Фройд би плакав – Ірена Карпа

— Тепер головне — це все довезти.

— Ага, — погоджувалася Марла, — позагортаємо кожну тарілочку в труси. В чисті, бо ж мистецтво все‑таки. До речі, про чисті труси. Я сьогодні віддала до пральні джинси з купою бабла по кишенях. Думаєш, віддадуть?

— Думаю, ні.

Марла засумувала. Сумувала аж до самого готелику, до кімнатки з портретиком невеличкої птахи і назвою її виду — kingfisher. Українською Марла її імені не знала, та чи й були на Вкраїні такі птахи?

— Я, певно, спати піду… — глибина Марлиного суму сягнула критичного моменту, їй стало нестерпно шкода українських лісів, які скоро на фіг усі вирубають і вже жоден кінгфішер там і в теорії не поселиться; стало шкода всіх непальських звірів, убитих колись кровожерними англійцями; стало шкода Х’ялмара, що мусить мучитися із такою розтелепою, як вона; і стало шкода себе з ряду причин, які просто нереально тут помістити. Коротше, Марла заплакала. Сиділа на своєму ліжку й гірко‑гірко плакала, опустивши голову на руки, а руки на коліна. Х’ялмар сидів на ліжку навпроти й не розуміючи на неї дивився. Здається, навіть пробував заговорити. Намарно. Марла не звертала на нього жодної уваги. Пробурмотівши щось на зразок: «Без наркотиків ти подобаєшся мені більше», Х’ялмар ліг спати, дбайливо загорнувшись у ковдру. Саме це загортання й привернуло Марлину увагу. Воно чогось раптом видалося їй несамовито смішним. Марла зареготала. Тепер смішним їй видавалося й нещодавнє горе, і те, як вона сидить отут, схиливши голову на руки. Марла реготала без упину, Х’ялмар аж зіп’явся на одному лікті і знову по‑лабораторному її споглядав. Потім знудився й упав на постіль. Це Марлу гірко вразило. «Така… байдужість…» і вона знову заплакала від всеосяжної, пустельної самотності.

Це тривало досить довго. Півторахвилинні істерики сміху й двохвилинні — плачу. Одна за одною. Марла пробувала було лягти спати коло Х’ялмара, але щось ізсередини підкидало її догори, вона знову не могла контролювати свій сміх чи плач, почувалася безпорадною і дуже страждала від того, що Х’ялмар не бере жодної участі в її порятунку.

— О так, пробач… Вибач, рідний… мені так зле… ненавиджу себе… — хрипіла вона в точці «Нещастя».

— Що?! Ха‑ха!! Ну, так, ти вважаєш мене конченою наркоманкою! Якого хріна я тут плачу?! Таке тобі шоу влаштувала! Але спиш — то спи! — викрикала Марла в точці «Ейфорія». Х’ялмар просто зітхав, мовчки чекав, коли це все припиниться, і намагався заснути. Відтак у Марлиній голові знову починали з’являтися різноманітні «She live of Lave street…», схематичні зображення процесів умирання природи тощо тощо, і вона знову плакала. Злізла з Х’ялмарового ліжка і пішла на своє. Сиділа знову так само, але вже поклала голову на коліна. Свідомість намагалася розвішувати якісь таблички з назвами того, що зараз відбувалося в Марлиній реальності, Несвідоме, як тільки Марла заплющувала очі, нещадно з неї реготало, демонструючи, як у чорному кінозалі, рухомі наскельні малюночки оленів, людей, сцен полювання, просто всіляких хвильок і гачечків. «Це як скрін‑сейвер…» — подумалося Марлі, їй іще якийсь час вдавалося маніпулювати цими перемиканнями «Свідомість — Несвідоме», а потім Марла нібито кудись відсторонилася. Вся кімната плавно зробилася темно‑ліловою і в сніжку — так, ніби дивишся телевізор у чужому помешканні через шибу. Хоча ні, набагато темніше. Картина кімнати повільно розповзалася вшир. Було видно Марлу, шо лежала головою на колінах, Х’ялмара, що лежав на ліжку навпроти, наплічники з розкиданими довкола них речами, підлогу, що все віддалялася… і тут до Марли дійшло, що це їй усе видно. Вона дико скрикнула і тієї ж миті влетіла назад у своє тіло.

— Боже, Боже ж мій… Як це боляче… — тепер уже їй було нестерпно зимно, — як це боляче і як страшно… — Марли‑ним обличчям цього разу вже стікали справжні сльози — не сльози ейфорії, а сльози спокути, їй нестерпно було боляче тілом , яке хоч на кілька секунд, але залишилося сиротою. Те, що споглядало його звідтіля, з‑попід стелі, могло собі запросто вилетіти геть, воно ніби не вміло чи не хотіло говорити, йому було так спокійно і байдуже… Що ж повернуло його назад? Якийсь місток, якась сутність на межі тіла й душі, чи пес його знає, чого й чого, відчувши себе на порозі загибелі, щосили рвонула дві частини докупи й таки повернула життя в людську істоту Марлу Фріксен.

Вона ще трохи беззвучно поплакала, відтак встала, пішла до ванної, вмилася, почистила зуби, ненадовго залізла під кран, що мав означати душ, витерлася й попленталася до ліжка, прямісінько під Х’ялмарів теплий бік. Він сонно щось пробурмотів і обійняв її. Зовсім скоро двоє на вузькому ліжку заснули, не дослухаючись до звуків нічного Читваню.

Оm Mani Padme Hum, Оm Mani Padme Hum Оm Mani Padme Hum, Оm Mani Padme Hum

Марла хотіла вдочерити носоріжку.

— Вона ж зовсім маленька, така беззахисна сирота…

Трирічну самицю носорога вже встигла вдочерити військова база. Коли в джунглях загинула мати малої, її взяли виховувати й відгодовувати в село. Відтак тваринка настільки звикла до людей, шо не хотіла більше повертатися до джунглів. Швендяла людськими дворами в пошуках їжі й тепла. Звичайного тепла, материнського, якого просто не відловила у своєму житті. Люди того не розуміли й гріли її хіба що патиками по голові. Шкіра носорога — надзвичайно щільна, практично непробивна, тож відганяти її, б’ючи легенько і десь там по ногах, не вдавалося. Все чоло малюка було розбите, заживало не дуже добре.

— Бідненька… — Марла, що спершу злякалася, коли цей міні‑бронетранспортер кинувся до неї, уздрівши якимось робом ґрінпісівську любов в її очах, тепер уже обережно гладила носоріжку по неушкоджених місцях на голові, питаючи себе, однак, чи відчуває тварина бодай якийсь кайф крізь свою су‑першкіру.

— Коли станеш рок‑зіркою, поселиш собі трьох носорогів у дворі… — Х’ялмар фотографував прояви Марлиної ніжності.

— Дивись, напевно, відчуває — оно як очі заплющила, треться об мене…

Носоріжка в загривку сягала Марлі до пояса, важила вже з кілька добрих тонн, і навіть обережно пробуючи притулитися до Марли, ледве не збивала її з ніг. А в Марли, між тим, прокинулися справжні материнські почуття. і тварина це відчувала, не бажаючи відійти від неї ні на крок, так і тупцяла своїми коротенькими ніжками слідом за Марлою, аж поки та вимушено (група корейців нетерпляче чекала відправки!) не сіла до каное й не відірвалася від берега. Носоріжка сумно мукала, пориваючись за Марлою у воду, аж поки якийсь місцевий добродій не відігнав її від берега патиком.

— Боже, вони знову її б’ють… — здригнулася Марла.

— Не переживай, Чумі, все з нею буде добре. Тільки не дай, Боже, щоби війна трапилася… Не хочеться думати, що може трапитися з носорогом, який звик до людей у військовій формі.

— А що з ним може трапитися?!

— Не знаю… Солдати — істоти примітивні. Передусім їм потрібна їжа. і якщо вони наштовхнуться на найменші проблеми з постачанням провізії, а просто під боком гулятимуть кілька тонн м’яса, довго солдати не міркуватимуть, і…

— Замовкни! Ні… Такого не буде… Навіщо маоїстам національний парк? Якого дідька тут їм робити?

— Як — якого?! Ненавидіти монархію!

Марла трусонула головою, щоб вибити з неї неприємні думки про війну. Це Х’ялмар любив у них копирсатися — така була його робота.

— Зброя і маскулінність…

— Що? — не врубався Х’ялмар.

— Як це — що? Тема якоїсь із твоїх глав до якоїсь із твоїх книжок…

— Ціную твою обізнаність! — поплескав її по плечу Х’ялмар, — слухай, скажи взагалі — ти знаєш, чим я займаюся?

— Ясно, що знаю! — в Марлі встигла вже заміситися ображена гідність із млосним відчуттям рильця в пушку (головне, щоб не переросло в відчуття рила в дред‑локах). — Б’єшся за свій PhD [41], проводиш хуєву гору соціополітичних досліджень, пишеш книжки «Як і де обісралась ООН», за які платить ООН…

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: