— Весело… — зітхав Ілля. А Марла далі гнула своє:
— Я ж не верещу по‑бабськи: брось єйо, астафь, уйді, давай женіцца!
— Так, я знаю, що тобі пофіг усе…
— Мені? Пофіг?! Це ж бо чого?
— Ну, всі ці штуки для тебе попсові й незначущі…
— От бовдур! Мені не пофіг, сонечко, далеко не пофіг… Я просто не хочу ускладнювати тобі життя таким гівном, як соціальні обов’язки. На них я дійсно срати хтіла. Але не на стосунки. Ні. Я ціную в тобі особистість, а не соціальну роль «чоловік». І важливий ти мені як Ілля такий‑то, з такою‑то долею і такими звичками, а не як частинка моєї соціальної лєґо‑конструкції. Розумієш?
— Розумію, — погоджувався Ілля.
— А тепер би це ще зрозуміла твоя вайф… Я про її власну особистість, яку вона захєрила за шторку «Я — жена». Якими вона там словами вжахнулася на твоє game over? «Каво мнє тєпєрь ждать?!» І оце в двадцять один рік, із такою зовнішністю і з таким банківським рахунком, який ти їй збираєшся впарити! Ото дурепа. Радіти треба, що чекати нікого! Що можна просто йти і не паритися, можна вчитися, відвисати, жити, жити, жити, а при цьому ніхто не нависає і гроші падають на голову…
Марла говорила й говорила, не впевнена, втім, чи має вона право робити які‑небудь оцінки того, що відбувається, не впевнена в тому, винна вона, чи ні, але впевнена у правильності дій Іллі як у звільненні закріпаченої красуні Ксені. Марла знала, що значить таке закріпачення — сама ризикувала колись у нього потрапити, опинившись із Х’ялмаром у землі обітованій, маючи достатньо грошей і не бажаючи займатися чимось на кшталт кар’єризму. Марла тоді розгубилася, попливла на сонці, як церковна свічка і вирішила, що саме настав час вийти за Х’ялмара заміж і народити дитинча.
— Дякувати Богу, що віднадив… — вголос закінчила вона.
— Прошу? — не зрозумів Ілля.
— Та так, нічого, я просто знаю приблизно, що воно таке — оцей‑от рольовий анабіоз. А ще й у раю на землі. Людині надто тяжко впоратися з умовами ідеального задоволення всіх потреб. Мусить бути якесь зобов’язання і поденщина — тоді себе почуває потрібною. А для розвитку, як не крути, таки потрібно проходити через труднощі…
Ілля з усім погоджувався, а може, просто був занадто глибоко в собі. Вони сиділи в маленькому рибному ресторанчику, дивлячись, як лупашить злива по морській поверхні. П’ять хвилин тому ця злива холодними дротиками осатаніло металася їм в обличчя — така їзда на мотоциклі без окулярів чи забрал могла би скінчитися не зовсім романтично. Втім, на щастя, все обійшлося вщент промоченим одягом. Так само легко обійшлося провтикане змотування паркувального канатику на Іллєвій яхті півгодини тому — кінець мотуза просто собі валанцався всю дорогу побіля гвинта, поки Марла з Іллею пили кампарі, цілувалися й патякали про її подорожі Азією.
— Знаєш, Ангел‑охоронець таки уламав Бога не топити нас, дебілів. Якби той мотуз намотався на гвинт, двигун би випав із човна, як кишка при геморої. Залишилася би діра. Така яхта, як моя, тоне півтори хвилини.
— Ага, і нам би був гаплик.
— Та ні, не було би. Я думав уже про це. Ми би вдяглися в рятувальні жилети і гребли би до берега.
— Що — за півтори хвилини роздуплилися би з жилетами? Та ну…
— Роздуплилися б. А от плисти звідтіля довелося би годин двадцять. Шкіра би розбухла від води й кровила би від солі.
— Брррр… — Марла уявила їх тіла червоними й надутими, — а ще би ми повиздихали від запалення легень, еге ж?
Аryuo such a dremer?…
«В мене немає ні дому, ні родини, нічого власне коштовного чи постійного. Самі лише випадкові прихистки. Хоча ні, постійним є цей страх. Страх втрати кожного такого острівця примарної стабільності. Я живу у глибокому, гнітючому страху, готова щохвилини просто піднятися і спакувати свої речі (дещо таки маю з речей) у похідного наплічника і чкурнути геть. Без істерик, без прощальних записок, без трагедії, із самими лише проковтнутими сльозами і спробою боротьби із принизливим жалем до себе. Власне, ці втечі я називаю красивим і страшним словом «свобода», ним же і маскую свій страх. Кожного разу втрачатися, тупо перепитувати себе, хто ти, не знаходити жодного засобу висловити відповідь, зрештою, потискати руку Пустоті і заспокоюватися, як вирваний зуб. Я готова до втрати будь‑якої хвилини, але не завжди готова до своєї реакції на втрату. І це соромно. Це гнітить. Це обриває псевдоніжки моїй свободі аж під самі її псевдояйця. Я здатна на любову і втечі. Я здатна на сльози. Я здатна на такі тупі і шмаркаті фрази, як оці дві попередні. Я не можу вбити себе за раз (щосили жорстоко засуджуючи нещасних самогубців), зате залюбки вбиваю себе сантиметр за сантиметром щодня. Відтак мені здається, що некроз припинився, а насправді то лише ватно‑марлеві пов’язки ілюзій попритискали відчуття відмирання. Мені недоступне просте людське щастя. Я не можу, як всі. Це надто велика розкіш. Було би нічого, якби запросто могла, як не всі. Як непросте людське щастя. Чи доступне воно?…»
Марла вкрай рідко робила щось подібне до щоденникових записів. Лише хіба тоді, коли почувалася вкрай гівняно, а сама думка вдатися до алкоголю чи марихуани викликала блювотну ступінь туги. Такі стани були короткими й емоційно потужними, тому просто відпускати їх на службу авторуйнації було шкода. Можна було писати і стежити за своїми пальцями. Інколи, щоправда, соплі і шмарки стікали до самої клавіатури, зате все дуже швидко проминало. Як у дєвучок‑істеричок‑п’ятнадцятирічок.
— Коли когось любиш, то хоч‑не‑хоч, а ним переймаєшся. В тебе просто хворі резонатори на цю людину… — Марла вже кривила дурнуваті пики на свіжозаплаканому обличчі. Вона мала невід’ємну харизму поширювати свій (особливо, поганий) настрій на інших людей. На близьких (легше) і на неблизьких (із більшим задоволенням). Зате й платила тією ж монетою — жерла себе до останнього хряща, як тільки на особливого VІРа її душі нападала щонайменша гризота.
— Правила виводити ще зарано…
Але стосовно однієї людини це таки вже стало правилом — стосовно Іллі. Можливо, його зле‑впливова харизма була куди потужнішою за Марлину — люди, на яких ображався Ілля, як мінімум, лягали в лікарню з виразкою шлунку. Марла ж бо просто потужно страждала.
Сидячи за великим офісним столом у коротесенькій блакитній спідничці а‑ля безсоння Гумберта Гумберта, у біленьких кросівочках, блакитних шкарпетках, рожевій кофтинці з номером 96, вона повільно курила велетенську петарду марихуани, щедро набиту прибулим із Варшави Анджеєм, збивала попіл у жахливу кришталево‑шкіряну попільничку Guy Laroche і думала про те, чи не наражається вона на небезпеку стати femme a homme [88]. Власне, на цю небезпеку буття кришталевою вазочкою (чи ж не Guy Laroche?) для наповнення чоловіком, ризикує наштрикнутися абсолютно кожна жінка. І сильна жінка — особливо, бо вона навіть не припускає собі ані найменшої можливості такої халепи. Можна, як Марла, пишатися тонкощами своїх резонаторів, налаштованих на хвилі коханого чоловіка, а можна, як Ксеня, заліпити очі тістом суспільного поганяла «дружина», і на будь‑яку спробу вивільнення власної особистості реагувати дедалі млявіше. Коріння в обох позицій те ж саме. Грибниця завжди спільна.
— Треба, блядь, не забувати її, хе‑хе, дбайливо, по‑вольтерівськи обкопувати, чи що там робить трудовий народ із садово‑городніми ділянками свого fucking Несвідомого. Інакше воно реально will be fucking you [89].
Марла закрила очі й стиснула пальцями перенісся. За вікнами студії шуми проспектових авто літали за траєкторіями плюс нескінченності (+?).
— Я плюс Нескінченність.
Закрите поштовхом надмір активної адміністраторки, вікно )зчавило всі містичні вісімки. Дівчина в окулярах із дуже високим голосом, різкими рухами і рожево‑білими гострими нігтиками сіла в крісло і почала звукову атаку. Ілля, що спожив того ж продукту, весело сміявся, питав телефони Анджея і переконував Марлу, що вона не вміє курити. Звукові хвилі стали суцільним припливом Монт‑Сен‑Мішєлю і підіймалися до Марлиних вух через вуха Іллі і нігтики адміністраторки. Початок вони брали на ній же — на голосових зв’язках і порипуванні ніжок її стільця.
— Факсимільний апарат… Раnasonik КХ‑FС195… 1429 гривень 50 копійок… Дворядовий дисплей… радіотрубка, — дзвінко робила повідомлення вона.