑небіжчика. Народ тепер його не зовсім любить. Подейкують, то він усе й підлаштував.

— Ага, тільки це вже не так красиво… Турброшурки не візьмуть.

— Зате взяли би маоїсти, хе‑хе.

— Чшшш, не згадуй всує. Що вони — республіки хочуть?

— Та тут увесь народ не проти. Маоїстів же таємних — до чорта просто.

— Монархія — комунізм. із одної каки в іншу.

— Марло, заткнися, ти ж нічого в цьому не петраєш… ‑остання Х’ялмарова фраза вже, здається, їй просто наснилася. В автобус наповзло масних сутінків, все тарахкотіло й підстрибувало, заколисуючи Марлу все глибше і глибше.

Читванський Королівський Національний Парк був дуже вдалим місцем для не‑вбивчого полювання. Такого собі сафарі, де ти сам втікаєш від носорога, біжучи зигзагами (в носорога слабкі очі, але дуже гострий нюх — тільки так його можна надурити… а ще — скидаючи із себе по одній речі й шпурляючи йому під ноги; рай‑но зупиняється їх обнюхувати… стриптиз як спосіб порятунку), залізаючи на старі дровеняки й намагаючись із них не гепнутись. Англійські «протектори» минулих часів не поділяли цієї візії полювання — вони просто, від нєфіг робити, стріляли в усіх тварин без розбору. Ліпше б уже яйця собі чухали. До першої крові.

— Це там що за гора, — питала Марла в гіда, — Анапурна, чи що?

— Ото? Так, в хорошу погоду її видно…

— Гора‑вбивця, — Х’ялмар притулив долоню дашком до очей, — п’ятдесят відсотків альпіністів, що хочуть вибратися на неї, гинуть.

— Ого, нічо собі… Це, якби ми з тобою вдвох туди полізли ‑ти би вмер?

— Я теж тебе люблю, Марлочко.

— Нє, ну скажи — страшно? А це ж тільки третя вершина. Ще ж перед нею йдуть К 2 і та, як її, в Сіккімі — Каньчінь… Каньчун…

— Каньчіньчонга.

— Ну все, таку дурнувату назву я запам’ятаю. Це ще крутіше від Уагадугу в Буркіна‑Фасо.

— Яка ж ти неполіткоректна…

— Я знаю. Цікаво, скільки альпіків видряпується на Еверест?

— Відсотків під вісімдесят… Слухай, я що тобі — міністерство статистики?

— Типу того. Ти ж усе знаєш, Містер інтеллідженс.

— Спасибі.

— Прикинь, і всі ці гори називають «Ріск of Terror» [37] — чому?

— Бо всім там страшно дуже.

— А давай поліземо на Еверест?

— Двадцять тисяч доларів [38] ліцензія коштує. Щоби кожен дурень туди не пхався.

— Типу мене.

— Угу, типу нас. Зате можна до базового табору запросто дійти — три тижні ходу.

— А на якій він висоті?

— Більше семи тисяч.

— Ага… ну давай якось…

— Це коли ти вже на Лаву бігом будеш забігати по три рази на день! — підколов Х’ялмар.

— Ой‑ой, Містер Альпіністер! Та нєфіг срать!

— Вибач?

— Таке не перекладається. Надбання сленґо‑суржика.

— Зараз буду говорити шведською.

— Давай‑давай. Люди під старість часто самі до себе белькотять. Прикинь, потворо, тобі ж тридцятка наступного року! А мізків у тебе на’ кілько?

— Ну от, сама тільки що називала мене Містером інтеллідженс.

— Я передумала.

Не надто цікавий шлях прямою дорогою часто заповнюється ще й куди пустішими розмовами, ніж ця. Прохолода джунглів і присмеркове сонце, купа знимків слонів різних розмірів і різного віку в пам’яті твоєї камери, крокодил й‑квіти, що гріються на річкових відмілинах, лапаючи останні промені дня й переварюючи рибу (для людини їх пащеки замаленькі). молоді люди з приємними посмішками, чудовим знанням англійської мови й політичної географії (не спитати в Марли, ДЕ знаходиться Україна!), що за маленькі гроші (не сезон) ведуть тебе в джунглі, переправляють таємниче тихою річкою на каное, стелять тобі постіль у маленькому готелику, де кожна кімната названа іменем птаха, готують для тебе непальську традиційну їжу; відблиски далекого багаття й відгомін барабанів, що творять незвичні для твого східноєвропейського вуха ритми — такий найповерхові‑ший відбиток Читваню на пам’яті твого сприйняття.

— Я так люблю цю країну… — зітхнула Марла зі слізьми на очах, — навіть більше за Тайланд.

Х’ялмар тихо посміхався і тільки шкодував, що в них на все, як завжди, надто мало часу.

— Надто мало часу на все у вас, — казали місцеві жителі, хитаючи головами.

— Надто мало часу, — нависало щось на Марлу зсередини, вганяючи її в паніку від невстигання.

— Надто мало часу, надто грандіозні плани, — казала вона собі, а поміж тим, здаватися не збиралася. — Однаково всі здохнемо — тож можна зробити собі вибір НЕ‑здавання. Треба йти

і йти, поки не зникнеш фізично. А там — дивися, й пощастить не зникнути стовідсотково…

Х’ялмар ставив собі конкретніші завдання. Він усвідомлено побив спроби покращити цей світ . Казав про це канонічними кен‑кізівськими словами:

— Принаймні я спробував.

— Це ти вже скажеш, як помреш. Поки ти тільки пробуєш… і поки Марла не зовсім до кінця розуміла ці його спроби. Не зовсім до кінця вірила у вартість того, що він робить, пишучи книги про те, як облажалося ООН в країнах Азії й Африки, про те, як влада Індонезії дурить селян на предмет розподілу землі в якихось там гірських далеких селах, про зброю й маскулінність в соціальному контексті тощо тощо. Марла раптом повірить у все це ні з того ні з сього однієї погожої днини на шляху із Тхімпху, на бутанській дорозі‑серпантині під демонічне «You can check in anytime but you can never leave…» [39] з «Готелю Каліфорнія» в неве‑личкому мікроавтобусі, слухаючи розмову Х’ялмара з австрійським німцем‑архітектором. Гаррі (так його звали) займався реконструкціями зруйнованих в іраку шкіл, будівництвом нових лікарень. Він просто і з широкою відкритою посмішкою про щось розповідав, Марла слухала, наскільки їй це дозволяли її нефон‑танні знання німецької, і раптом зрозуміла .

— Обрані люди, люди з хорошою кармою, неодмінно перетинаються.

Це було ніби одкровенням. Раптово на місці кожного з тих, хто своїм світлом намагався роздерти гнітючу темряву інших — на місці Х’ялмара, Гаррі, Артана, кількох вчителів, письменників, музикантів, просто собі людей — в її голові почало з’являтися щось на зразок теплих сяючих куль, що стрімко зближалися, ген аж до злиття у цілісну субстанцію, що зігрівала уяву й тіло хвилями, роблячи серцю млосно, радісно і трохи лячно.

Марла нічого не могла пояснити. Вона просто відчувала .

Ом мані падме хум Ом мані надме хум Ом мані падме хум

— Так, Індія — це страшно… Не можу сказати, що сумуватиму на нею, — гарненька білява і.рландочка підтакувала довгу барвисту спідницю під промерзлі босі ноги, підібгані на крісло.

— Бідолашна Нікі, — сміявся її бойфренд, — їй ніде проходу не давали.

— Брр… — здригнулася Нікі.

«Ти ба, я й насправді потвора, — дивувалася Марла, — Нікі ж також не вельми м’ясиста, а до неї лізли всі… Може, тут справа в білявості? В кожному разі маю один плюс — я НЕ ненавиджу Індію й залюбки провела б там іще з півроку…»

— То ти був одним із організаторів Світового Соціального Форуму? — зверталася Нікі до Х’ялмара, — я багато чула про нього… Поїхати не випало.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: