Фройд би плакав – Ірена Карпа

— Ну, я просто вражений, скажу тобі…

— Чого?!

— Мої батьки чи друзі ніколи би не відповіли на питання. «Чим займається ваш син‑експерт?» Бо на питання: «Чим займається ваш син?» вони вже встигли сказати: «Експерт. Він експерт. Десь там, в Південно‑Східній Азії…»

Ані Х’ялмар, ані Марла тоді ще не знали (хоча, мабуть, і здогадувалися), що за якихось три місяці у цій Південно‑Східній Азії, а точніше, в Індонезії, почнуться репресії цих самих західних експертів. Х’ялмара вкупі з Джесікою‑Волтдіс‑ней, що плистимуть вздовж річок Калімантану й розпитуватимуть місцевих про їхнє життя‑буття, про бідність (харчування тільки рибою іі рисом, виробництво одного handycraft‑а [42] на місяць і продаж його за 20 баксів), про мрії (телевізор і супутникова антена, що їх вони й купляють, тільки‑но заводяться гроші, а потім знову наминають рибу й рис, овочі в дієту не входять) і можливості (йолка‑палка, та ж посадіть собі ті овочі — проживете довше і продавати буде щоГ), по чотири рази за ніч зупинятиме місцева розвідка й вестиме на допит, де до пуття й не знатиме, про що допитуватиме, але ж мусить, бо то — ПІДОЗРЮВАНІ, їхня та ще 27 неурядових організацій внесеться до «чорного списку» уряду. Зрештою, чи можна сподіватися більш логічного вчинку від товстодупого уособлення Корупції на Землі? Да простить мя Мегаваті Су‑карнопутрі, а з нею й горопашний президент укрів Кучма, і нині, й присно, і вовіки віків…

Містечко Сораха, саме серце Читванського Королівського Національного парку, домівки носорогів, слонів, тигрів, що нападають на людей лише коли хворіють чи слабнуть від старості, павичів, крокодилів‑рибоідів, качок, велетенських метеликів та інших прекрасних істот, на світанку сповивалося туманом Світанок дня від’їзду — завжди найсумніший і найгарніший зі світанків. Це сірий світанок‑очищення. Прохолодна імла катарсису — так, саме імла, бо лише вона ховає за собою світло. Цю імлу можна вдихати на повні груди і вона вичистить тобі легені. Цю імлу можна набирати в долоні й промивати нею очі, як надлегкою водою. Вона чіпляється за невеличкі дерев’яні будиночки, за ноги слонів, шо вже йдуть на ранкову роботу до джунглів, за начищені здоровенні металеві тарелі й казани, залишені коло дверей халупок невсипущими ґаздинями, за тераси ресторанчиків, з яких так добре видно тиху річку; імла залазить у мисочки з гарячою гімалайською зупою, що її подають на цих же терасах, вона непомітно й пристрасно завивається довкола юних оголених персів красунь‑непалок, що обливають одна одну зі срібних ковшиків у світанковому холодному потоці.

— Х’ялмаре, дивися… — прошепотіла, вказуючи на них, Марла. — Давай знімемо це! Така картина… я вже ніколи не матиму можливості зафіксувати таких красунь.

— Чи ти здуріла, Марло? — він потягнув її за руку геть. ‑Уяви собі: ти зранку спокійнісінько приймаєш душ, а тут якісь ідіоти лізуть до тебе в ванну з камерами!

Оm Mani Padme Hum, Оm Mani Padme Hum Оm Mani Padme Hum, Оm Mani Padme Hum

Дорога, що впирається одним боком у скелю, а іншим зависає над урвищем — звична картинка для Карпат. Автобус, що їде такою ж, але вужчою дорогою, час від часу зазираючи котримось із коліс в цю саму прірву, а при зустрічі з іншим транспортним засобом не знає, куди подітися з сорому за свої габарити — звична картинка для передгір’їв Гімалаїв. (Принаймні так хотілося називати цю місцевість Марлі).

— А в Катманду є гори?

— Марлочко, Катманду в долині лежить.

— То, значить, нема… гм. А їх там видно звідти?

— Марлоооо! Хіба ж я знаю?! Я так само вперше тут, як і ти. В Марли й насправді була дурнувата звичка допитуватися в Х’ялмара кожної дрібнички. Вона була певна, що він просто змушений знати все, і навіть не вважала себе розумнішою за нього, що траплялося в її житті страшенно рідко.

— Ех, любий, мені до тебе ще смоктати і смоктати…

— Це ти до чого? — спитав він, було, для ввічливості. Але заперечувати не став.

Автобус трусило, як у передсмертній лихоманці. Час від часу дорога взагалі звужувалася до ширини благородного гірського плаю, де тільки тонконогий козел би й пройшов. Марлі, як завжди, не страшно було би померти. Вона вперто вірила, що кожна мить життя так само придатна й красива для смерті, як і будь‑яка інша. Через це й не боялася.

— Завжди ходимо по межі… Треба би запам’ятати собі цей завіконний відеоряд, викликати потім у пам’яті під час депресняків.

Марла не вважала депресняки чимось поганим. Щоправда, інколи схильна була плутати відчуття трагічності, світлого смутку з руйнуючими душу процесами самонівелювання. Вона дійсно завжди ходила по межі. Не вельми обережно ходила, заступаючи раз по раз то за один її бік, то за другий.

— І все‑таки, правий був Арістотель. Трагедія цінніша від комедії. Пісня цапа, ги‑ги, лебедина…

— Що? — не зрозумів Х’ялмар.

— Трагедія з грецької — пісня цапа. Не кажи, що не знав.

— Не знав…

Марла вдалась у п’ятихвилинні з’ясування етимологічних стосунків. Відтак продовжила:

— Це, знаєш, як у Павича — сербського письменника, я казала тобі — всі щасливі сім’ї схожі одна на одну, а нещасні сім’ї нещасні по різному… Хоча до чого тут це. Все одно парадокс виходить знову. — (Марлі таки бракувало дружби з причинно‑наслідковими зв’язками). — Я лише хотіла сказати, веселі речі більш минущі ніж сумні. Сміються люди від якихось дуже минущих реалій, соціальних розкладів тощо… От хто вже буде за 10 років сміятися у пост‑совку із нових руських? Драйв, веселість — все якесь відповідне конкретному часові…

— Та ні, Марло, це не зовсім так. Ти хочеш сказати, що сумні речі — сумні для всіх в усі часи однаково?

— Так… для тих, хто достойний…

— То виходить, що веселі й дурнуваті речі також веселі для всіх в усі часи. Для всіх… недостойних. Тобто, ти ставиш дурість і очищення на один щабель?

— Ну, я просто не заперечую, що сміх теж може нести очищення. і що веселість і драйв також можна узагальнити, а смуток — конкретизувати. Люди в епіцентрі трагедії страждатимуть тут‑і‑тепер, а вже Через 40 років по закінченні війни інші просто читатимуть про неї чи дивитимуться кіно, і просто скрушно хитатимуть головами.

— Не знаю, Х’ялмаре. Ти, певно, правий, як завжди… Дурнувата софістика. Мозок мій стає ватяним, тільки‑но починаю хоч щось тобі доводити. Якась така лінь нападає…

— Пробач…

— Та за що тобі вибачатися?

— Я просто ніколи не дослуховую твою думку до кінця.

— Та вже. Може, й не було в мене жодної думки. Так просто, коротаю довгий шлях до Катманду. Це ж краще, ніж розв’язувати кросворди. Хоча, в результаті, так само порожньо… Виходить на одне.

— Ні, Марло, не зовсім порожньо. Я хочу з тобою говорити, хочу взнавати про тебе більше…

— Нащо воно тобі. Нецікаво це. Однаково ми про все розважаємо з різних позицій. Тобі моя йобнута метафізика така ж далека, як і мені твоя соціопсихологія. Я одне тут сказати хотіла — сумні твори, що спонукають до пошуку й очищення, є для нас ціннішими за веселі й радісні, що просто заспокоюють і дають відчуття минущого вдоволення.

— Напевно, так… — знизав плечима Х’ялмар. Він боявся образити Марлу. її поганий настрій руйнував усе довкола. Краще було якомога довше утримувати його подалі від цієї дівчинки. На щастя, зовсім скоро по тому дівчинка заснула. і проспала аж до самої непальської столиці.

Індустріальні (на вигляд) околиці, купа автобусів, машин, велосипедів, мопедів, людей і сміття — все трохи скидалося на Індонезію, чи то пак, на зіпсовану прогресом Азію взагалі. Марла прокинулася й зробила зусилля не розчаруватися — зачепилася очима за храм, що височів на пагорбі. А потім — за велетенську статую сидячого Будди.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: