Фройд би плакав – Ірена Карпа

— Ну то й навіщо нам перейматися їх долею?

— Я знаю? Певно, кожному суспільству час від часу потрібен свій Божественний Божевільний, що може дозволити собі геть усе, щоби своєю волею звільнити інших.

— У Лами було на це право… Він відрізнявся винятково бездоганним кармічним бекґраундом. Тому й міг усе це витворяти.

Знаєш, насправді кожен з нас дуже добре відчуває, що там у нього на кармічному бекграунді нашарувалося… Одним слід, відповідно, вчити дітей доброму й вічному, а другим — показувати, що добре й вічне не може існувати без своїх темних аспектів, інакше би здохло від своєї неповноцінності. Одним слід нав’язувати людям ритуали людського суспільства, а другим — показувати тим зацофаним людям альтернативні життєві шляхи, щоби хтось із них — зовсім малий відсоток — зміг колись розцофатися.

— Слухай, реально дуже схоже на те, що витворяв Лама Друк‑па! — в стриманого Х’ялмара навіть з’явилося щось, подібне до емоції. — Одного разу, коли він дістав благословення — якийсь талісман, що належно було повісити на шию — Божественний Божевільний намотав його собі на член, сказавши, що це принесе йому успіх з іще більшою кількістю жінок.

— Круто.

Х’ялмар продовжував:

— Через свою скандальну поведінку й сексуальний гротеск він таки добивався звільнення людей, провокуючи їх позбутися непотрібних упереджень…

— І, що найдивніше — це йому вдавалося! — сміялася Марла, — і то ще коли! В Європі в той час влаштовували інквізиторські вогнища найвищої християнської моралі, а папа Пій ібав рідну дочку!

— Атож, у Європи вже тоді не було шансів… — сміявся Х’ялмар.

— Точно, не було.

— Угу… — Х’ялмар зупинився й показав рукою в той бік, звідкіля вони щойно прийшли. — До речі, хочеш почитати найвідоміший вірш Божественного? Він буквально виклав суть своєї позиції в кількох рядках, коли зустрівся з одним чуваком… зара подивимося, як того чувака звали

Чувака звали Пема Лінґпа [66]. Марла із Х’ялмаром підійшли до заскленого підсвіченого сувою (складені таблички з непальськими письменами, перемежовані яскравими, вицвілими від давності, клаптиками шовку) і заходилися читати видрукований на А4 англійський переклад [67].

Я, божевільний з Кийшодрука,

Тиняюся з місця до місця;

Я вірю в лам, коли мені підходить,

Я практикую Дхарму, як мені завгодно,

Я вибираю будь‑яку якість, всі вони ілюзії,

Будь— які боги, всі вони Пустота Розуму.

Я промовляю гарними й огидними словами Мантри; це все одно,

Моя медитаційна практика — дівчата і вино;

Я роблю те, що хочеться робити, блукаючи у Пустоті,

Минулого разу я бачив тебе з бумтангським [68] трулку [69];

З моїм тлом бездоганним кармічним я зміг наближатись.

Воістину, це було добрим знаком, тебе зустріти на прочанському шляху…

— Отож… — зітхнула після прочитання Марла, — ще б розібратися з усіма пемами й ламами!

— Хочеш писати докторську в Бутані?

Ага, і по 200 баксів за день перебування. Гіннесс би всрався.

— А Фройд би плакав.

— Істинно. Яко мала дитина при цій казці про Всесильне Лібідо. Добре плакати від щастя, знаєш…

— Добре плакати над Еверестом?

— І в Національному Музеї.

— І при першій зустрічі з океаном.

— І при останній.

— І при тому, як в одній культурі хтось вважається святим за те, за що в іншій його би знищили в найганебніший спосіб.

— І при тому, як ненавмисно твоя Мрія підходить до звершення.

— І при тому, як втрачаєш того, кого любив, добровільно вступаючись із його дороги до Мрії…

— І при тому, як той, кого любиш, сумує.

— І коли сміється.

— І коли усвідомлюєш його минущість.

— І коли свою власну.

— І намарність геть усього.

— І Пустоту.

Для усвідомлення останнього Марлі знадобилися би довгі роки й неймовірні зусилля. Поки вона просто усвідомлювала, що ще просто неготова . Глобально неготова. Всі її усвідомлення жили десь там собі попереду, проте невтомно нагадуючи про свою необхідність.

— Як би то не провтикати час? — запитала Марла чи то в Х’ялмара, чи то в мосту, на який вони підіймалися, щоби перейти від дзону на іншу, жилу частину Паро. Дерев’яний старий міст було збудовано у формі тунелю, при вході виведено яскраву мандалу, а з обох боків тріпотиш різнобарвні молитовні прапорці Марла фотографувала, як вони повняться вітром як живуть і дихають на них старовинні й завжди нові тексти буддійських звернень до Бога.

Hot stone is a good stone [70]

В готелі, де в обов’язковому порядку мали жити Марла з Х’ялмаром, раніше відпочивали тільки королівські гості, а єдиним неподільним власником його був прем’єр‑міністр. Тепер готелик називався «Тsger Nest» і мав дуже обмежену кількість кімнат, що радше скидалися на експонати виставки прикладного мистецтва, ніж на житлові апартаменти.

Спершу Марла навіть боялася сісти на ліжко чи скинути шкарпетки на один із дивнотканих килимків кімнати. Відтак на додачу до всього в двері дуже ввічливо постукали, й служки в національному одязі (хоча вже було по шостій — можна вдягати казна‑що!) занесли до кімнати пляшки з гарячою водою й повкладали їх у ліжка, щоби нагріти постіль подорожнім. У Марли все більше й більше відвисала щелепа, з огляду на різьблені й розписані балки на стелі, на розцяцьковані стіни, на дивовижні столики, стільчики та інші предмети інтер’єру

— Дивно, — думала Марла, — з одного боку, тут все так, ніби ти на іншій планеті. А з другого, це все не викликає такого нестерпного й болючого відчуття чужинності, як скажімо, острів Ява… — вже сказавши це. Марла збагнула, що думала вона вголос, і Х’ялмара це п спостереження вже встигло засмутити.

— Пробач…

— Ні, Марло, це ти мене пробач. Я не хочу силою тримати тебе в ненависній Індонезії.

— Перестань, малий, ти не тримаєш мене силою. Я вже почала звикати. Я маю, чим зайнятися там…

— Облиш, не втішай мене. Це нормально — щось тобі подобається, щось ні. Ти хочеш до Києва — я ж бачу.

— Я нікуди не хочу. В сенсі, назавжди.

— А що таке «завжди»?

— А що таке «ти і я»? — засміялася Марла, збагнувши, що зараз вони цитують пісню ТRІСКY. Х’ялмар посміхнувся й обійняв її.

— Гаразд, якось воно буде. Час покаже. А зараз у нас на черзі ванна на гарячих каменях.

— Це ще що таке? Типу, сауна по‑бутанському?

— Ні, це, певно, ліпше. Думаю, фіни, що працюють в Друку [71], ліпше почуваються, ніж фіни в Замбії. Тут уже все є. А там вони будують сауни собі.

— Дурдом… — Марлу прошиб піт від думки про збудовану 188 дев’яностоградусну парилку на тлі природної п’ятдесятиградусної. — Нє, все‑таки добре, що наш проект у Південно‑Східній Азії. Принаймні там люди знають, що таке дощ. Я б не вижила с без нього, як і без вітру.

— І як я без сауни, — Х’ялмар поплескав себе по животі, набундючивши щоки, зображаючи з себе типового фіна. В двері знову постукали:

— Лазня готова.

Марла зітхнула й загребла з ванної два величезних білих рушники:

— Ну, ходім… — ідея ця не дуже її гріла, на вулиці було зимнувато навіть у вовняному светрі.

Лазнею була невеличка дощата будівля, схожа на сарайчик в українському смт. Перед лазничкою було розкладено багаття, довкола нього розташувалося з трійко дорослих і один хлопчик‑підліток.

— Заходьте! — запрошував один із них, досить гарний юнак, котрий, як згодом виявилося, був менеджером готелю, на диво легким і на диво ерудованим.

— Скажете, якщо вам буде зимно, ми принесемо ще каміння. А холодна вода там є, доллєте, в разі чого.

— Ага, добре… — Марла нарешті ступила до лазнички. Всередині було темно. Лише кілька смолоскипів і відблиски вогнища знадвору освітлювали дві подоби дерев’яних ночв, наповнених водою. Нижню частину цих ванночок було перегороджено дощатою заставкою — так, аби розпечене на вогні каміння, викладене за нею, не попекло ступні того, хто купається. Вода була приємно теплою, вхід до лазнички завішено простирадлом, для скинутого одягу пропонувалося стільці, поряд із ковшиками для холодної води лежало мило. Х’ялмар роздягнувся і заліз у ванну

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: