Фройд би плакав – Ірена Карпа

— Чи все в поряді в нашій хаті? Цікаво, чи живий Ілля. Страх за життя хлопця був настільки перманентним (Марла дуже добре знала, що таке жіночі істерики, кислота в лице, верески й вимахування ножами), що вже став невід’ємною складовою будівництва Марлиних ритуальчиків. Кожну ніч укупі з молитвою і щоранку з усвідомленням нової сходинки свого континууму — запит про благополуччя Того, хто в неї вірить. Звісно, вона ні за що б не зізналася Іллі, як дивно вона за нього боїться і як пульсують її нутрощі щоразу, коли він хоч на трохи десь затримує ознаки свого для неї існування.

По ТБ транслювали чемпіонат світу зі снукеру. Ебдон мочив МакКалоха. Артур із Михасем виходили в готельний коридор і щосили волали:

— Dоре, dо‑оре!!!

Із сусіднього номеру 310 випихалася європеоїдна голова і тріщила очі коридором. Артур із Михасем дурнувато гиготіли і втікали до кімнати.

Марла позіхала й засмагала. їздила з Артаном на моторбайку і робила вправи для дупи. Спостерігала за тим, як британські пенсіонерки сушать коросту по шезлонгах, і купалася топлес у них під носом. Реготала з того, що виробляли Артур із Михасем в басейні і намагалася писати статті про секс. Дочікувалася нарешті Іллі, відводила його на хвилеріз, ховала від вітру в каміння і зовсім тихо на вухо йому читала свого улюбленого Гійома Аполлінера. Хлопець зітхав, зовсім не виглядав на своїх тридцять один, обіймав її і казав, що:

— Певно, буде все хуйово.

— Це ж бо чого? — цікавилася Марла.

— Не знаю… Якщо ти зникнеш зараз, я не знаю, що буде. Я про це не думаю. Я згоден втратити все — однаково життя вже безповоротно змінилося. Я не зможу…

— Не бійся, малий. Я з тобою. А втім, боятися втратити — здорово. Це не дає розвинутися звичці і рутині. Ми так за кожен день повинні би боятися, бо щомиті можемо втратити наступну мить. От тоді ми тільки й зможемо по‑справжньому жити. Боятися отак — це по‑справжньому кохати. Фе, вибач за попсу. Повторююся вже не вперше і не вдруге, певно.

— Нічого, говори. Ти все правильно кажеш… Не знаю, як воно потім буде.

— Потім буде добре. По‑іншому думати немає сенсу. Ну все, ходімо, в тебе ж день народження — сімейне свято. Біжи додому їсти торти.

— Не знущайтеся, будь ласка.

— Хто? Я? Та ні — я стовідсоткова серйозність. Обережно, любий, не зашпортайся за камінь середземноморський.

Ілля хворів на жахливий екзистенціалізм, сам цього не підозрюючи. Він не втомлювався наголошувати на минущості цього періоду його життя, запитував себе, чи можна зберегти бодай пам’ять про ті відчуття, які відловлюються тепер, а згодом підуть на спад. Марла ж була свідомою фаталісткою, що не завдавала собі болю думками про локальну минущість, затуляючись минущістю більш‑менш глобальною:

— Не парся, малий, ми ж усе одно здехнемо. Нас не буде. А от море це шумітиме, як і шуміло. І каміння стоятиме. Але також невідомо, як довго їм це вдаватиметься.

Вечорами, попрощавшись із Іллею, Марла ходила співати «Киріє, елейсон» [87] і читати вірші свого дитинства — французьких символістів — тому самому морю з камінням.

She says she’s mine I know she lies

Ілля був одружений із дуже красивою чорнявою жінкою, що зачісувала волосся гладко назад, збираючи його в хвоста. Вдягаючи великі півпрозорі сонячні окуляри і яскраву пластикову біжутерію, модну відрижку вісімдесятих, вона перфектно газувала на хорошому Іллєвому авті, дуже круто гальмувала, заїжджаючи на подвір’я, слухала в салоні абсолютно відстійне лайно в стилі «русскоє тєхно», читала 5‑8 том Кастанеди і діяла так, що жоден літературознавець чи психіатр на світі ніколи не зміг би звинуватити її в цьому читанні. Марлі уже траплялися дєвучки, що з захопленням читали «сурйозні книжки», а потім ні на півтону не змінювали дзеленькотіння своїх пустих і гарних банячків. Красуням все прощається. Дружина Іллі була красунею. Порівняно з нею, Марла у своїх сандалях, на велосипеді, в білій (хай і брен‑довій, але фіг здогадаєшся) майці, з мідними бляшками на шиї і з пелехатим рудо‑червоним волоссям скидалася, в кращому випадку, на вкрай оптимістичного продавця марихуани в середній школі. Хоча ні, для середньої школи торговці підбирають солідніше шмаття. Втім, пофігістична Марла у своїх уже не білих, запацьканих об роверовий ланц, штанцях, могла би запросто виявитися донькою Онассіса — мультимільярдери так і виглядають. Могла б. Але не виявилася.

Ще вона не виявилася зіркою спортивного рок‑н‑ролу, дитячою письменницею, дизайнеркою капелюшків, топ‑моделькою, сестрою‑жалібницею, матір’ю‑годувальницею, лапочкою‑дочкою і відданою дружиною. Щодо останнього Марла казала:

— Нехай тебе не парить сумління. Ти ж не мусиш навіть розлучатися із нею. Хоча Анджей казав, розлучення прикольне. Типу, оголошую вас не‑чоловіком і не‑дружиною. Що, не весело хіба?

— Весело… — зітхав Ілля. А Марла далі гнула своє:

— Я ж не верещу по‑бабськи: брось єйо, астафь, уйді, давай женіцца!

— Так, я знаю, що тобі пофіг усе…

— Мені? Пофіг?! Це ж бо чого?

— Ну, всі ці штуки для тебе попсові й незначущі…

— От бовдур! Мені не пофіг, сонечко, далеко не пофіг… Я просто не хочу ускладнювати тобі життя таким гівном, як соціальні обов’язки. На них я дійсно срати хтіла. Але не на стосунки. Ні. Я ціную в тобі особистість, а не соціальну роль «чоловік». І важливий ти мені як Ілля такий‑то, з такою‑то долею і такими звичками, а не як частинка моєї соціальної лєґо‑конструкції. Розумієш?

— Розумію, — погоджувався Ілля.

— А тепер би це ще зрозуміла твоя вайф… Я про її власну особистість, яку вона захєрила за шторку «Я — жена». Якими вона там словами вжахнулася на твоє game over? «Каво мнє тєпєрь ждать?!» І оце в двадцять один рік, із такою зовнішністю і з таким банківським рахунком, який ти їй збираєшся впарити! Ото дурепа. Радіти треба, що чекати нікого! Що можна просто йти і не паритися, можна вчитися, відвисати, жити, жити, жити, а при цьому ніхто не нависає і гроші падають на голову…

Марла говорила й говорила, не впевнена, втім, чи має вона право робити які‑небудь оцінки того, що відбувається, не впевнена в тому, винна вона, чи ні, але впевнена у правильності дій Іллі як у звільненні закріпаченої красуні Ксені. Марла знала, що значить таке закріпачення — сама ризикувала колись у нього потрапити, опинившись із Х’ялмаром у землі обітованій, маючи достатньо грошей і не бажаючи займатися чимось на кшталт кар’єризму. Марла тоді розгубилася, попливла на сонці, як церковна свічка і вирішила, що саме настав час вийти за Х’ялмара заміж і народити дитинча.

— Дякувати Богу, що віднадив… — вголос закінчила вона.

— Прошу? — не зрозумів Ілля.

— Та так, нічого, я просто знаю приблизно, що воно таке — оцей‑от рольовий анабіоз. А ще й у раю на землі. Людині надто тяжко впоратися з умовами ідеального задоволення всіх потреб. Мусить бути якесь зобов’язання і поденщина — тоді себе почуває потрібною. А для розвитку, як не крути, таки потрібно проходити через труднощі…

Ілля з усім погоджувався, а може, просто був занадто глибоко в собі. Вони сиділи в маленькому рибному ресторанчику, дивлячись, як лупашить злива по морській поверхні. П’ять хвилин тому ця злива холодними дротиками осатаніло металася їм в обличчя — така їзда на мотоциклі без окулярів чи забрал могла би скінчитися не зовсім романтично. Втім, на щастя, все обійшлося вщент промоченим одягом. Так само легко обійшлося провтикане змотування паркувального канатику на Іллєвій яхті півгодини тому — кінець мотуза просто собі валанцався всю дорогу побіля гвинта, поки Марла з Іллею пили кампарі, цілувалися й патякали про її подорожі Азією.

— Знаєш, Ангел‑охоронець таки уламав Бога не топити нас, дебілів. Якби той мотуз намотався на гвинт, двигун би випав із човна, як кишка при геморої. Залишилася би діра. Така яхта, як моя, тоне півтори хвилини.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: