Фройд би плакав – Ірена Карпа

А вночі Марлі снилися немовлята, подібні до сповитих хробаків. Марла тримала їх, як палки вареної ковбаси, загорнуті кольоровим ганчір’ям, і дуже боялася сплутати голову з ногами.

Щоночі їй доводилося бігати понад криваво‑червонезними полями диких квітів заввишки з телеграфні слупи, відчувати у себе в міжніжжі пальці незнайомих рук, що навіть не належали жоднісінькому тілові, а просто так собі плавали в безмежному морі людських автономних кінцівок. Марла знову і знову забувала почистити голову — вона нічого не записувала й не аналізувала, її внутрішня Пошуковувачка мала цю дійсність десь глибоко у своїх трансцендентній дупі, вона спала і щодуху хропіла. Потім після сну поволі наближався вечір і ставалося по кілька мікровибухів. Марла вставала, згортала книжку чи відкритий файл, взувалася і йшла куди очі світили. Аж до іншого кінця свого барижного району. А може і не йшла, а тільки хотіла. Вибухи не розривали її зсередини, а тільки зовсім трошки надривали то там, то сям. Звичайна річ звичайної людини.

Му baby makes me wanna die [85]

— Слухай! — прибігла з кухні Марла до Іллі в кімнату (траєкторія народжень максимально креативних ідей), — я би хотіла встановити премію з Гидотності. Думаю, сама і стала би першим її лауреатом. Робиться все так: тиждень не викидаєш із раковини те, що залишилося з помитого посуду (лушпайки, шкаралупки, панцерики і вусики, згусточки й листочки), а потім запрошуєш друзів на вечерю і накладаєш їм отої страви на тарілки. Ну — хіба ж не геніально?

— Угу, геніально… — Ілля зітхнув і на мить відірвався від монітора, щоб запустити руку Марлі під майку. Вона у відповідь притисла його голову до своїх голих грудей і потерлася ними об цупкі русяві напівкучері.

— Дротяне волосся, ходи спати!

— Ходи… — він затягнув її до себе на коліна. Марла обхопила його стан ногами і щосили до нього притислася найвибуховішою частиною свого маленького тіла. Хлопець провів вологим язиком їй поміж грудьми. Вона розшпилила кілька верхніх ґудзиків його сорочки і впилася губами в шию. Ілля тихенько застогнаві нетерплячим рухом стягнув Марлину майку. Білий шмат котону приземлився на лептоп.

— Давай відсунемо пернатих друзів. У ньому ж цілий світ… — Марла дбайливо змістила комп’ютер.

— В тобі цілий світ… — Ілля вже водив язиком довкола її відстовбурченого соска. — Хоча, якщо він — не світ, а комп’ютер — накриється, нам із тобою доведеться іти в партизани.

— Або стати ловцями креветок на старенькому кораблику. Або піти медсестрами в тифозні зони, або…

— Жах. Не треба! — він щосили ввіп’явся ротом у Марлин сосок. Тепер уже застогнала вона і вчепилася йому в волосся. Наступної миті вони вже лежали на підлозі й, несамовито перекочуючись, здирали з себе весь той одяг, що залишився. Світла довкола було багато — його тепер ніхто не вимикав. Жахливо‑зелений килим і жовто‑спечений повнезний місяць жерли електричне світло й відбивали його на двох пружних і сильних тілах, що терлися одне об одне, увиваючись і пульсуючи. Тіла втрачали будь‑які швидкоплинні індивідуальні ознаки, творячи щось правічне й досконале, сягаючи раз по раз найвищої міри чуттєвого усвідомлення неперервності буття. Тіло жінки навіжено поглинало тіло чоловіка, тіло чоловіка ідеально творило необхідні їхнім коливанням ритми. Гаряче дихання, пекучі відчуття, відсутність страху і справжність звуку — все лягало надлегкими пластівцями на їхні два тіла, з’єднані в єдиному енергетичному струмені. В розпечену свідомість жінки звідкілясь із глибини вдиралися картини всіх прадавніх ґвалтувань і оргій, у свідомість чоловіка — видозмінені образи Тієї, ким він зараз володів і котра, що вже певніше, володіла ним.

— Який, який же ти… — вимовила жінка і поволі знову стала ззиватися Марлою. Чоловік також почав набувати втрачених рис і, шепочучи ледь чутні слова, знову вбирався в обличчя Іллі. Марла перевернула його на спину й, заплівши свої ноги довкола його, почала рухатися подібно до диригентської палички, тільки в зворотньому напрямку: з глибинної точки трохи догори, відтак плавно назад і вниз, а потім, на міліметровій відстані від тіла, вперед до початку такту. Ілля тихенько стогнав. Тримав долоні на її сідницях і розслаблено кайфував. За якийсь час Марла підібгала під себе ноги і щосили притислася до теплого тіла хлопця, покусуючи мочку його вуха.

— Глибше… будь до мене ближче… так… — язиком по барельєфах і бганочках вуха, — о, який ти… не поспішай, у нас тут весь планетний час… — самим кінчиком язика у чорну дірочку, — мій…

Ілля важко й гаряче дихав, Марла топилася в тому диханні, терлася об нього, плавала в своєму ж морі, накочувалася на тіло коханця кожним сантиметром своєї шкіри, кожним вусиком найменшого нейрона. Здавалося, чоловічий орган у надрах її тіла зростав і розгалужувався, залізаючи у кожну придатну для цього шпарину. І раптом він сягнув критичних розмірів і, сіпнувши Марлиним тілом кілька пробних разів, розірвав його просто на дрантя. Дівчина закричала і кричала так довго, що вже сама забула, коли почався звук із її горла. Ілля обережно поклав коханку на спину і заходився ніжно цілувати її обличчя. Гладив пальцями її паруючу оксамитову шкірку, вимальовував по ній щось подібне до менор і просто гебрейських літер, пригортав її до себе, як злякане звірятко, щось істиха шепотів.

За якусь мить Марла розплющила очі й, потягнувшись усім тілом, звелася на коліна й шустнула під ковдру з головою. Знову тепле і чуттєве вдячне тіло, знову язик, вуста, слина.

Ілля вдоволено замружився.

Don’t make my fuckihg bright! Оnlу уои…

Марла уникала вечерь з потенційними видавцями й імпотентними редакторами, сварилася з цілком порядними журналістами і через силу посміхалася відвертим покидькам — псевдокультовим діячам молодіжної культури, обламувала недоумкуватих телеведучих і плакала, коли Ілля справедливо звинувачував її в усіх цих смертних гріхах.

— Не нависай на мене, ну не нависай на мене! — це все, що крутилося у Марли в голові, коли він намагався втовкмачувати їй про якусь необхідність відповідальності.

— Розумієш, вам потрібно добре прозвучати! — (Це було стосовно: живого виступу в прямому ефірі, фонограмного виступу в прямому ефірі, концерту на корпоративній вечірці інтернет‑маг‑натів в Еквадорі, якихось підліткових фестиваликів і просто студійних записів).

— Ааааа… ну чого ти? Ще ж і час той не настав… — Марлу все відверто гнітило. Як людина стовідсотково безвідповідальна, вона і так щодня спромагалася на героїчні вчинки, не провтику‑ючи свої інтерв’ю і зустрічі, запам’ятовуючи, де яку річ залишила і де запхав Ілля свій телефон. Робила все це, не влізаючи в коряві понти і жирну лінь. Вимагати щось від Марли було як мінімум завдаванням каліцтва. Вона злостилася, на небі сіріли відповідні ділянки, з них просто в очі дико валив пісок, потім той же піщаний вітер голками засипав її шкіру й транспортував і так уже не вельми чистою подільською вулицею все нові й нові партії сміття.

— Напевно, я злюся, — Марла зупинилася. — Ага, я злюся, вибач. Я усвідомлюю свою злість. І ти тут ні до чого.

— Та ні, це ти вибач. Я надто різкий. А ти… завжди така. Навіть не вмієш нормально відчувати. Оцього я в тобі й боюся. Ти геть усе аналізуєш. Щонайменшу емоційку пропускаєш через голову.

— Вибач, я не хочу кидатися посудом яко порядна істеричка. Досить. В ранній юності я вже відпрацювала своє — причому по‑крупному — вибивала ногами двері, тамуючи лють від того, наприклад, що не могла знайти у шафці відповідного джинсам светрика… Чи від того, що якась пизда напудрена ін’язівська, однокурсниця моднява, побачивши мене в одному й тому ж одязі два дні поспіль, тонко під’їбнула: «Ти що — вдома не ночувала?»

Треба розбиратися у внутрішніх причинах виникнення свого гніву — зовні ж бо лишень їхнє відображення…

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: