— Не переймайся ти так… Все буде в тебе гаразд. Він підпише з тобою контракт…
А коли Марла бідкалася, чим їй взагалі займатися в житті мудрий Х’ялмар знаходив раду й тут:
— Поки в тебе є люди, що завжди любитимуть тебе, — Ілля, Артан, я — вони завжди допоможуть.
— Це ж чому? — не врубалася Марла.
— Тому що МИ ЛЮБИМО ТЕБЕ, дурепу.
Марла кисло посміхалася. Ілля писав: «Можна все ще зупинити, поки не пішло далі…» Що зупинити? Кров, сніг, проект взаємини? Певно, він мав на увазі все. І Марлі було зовсім страшно. Так, ніби вміст шлунку будь‑якої миті готовий вирватися на волю, а земля непокоїться в очікуванні землетрусу. Марла, дівчинка‑нестабільність, все‑таки час від часу срала рідким гівном, відчуваючи загрозу якимось своїм набудованим замкам майбутнього. Слава Богу, за теперішнє вона не переживала. І, зрештою, якщо добре подумати, за майбутнє також. Тільки от питання в тому, скільки часу треба їй на те, щоби добре подумати.
Село Нагаркот було доволі високо над рівнем моря.
— Давайте нам оцю…
Вони взяли ключі і поселилися в кімнатці на шістьох осіб, зате з чудовою гімалайською панорамою з широких вікон, крізь які нещадно задувало.
— Знову доведеться спати в штанах і светрі, — зітхнула м Xялмар мав на це свою раду — відкоркувавши пляшку «Кnoskando» [51], він скочив у ліжко, загорнувся ковдрою й, поковтуючи зігріваючу рідину, занурився в читання книги Махатми Ганді. Марла заходилася співати, аж поки в ноутбука, з колонок котрого і линули хриплуваті звуки «Пухнастих Насть», не сів акумулятор.
— Завтра хочеш побачити, як сходить сонце над Ельбрусом? — випхав носа з‑під ковдри Х’ялмар.
— А що — звідси видно?
— Ну, не прямо з ліжка видно. Треба типу вставати о четвертій і пензлювати на вишку у військову частину…
— О четвертій?! Нєєєє…
Наступного ранку зла і сонна Марла підірвалася, як солдат. Страшенно мерзла, як то часто буває зранку, спала на ходу коняка, і тупо йшла до вишки за гідом і Х’ялмаром, які чорта два її десь почекали, а самі йшли досить швидко, щоб не запізнитися до сходу сонця.
— От дебіли… — процідила крізь зуби Марла, коли вони припхалися на місце за півгодини до сходу сонця. Стояли, як збожеволілі матроси на палубі, на вершечку оглядової вишки, відкритої для всіх вітрів.
Згодом таки почало світати — з’являлася зовсім якась дзен‑картинка. Ледь рожева зоря над засніженими білими вершинами, тихе сяйво, тихе колихання тонких гілок.
Марла навіть забула на деякий час про холод і невиспаність. Заціпенілими червоними пальцями намацувала кнопки камери щось там фотографувала і чекала з’яви Евересту. Він так і не виник того ранку на обрії через туман, зате двома машинами припхалися шотландські бізнесмени зі своїми шубастими дружинами.
— Дякувати Богу, баби не деруться на вишку… — Дивилася на них згори вниз Марла. — І так від них вереску на весь Наґаркот.
Х’ялмар промовчав. Він любив людей.
Червонопикий капелюхоносій шотландець і сам був мастак погаласувати и потикати пальцями. На щастя, він хутко змерз і поліз униз. Марла залишалася на вишці довше за всіх. Власне, вона просто боялася, що скоцюрблені пальці не втримаються за поіржавілі перекладини драбини, і вона гепнеться з двадцяти метрової висоти. Мусила стояти й гріти пальці. Х’ялмар, при всій своїй ідеальності, не завжди розумів, коли їй робилося страшно й коли вона потребувала тупої чоловічої допомоги. От вона, біда — головний недолік андрогінів [52].
Бутан — це трохи лівіше Пропану
Так любив жартувати Марлин тато, зриваючи щоразу відпущену дозу родинних аплодисментів за столом.
Переліт до Паро з Катманду тривав якось зовсім недовго. В салоні літака компанії «Опік Аігііпез» сиділи здебільшого бутанці, що, не знати чого, везли з собою величезні рожеві ковдри й матраци в багажі. Стюардеси роздавали пиво з християнською назвою «Suint Miguel» і крекери. Путівник синхронно з командиром літака сповіщав про те, що скоро вони пролітатимуть над Піком Жаху (цікаво, над яким із них), а потім з’явиться чорна піраміда Джомолунгми. Марла, яка завбачливо зайняла місце з лівого боку літака, тримала носа й камеру напоготові.
— Ну от, — розчулено цмульнула пиво вона, — і де б я подумала у своїй задрипаній середній школі на уроці географії, що колись бачитиму Джомолунгму з вікна літака, що приземляється в Бутані? Тоді я взагалі би подумала, що Бутан — це Африка… Або щось сусіднє з Афганістаном.
Марла промовчала, що, взагалі‑то, вона ще досить донедавна навіть не задавала собі питання про існування країни Бутан. Втім, цей гріх був не лише її гріхом. Скільки її співвітчизників у віці від 20 до 45 років могли б одразу з упевненістю сказати, що Бутан лежить на північ від Індії чи бодай на схід від Непалу? Зрештою, такому інкогніто цієї маленької країни, окрім стандартної людської неграмотності, прислужився ще й її закритий статус. Туристів до країни почали пускати лише в 1974 році, після нації теперішнього короля. Туристи мусили платити по 130 баксів за день (не слабе бабло, як на ті пелехаті часи). На туристів була квота — 200 голів на рік. Туристи мусили кучкуватися групками по шість осіб. Туристи були здебільшого американцями. Вони були достатньо жирними й заможними, щоб наймати собі носіїв по горах. Але це було не тут. Це на Евересті купка американських мільйонерів позбавила життя місцевих провідників лізавши їм на ґоргоші й вимагаючи негайної доставки амеріанського целюліту на світову вершину.
Згодом квоту збили, туризм частково приватизували, мандрівники вже могли, крім заданих маршрутів у горах та кількох монастирів у найбільших містах, вибирати й інші опції. Втім завжди з гідом. І завжди за гроші. 200 американських долларів день. Випивка не входить у вартість проживання.
— Інакше вони б не знали, куди здихатися натовпів фінів; що напихалися би в Бутан за шаровим бухлом, — зробив висновок Х’ялмар.
— М‑да, все‑таки двісті доларів за день перебування країні — сума не для кожного реальна… — В такий спосіб Марла висловлювала вдячність за свою шару. Бутан організація не башляла — там не треба було рятувати безправний народ. Добрий король сам про все подбав. Принаймні, подбав про те, щоби все в його країні виглядало чикі‑пікі.
— Прикинь, Мар, в Бутані інтернет і телебачення з’явилися тільки в 99‑му році.
— Ого. Щаслива була країна, — зітхає Марла.
Тимчасом літак таки наближається до Джомолунгми, і всі охочі втискаються писками в ілюмінатори. Марла спершу точно не знає, котра саме з гір — Джомолунгма, тому фільмує все підряд. Фільмує крило літака з жовто‑помаранчевим драконом (Друк — непальською «дракон»), а під ним — хмари й сивий дим понад семитисячниками. Нарешті, бачить трикутну вершину Евересту й розуміє, що її ні з чим не сплутати Марла плаче й заїдає солоні сльози щастя солоними крекерами. Вона плаче, відвертаючись до ілюмінатора, щоб Х’ялмар не бачив тих сліз. Плаче за зрадженими мріями своїх колишніх однокласників, що так і не змогли продовжувати віру в диво й поперетворювали свої життя на звичайний побутовий кисляк. Плаче за всіма юними душами дівчат, що хутенько позапихали свій потяг до Свободи якомога глибше, а потім позатикали ті дірки брудним і несмаковитим шматтям Добробуту Марла плаче і стає чистішою. Вона дякує Богові й не вірить рецепторам Питає знову: «Чому я, Господи? За що мені таке?…» Марла вже вкотре в житті ставить для себе відмітку Абсолютного Щастя. А воно ж, за природою своєю, не може тривати довше, ніж мить. Питання в тому, скільки разів за життя ця мить спроможна повторитися.
Марла розтерла сльози по обличчю.
Літак незабаром заходив на посадку. Тепер вже добре було видно лісисті схили Гімалаїв — висота значно зменшилася. Подекуди поміж дерев яскраво виділялися сині чотирикутники.
— Либонь, намети, — здивувалася Марла, — і не зимно ж туристам трекінгом займатися о цій порі.
Х’ялмар знизав плечима. Попросили застібнути ремені безпеки, посадка за 10 хвилин.
— Тут дуже схоже на Карпати. — констатувала Марла — Може, то й Карпатську Україну відокремити від хохлів, а потім брати по 200 баків з туриста? Ги‑ги…
— Ага, і ти станеш диктатором.
— Королем
— Королевою. Марла Перша, Королева Івано‑Франківська і Всієї Соборної Галичини.
— Ги‑ги, ну ти й дурний, Х’ялмаре.