Фройд би плакав – Ірена Карпа

— Так… Роботи було купа просто.

— I ти там була? — це інквізиція Марли.

— Ну, майже… Приїхала, як увесь організаційний геморой вже скінчився. — Марла на мить замислилася над своєю властивістю втікати від будь‑яких кисло‑нудно‑втомливих речей і з’являтися, як пилип із конопель, уже на все готове і приємне.

— А чим ви займаєтеся? — це вже Х’ялмар до ірландської парочки.

— Ми їздимо Азією вже близько року, час від часу викладаємо англійську, ще якоюсь волонтерською активністю займаємося… По‑різному, — відказала Нікі.

— Я статті пишу фрілансером, — додав її хлопець, чийого імені Марла ніяк не могла згадати. «Теж волонтерські, певно…» ‑з кривою посмішкою додумала вона. Ці історії благородних жителів високорозвинених країн, що працюють день і ніч на батьківщині, а потім беруть зароблені грошики й ‘ідуть рятувати світ «за безплатно», були такими частими, що вже встигли набити оскомину. «Яка ж я зла!» — констатувала Марла.

— А що б ви порадили тут з’їсти? — спробувала вона змінити тему. Все ж таки не щодня сидиш після невдалого сафарі (носоріг так і не напав) на березі Читванської річки, витріщаючи очі на захід сонця в джунглях. Столики й крісла маленького ресторанчика стояли просто на траві, на краю горішньої річкової тераси.

— їсти? — знизала плечима Нікі, — ну, їсти — я не знаю. Зате випити я би порадила sресіаl lassі [40].

Ірландці перезирнулися й загигикали.

«Найс айріш ґайс» — похмуро штампонула Марла.

— Це те ж саме, що й спешл каррі9 — посміхнувся Х’ялмар. — В Аче, в Індонезії, готують страву «ганджа каррі». Закінчиться війна — поїду, неодмінно спробую. Бо поки в Аче геть нікого не пускають.

Поговорили ще про Аче. Про політичну ситуацію в Індонезії, про ісламських фундаменталістів. про кору.мпованість президентихи Мегаваті Сукарнопутрі і про майбутні президентські вибори. Марлин живіт вже не на жарт виходив із себе. Вона вхопила меню й заходилася підкидати його в повітря. Щасливий офіціант, збагнувши цей екстравагантний знак, тієї ж миті підбіг до їхнього столика.

— Два пива, два спешл лассі, дві великі непальські вечері, будь ласка, — Марла віддала замовлення за себе і за Х’ялмара, той і не встиг бровою повести.

— Е… вибачте, — офіціант трохи зніяковів, — ви знаєте, що таке «спешл лассі»?

— Знаємо! — підбадьорююче закивала Марла.

— А… звідки? — офіціант усе ще тупив очі й не вірив вухам, або просто тестував Марлу на пронирливість.

— Нам друзі порадили, — таємничо напівпрошепотіла Марла, вимовляючи слово «друзі» так, як вимовила би слово «Білл» Ума Турман у «Кіll Вill» — дуже, дуже серйозно і з твердим наміром убити (в цьому випадку «друзів», якщо «спешл лассі» не виправдає сподівань).

Лассі принесли. Як і купу різноманітних страв і досить непогане непальське пиво. Чомусь у покинутій Індії з пивом було ну зовсім сумно.

Солодкий йоґурт з подрібленою марихуаною мав трохи суничного присмаку. Марла смоктала його із превеликим задоволенням

— Непроста цe штука — сафарі на слонах, скажи, Х’ял?

— Угу. Всю дупу собі відбив…

— Ніякої амортизації, просто срака. Ги‑ги, срака просто твердне. Чи то може,.звикаєш, врешті‑решт?

— Не знаю… Але ж уяви собі Ганнібала, який проїхав на слоні півсвіту за тодішніми мірками! Його задниця вже точно мала перетворитися на алмаз.

— Ги‑ги, тому його й називають героєм! — Марлу вже починало тихенько водити. — До речі, слонів у Читвані лякають фаст‑фудами.

— Чого це?

— Ну як — чого? Не знаю… Просто пам’ятаєш, погонич, аби слон не лінувався йти, бив його по вухах хворостиною і кричав, погрожуючи: «Піцца Хат!!!» і слон ішов далі…

Х’ялмар сміявся. Команди погонича справді дуже скидалися на викрикування фастфудного лого. Слони, що возили їх зранку до джунглів, мали понищені вуха і втомлені, не зовсім добрі очі. Точніше, то були слонихи. Самців, навіть із обпиленими бивнями, до перевезення туристичною м’яса не допускали — забагато в них агресії. Погонич буквально сидів у слона на шиї, ба навіть на голові, й щосили періщив його батіжком по вухах. Бідолашні вуха були схожими на обличчя покійного Марлиного сусіда — в старого якась халепа була з пігментацією, ніби біле лице, аж занадто біле, таке беззахисне біло‑рожеве, і де‑не‑де плямки по ньому жовто‑брунатні, острівцями рясними видніються. В слона, що плямистіші й рожевіші вуха, то він і старіший. Тим повільніший. і тим більше він боїться піцци‑хат.

— Слонихи, жінки‑слони, що за дискримінація! — сама до себе проказала Марла.

— Що? — вже геть нічого не розумів Х”ялмар. Марла поміж тим уже видула половину його склянки з лассі. Далекий відгомін барабанів тепер ближчав. Вогні почали розкладати вже й довкола того місця, де вони вечеряли. Коло одного із таких вогнищ сиділи в кріслах ті двоє софістікейтид ірландців, і недобре до Марли посміювалися. Так здавалося Марлі. Вона потягнула Х’ялмара додому.

— Ти почуваєшся нормально? — для проформи поцікавився він.

— Атож. — Марла вже почувала навіть деяку паранормальність свого «тут‑і‑тепер». Треба було його негайно міняти.

Вулички містечка Сораха були не зовсім вузькими і зовсім не асфальтованими. Марла вряди‑годи шпорталася, смішно й голосно лаялася, а потім заходила до крамнички подарунків, навпроти якої зашпорталася. Сувенірні склепики працювали тут, здається, і вдень і вночі. Купити в них можна було практично все, а до пошлоти паризьких і московських братів їм іще було скурвлюватися і скурвлюватися.

Вдень Марла із Х’ялмаром уже встигли накупляти собі прапорців‑нашивок усіх країн, де побували цього року, кілька компактів автентичної непальської й тибетської музики, якихось дурнуватих футболок, чаїв, причандалів для буддійської духовної служби (загострений клиноподібний жезл‑грім — чоловічий, опуклий дзвін — жіночий предмет), прочитаних кимось і зданих до магазину хороших книжок англійською та німецькою (читатиме Х’ялмар, у Марли. як завжди, ще три томи нечитаного Юнга в рюкзаку і вітер в голові), паличок‑смердючок та іншого добра. Тепер же, зайшовши до крамнички ввечері, вони захоплено розглядали різноманітні фєнічкі‑бірюлічкі‑вісюлічкі, амулети, ланцюжки, браслетики й каблучки. Марлі все видавалося то навдивовижу змістовним і цінним, то вже геть пустопорожнім і кічовим. Нарешті щось купили — загризло сумління перед змученим продавцем, що увесь час просто мовчав і хитав головою.

— Це що таке? — Марла вже зав’язувала шнурівочку собі на шию.

— Це щось таке мені… — заходився витягати в неї амулетика Х’ялмар, — це символічний ніж для захисту від злих духів. Віддавай…

— Ну, на… — Марла відпустила шнурівку. — Дивися сам не заріжся ним.

— А він не гострий.

— То можна загострити! Пам’ятаєш, як Девід Бові й Катрін Деньов, граючи вампірську парочку, вбивали шльондр саме такими ножичками, повішеними на шийку, красиві такі кулончики були, ніц не скажеш.

— Ні, Марлочко, не пам’ятаю, напевно, не бачив. Обіцяю нікого ним не вбивати. Тим більше, як ти сказала, шльондр… Жінки стають проститутками не зі своєї волі.

— Угу, соціум і все таке… Диви — якраз і крамничка в тему. Над дверима чергової сувенірної крамнички було оголошення про те, що всі речі з тутешніх поличок виготовлені Товариством Допомоги Жінкам, і що всі кошти, виручені від продажу, йдуть на організацію навчальних програм для дівчаток і жінок та семінарів із захисту прав жінок. Крім того, тут продавався непальський мед.

— Куплю для діда. В нього пасіка, — сказала Марла, завертаючи до крамнички.

— Ага, давай. Потім буде організовувати виробничі семінари «Бджоли Непалу — бджолам України».

Марла, сміючись, розглядала предмети, виставлені на продаж. Усі ці дзеркальця, попільнички, тарелі й тарілочки, таці були й насправді витворами мистецтва. Наївного жіночого мистецтва. Яскраві барви, смішні й справжні малюнки, дикі зображення диких жінок, наречених, черепах, носійок води, риб. собак і кішок, ящірок… Марла із Х’ялмаром знову набрали собі цілу гору добра, і тепер продавщиця загортала його в папір, щоб розписи й сама кераміка не понищилися.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: