Фройд би плакав – Ірена Карпа

— Або ж Сізіфовою працею, — кепкував Х’ялмар, — однаково ж завтра знову забрьохаєшся.

Наступного дня Марла підібрала з землі шматочок жовтого молитовного прапора й кілька грудочок гімалайського ґрунту з камінцями. Написавши на прапорці «Подорож до Країни Сходу», вона вклала все до маленького срібного амулетика з гірським коралом в оздобі й, міцно замкнувши його на застібку, почепила його шнурівку. Ця тибетська прикраса, куплена в Бутані, мала слугувати талісманом Марлиній сестрі під час її вступного іспиту на відділення сходознавства.

— Коли мине п’ять років її навчання, я зберу достатньо грошей, щоби вона змогла побачити частину того, що бачила я. Хто зна, може мала десь тут залишиться. — Марла заховала амулетик до кишені. Х’ялмар ніжно посміхнувся й погладив її по плечі.

— Що, все‑таки добре, що я не пхатиму сюди наркот?’ — підкреслено‑болісно зітхнула Марла й засміялася

Гімалайська подорож наближалася до кінця.

____________________

В делійському аеропорту Марла мусила чекати на 4 години довше, ніж Х’ялмар. Дивлячись, як він відходить на посадку, посилаючи їй повітряні цілунки, Марла безутішно плакала. Хоча вони й домовилися про наступну зустріч за місяць, її не полишало відчуття, що бачить вона свого білявчика востаннє.

— Дурнувате відчуття…

Потім Марла провела кілька годин у компанії мюнхенського панка, що перевозив якусь потужну наркоту в шлунку, і його дівчиною, юним ангелоподібним створінням. Вони, як і всі, займалися порятунком прав людей на Землі.

В аеропорту «Бориспіль» Марлу не перевіряли на наявність заборонених речовин. А в неї їх і не було, тож було навіть трохи сумно через втрачену можливість.

Ілля чекав на неї біля виходу, трохи осторонь від натовпу зустрічаючих.

— Привіт, ти класно виглядаєш! — перше, що ляпнула Марла, побачивши його посмішку, колір очей, відсвітлених прядок у новій зачісці й міцної постави впевненої в собі людини.

— Ходімо, маленька?

На вулиці сяяло яскраве сонце кінця зими.

Дочькі — Матері

Марлина Мама, до якої та заїхала на два дні в гості, виявляла якийсь непередбачуваний конформізм і пластичність стосовно видимої аморальності доньки. Видно, ситуація для людського суспільства не була аж такою відштовхуюче новою, тому Марлина Мама навіть заходилася висловлювати свої припущення:

— Ну от бачиш, як воно інколи буває. Ідуть мужики від красивих до розумних… — (Марла відразу пригадує дитяче мамине втішання: «Нічого, Марлочко, що ти страшненька, зате ж розумна. І взагалі, не радісь красівай, а радісь щаслівай…» Навіть тепер, коли Марлина пика раз по раз з’являлася на ТБ чи у пресі, Марлина Мама не особливо міняла свої старі опінії). — То, може, й він свою кікімору покине… — («Якін бросіл сваю кікімару…» — пригадується Марлі совєцьке кіно), — і тебе повезе туди!

Марла аж поперхнулася:

— Та боронь Боже, ти що? Ніколи в світі! Все прекрасно й кольорово. Я не хочу ні заміж, ні в світ‑шугар лайф! Буеее… Карієс і діабет.

— Ти що — дурна? — не вдупляє Марлина Мама.

— Уяви собі, мамо, — Марла далі тулить у себе гидотне на‑півсолодке шампанське, що його так люблять українські жіночки, — там же дико нудно. От що би ти сама робила в тім раю земному? Так і жіночка його живе самими лише магазинами й біговою доріжкою. Пишається тим, що навіть спить на ній… Телевізор і мобільний телефон. Кухонний комбайн і незмінні напівфабрикати в мікрохвилівці. Це якщо є час і натхнення, гм. А так — жєнскіє романи по двадцять баксів і філіжанка нескафе за десять. (О, це таке ми думали у сінгапурській кав’ярні про каву по‑російськи: нескафе у пластиковому стаканчику, одна половина — цукор, інша — водка, кава для забарвлення… Ми не замовили ту каву, гм, шкода…) Але все, кажу тобі, ма’: активності у представництвах Раю на землі,— повнючий нуль.

— Та ну, не може бути! — вжахнулася мама, — а плавати?!

Марш до Мрії

— Принцеса моя… Начебто мені відпродали півнеба… — Ілля мружився на яскраве березневе сонце, що нагло вдиралося до сонної кімнати.

— У, як гарно. Про запроданих півнеба. Можна я використаю? — Марла запихнулася головою йому під пахву.

— Що? Які півнеба, ти про що?

— А… та так, — Марла збагнула, що нічого такого він не казав, а їй само воно намалювалося спросоння.

Вона лежала і думала, що Ілля — саме той чоловік, про якого вона завжди мріяла. Одружений (значить, не буде напружувати її з оформленням заміжжя), розуміючий (підтримує її пиздуваті арт‑проекти, ба навіть скеровує їх у якусь подобу раціонального русла з метою вбеханого в Марлині захцянки бабла), розумний (ах, які адекватні й зрілі оцінки дійсності!), сексуальний (особливо, коли вдягав окуляри Ives Saint Laurent; в товстій сірій оправі і коли приходив із ванної до ліжка, обгорнувши стегна білим рушником… у, який sеху торс! А який животик…)

Лежала спиною на подушці, вигнувшись, як кришталевий міст із російських казок, і думала, що Х’ялмар — саме той чоловік, про якого вона завжди мріяла. Свободолюбний і прогресивно‑європейський до останнього нейрону (не буде напружувати Марлу з оформленням заміжжя), розуміючий (та ж музика, ті ж тексти, ті ж арт— і соціальні погляди й проекти з рідкісними розбіжностями — поштовхами до інтелектуальних спарингів), розумний (зовсім молодий доктор філософії, ще й у щоденній побутярні роздупляється незгірш двадцяти комівояжерів), сексуальний (особливо, коли пролупляв свої велетенські блакитні очі після сну і ворушив пухнастою білявою головою, як звірик Морра з тувеянсенівської казки).

Марла перевернулася на живіт, потяглася за телефоном і, з’ясувавши час (пів на першу дня), зрозуміла, що й новий її друг, поет Анджей, також чувак її життя.

— Як мінімум, оригінальним видається те, що Анджеєві сняться наші спільні діти і він дуже з того радіє. Навіть тоді не припиняє радіти, коли з’ясовує, що батечко — не він.

— Ага, кльовий чувак, — ліниво відказує Ілля, — лох він. А ти — німфоманка.

Марла ображається, накривається з головою, Ілля випорпує її з‑під ковдри, цілує й вибачається. Марла тимчасом обдумує план дня, який за все життя не вдасться зреалізувати вчасно. Ще вона думає про те, що Анджей геніально нарізає капусту для салату і пише не гірші статті на захист інтернет‑піратства, що роздувають довкола себе велетенські скандали. Ще у нього хороші верлібри і правильна форма носа. Анджей не боявся піти з Марлою на центральноканальне ток‑шоу, де вона збиралася поводитися по‑хамському й мочити свідомість домогосподарок історійками на захист полігамії. Анджей погоджувався кинути свою потужну репутацію іронічного інтелектуала до Марлиного пі‑ар наплічника, та ще й власноручно защіпити тому наплічникові блискавку. Анджей не боявся нічого у своєму житті, бо бачив тільки Марлу. На її тлі всі жахи існування видавалися хіба що лиш дрібними недоклейками.

А Марла думала собі про феномен ідеальності чоловіків. Про множинність Чоловіків‑Мрій.

— Зрештою, а чом би й ні? — говорила вона подумки на якійсь уявній лекції, чи то пак, на допиті Інквізиції Ордену Добропорядності. — Якщо існує якась абстрактна Мрія зі своїми конкретними рівнями, то чому б на цих рівнях не засідати конкретним чоловікам? Не можна все узагальнювати. І не можна дивитися у вузький анальний отвір, прикриваючись відсутністю часу в житті «на все» і здоровим прагматизмом… Не можна казати, що всі чоловіки — суки (гади, недолюдки, всі вони такі тощо — як там іще люблять казати фригідіни?…) Не треба узагальнень, нє… Чоловік — то істота крилата й безмежна, має безліч іпостасей. Буває чорнявий і білявий (таки ліпше, щоб бував білявий), буває лисий, але однаково звабливий, буває фарбований і взагалі напівпрозорий. Нє, я не про гематому, не перебивайте… Чоловік — це прекрасне створіння, що його нещадно занедбували жінки протягом усієї історії, не складаючи поем його красі і ніжності, а лише підставляючи свої цицьки й паплюжі вирла для оспівання тисячами й тисячами приречених чоловіків… Ну, і як же я одна, недостойна, маю взяти на себе цю апокаліптичну місію оспівання вразливості й незахищеності найпершої запоруки добробуту жіноцтва — Чоловічого Статевого Органу?!

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: