— Ну що, ходімо жерти? — Марла і стала тим злочинцем, що вбив розпарену узгоджену тишу.
Замовили велетенську купу всього сирого й розпечений прибамбас, схожий на сильно травмовану електроплитку, для смажіння тої купи. Дим і сморід паленого жиру став для Марли з Х’ялмаром немовби другим небом. Забавка «Шбурляння нарізаних шматочків моркви, молодої кукурудзи, м’яса, креветок на випуклу шваркотливу подобу пательні» — просто неперевершена японська забавка. Нарешті вона закінчується; всім, кому треба, роздаються гроші; всі, хто треба, розкланюються і бажають одні одним на до браніч. Марла позіхає на всю пельку й спотикається об поріг. Х’ялмар підхоплює її в останню мить.
Наступного дня Катманду зі своїм Дурбар‑сквером, храмом Шіви й фресками, що зображають позиції Кама‑Сутри [48] попід дахом храму, перетворюється на площу для шопінгу.
Катманду стає містом, що живе лише вуличками, вщент забитими різнорозмірними й різнокольоровими крамарськими вивісками. «GENIUS САРRISTORE», «ТІВЕТ‑ВUTHAN», «HIMALAYAN», «SARNA BAZAR», «VІР» і просто сила‑силенна крамничок, кав’ярень і масажних центрів із назвою «SHANGRILA». Людям так хочеться раю.
— Ми повинні це зробити, Х’ялмаре! — Марла зводить докупи брови і тягне хлопця до чергової крамнички ювелірів. Знайти ексклюзив не так уже й легко. Знайти ексклюзивну прикрасу й коробочку для контрабанди гашишу в одному — вдвічі складніше.
— Дивися… Оця. Яка класна… — Марла попросила дівчинку‑продавщицю дістати зі скляної шафки стару срібну прикрасу‑зберігальницю реліквій.
— Це з Тибету?
— Вона дорога! — зневажливо пирснула мадам з наманікюреними пальцями й лакованою зачіскою, очевидно, дружина власника магазину.
Ага. Змістовна ствердна відповідь…
Марлі відразу перехотілося купувати цю тибетську коробочку, хоч і коштувала вона 60 долларів — реальна ціна як для антикваріату. Ховала свою неприязнь до тьотьки‑снобки Марла так:
— Знаєш, якось стрьомнувато купляти столітню річ… В неї ж також є душа, і хтось жив із цією прикрасою, носив у ній щось важливе. А тепер її за дешево продають, переправивши з Тибету‑Хтозна, як вона діставалася тим перекупникам.
Х’ялмар, як у більшості випадків, мовчки погодився. Вони пішли до наступного магазину («Ширпотрєб!»), і до наступного («Попса!»), а потім ще до одного, ще і ще («Блін, такий відстій, як всюди, а коштує задофіга — як антикваріат…»), аж поки не знайшли, врешті, того, що шукали.
— Х’ялмаре! Тут намистинки порізну продаються! Й амулетики теж!!! — Марла раділа, як циган сонцю.
Крамничка належала батькові й зовсім юному синові. Вони мовчки дизайнували й майстрячили нові прикраси зі срібла, яшми, гірського коралу, хризолітів, бурштину, бірюзи, малахітів та іншого каміння, назв якому Марла не знала. Прикраси виглядали дійсно добре — жодного кічу, жодної повторюваності чи зачовганості. Батько й син тихо нанизували срібні намистини на сталеві нитки.
— Покажіть, будь ласка, отой медальйон із червоним каменем, круглий…
Хлопчик мовчки показує все, що просить Марла. Він тихо і люб’язно посміхається. Марла розглядає всі круглі амулети з камінням усередині, щоби потім купити квадратний із суцільного срібла.
Х’ялмар кудись ходить знімати з картки гроші, тим часом Марла підбирає намистини для свого амулету — довгі, круглі, конусоподібні… їй допомагає господар, розпитує її про Україну і про політику. Марла розповідає, що президент — імпотент, а прикраса їй потрібна для одного дуже вирішального концерту. Каже ювелірові, що Непал — її улюблена країна, а його прикраси — найкращі. Господар дуже скромно дякує. Повертається Х’ялмар і бере дизайн у свої руки.
Знаєш, коли у нас закінчаться гроші й ідеї, я стану дизайнером прикрас…
Угу, _ погоджується Марла, — в тебе це завжди ніби виходило. От бач — і ти не зовсім безнадійний лох…
Ну, тобто, і ти трохи здібний до мистецтва.
— Сука.
— Дизайнер. Мовчи і шукай намистини.
Ввечері вони вирішили пройтися «чіста па клубам», як сказали би київські хохли. Вузенькі вулички висвічувалися скупим світлом (картинка в дисшіейчику камери була темно‑темно‑червоною, як кров із середини тіла). Пороги храмів Шіви, Ганеші, Калі, Вішну, Сарасваті, Шак’ямуні, інших святих в усіх їхніх обличчях і настроях були засипані квітковими пелюстками. Входи до храмів закривалися ґратами, фати — замками. Ходили збирачі сміття і собаки. Майоріли прапори Непалу — по два червоних трикутника з сяючим лотосом по середині й темно‑синьою каймою по периметру. Кожен прапор — половина схематичної ялинки, жодних всеуставлених прямокутників. Час від часу поряд із непальськими висіли прапори Тибету. На них і серед ночі сходило сонце.
В об’єктиві Марлиної камери пробігає група молодих людей. Вони підозріло тихо поводяться як для такої своєї кількості. Відтак виявляється, що двоє по центру несуть чиєсь обім’якле тіло.
— Хочеться вірити, що це їхній дружбан напився… Марла із Х’ялмаром фільмують їх ще й зі спин і знизують плечима.
«Girls Boys Dance Show» — блимає на одній із будівель. Зрештою, не на одній, на кількох.
— Ну що — пішли?
— Думаєш, шоу трансвеститів?
— Нє, дурепа. То би було шімейл‑шо [49]у, а тут — малчікі налєво, дєвочкі направо…
— Ну добре, — зітхає Марла, — все одно пішли.
Виходять на третій чи четверий поверх. Дивнувату музику чути все ближче. На сцені^ схожій на сцену провінційного лялькового театрика, закінчує свій танець живота дівчина в червоному.
— Слава Будді, тут не іслам. Хоч на животики голі подивитися можна… — Марла одночасно посміхається до офіціантки и замовляє ненависну «викрутку». Пес її знає, чого вона це робить. Х’ялмар бере місцеве пиво.
— Знаєш, Марло, ти тут, здається, єдина жінка. Не рахуючи танцюристок і офіціанток.
Марла роззирнулася:
— Ага, прикол…
Чоловіки— непальці різного віку й одного класу (приблизно: середнього) час від часу зиркали на неї. Марла похапцем засмоктала якомога більше викрутки. Офіціантка тільки встигла відвернутися, а тепер шоковано дивилася на Марлу ‑півсклянки за півсекунди.
На сцені тим часом заграла музика з індійського кіна.
— Мабуть, один з останніх боллівудських хітів… Ти дійсно кажеш, що індійська кіноіндустрія потужніша за американську?
— Ато! За виробництвом фільмів і навіть, я думаю, за грошовим оборотом. Вся Азія підвисає на індійському кіні… — Х’ялмар посміхнувся, пригадуючи, либонь, свою участь у зйомках боллівудського фільму («Все, що мені треба було зробити, це спертися на піаніно, потягнути пивка і дивитися на танцівниць. Я та інші європейці мусили грати друзів боса місцевої мафії. Нас повдягали в жахливі костюми вісімдесятих, тоді як індуси всі були страшенно модні й стильні… Той чувак зловив мене на вулиці і так просив прийти знятися до них у кіно, що я аж переніс свій від’їзд до Нью‑Делі»).
Тепер на сцену вибігла парочка — дівчина в блакитному сарі, золотих браслетах на руках і ногах, у намистах та в іншій брязливій красі, і хлопець у чорних штанах та червоній атласній юбці. Вони почали відкривати роти під фонограму з індійської лав‑сторі і злегка танцювати, відтворюючи, очевидно, картинку екранного оригіналу. Дівчинка робила напівтанцювальні рухи «я тікаю, але не хочу втекти», а хлопець — «я тебе наздожену, і ти про це не пошкодуєш». Зал захоплено аплодував такій пристрасті. Марла також щиро тішилася — хлопчик таки часами непогано танцював. Він як стало видно згодом видно був єдиним більш‑менш професійним танцюристом у цій імпровізованій денс‑трупі, а з десяток інших хлопчиків і дівчаток скидалися на учнів старших класів, що прийшли погратися у КВН на канікулах, та ще й накосити чутарік бабла.
Допили свою випивку, додивилися кінець смішного й милого аматорського шоу, попленталися в готель. Наступного дня вирішено було поїхати у Нагаркот, до Гімалаїв.
At the End of the Universe [50]
Саме так називався готелик у високогірному гімалайськ селі, де поселилися наступного дня Марла з Х’ялмаром. Понервована Марла невимовно страждала, тягнучи важкуватого, як на її натренований з літа організм, наплічника вгору крутими сходами. Сходи були видовбані просто у скелі й вели до крихітно храму Шіви, просто на горбик вище за готель «На Краю Світу Марла була понервована через скупі вісті від Іллі і його постій сумніви щодо неї та їхньої подальшої співпраці на зоряних фронтах. Дійшло до того, що вже сам Х’ялмар, втішаючи, казав: