На смак, як шкіра Х’ялмара. Допоки не відкусиш. — Марла обережно стиснула зубами тверду пульпу. — Потиснеш трохи сильніше, і трісне…
Марла вчилася їсти. Тобто, перевчалася їсти. Тепер вона мала робити це з більшим усвідомленням. Звісно, можна їй було закинути дешевеньке захоплення квазіяпонськими практиками чи й звичайну булімію, але Марла знала, що робить.
— Я просто позбавляюся екстремумів, — сказала вона куткові білої кімнати №8 — тому самому куткові, в який іще хвилину тому відчайдушно намагалася втиснутись у нападі безвиході. Спершу вона довела себе до максимальної самовідрази спогадами про прийоми їжі.
— Перетворилася на жалюгідну невротичку. Чи неврастенічку. Чи істеричку. Чи пес його там зна на кого — в морзі б розібрались. Всенькі дні мені минали в очікуванні обіду‑підвечірка‑вечері, а відтак чекалося на прихід ранку, щоби тільки знову напхатися, чим тільки можна. До сраки мені, як я виглядаю і скільки складок вже на животі — все одно за місяць‑два як рукою зніме. Та й до сраки було би, якби й не зняло. Не. Ну ви просто подивіться, як ця псіхічєская (тобто я) шарила крадькома по баняках, глитаючи виловлені звідти шматки м’яса! Бе!!! Як озиралася, мов злодій, чи не бачить хто із кімнати, як вона тут жадно пиздить їдло!
Марла гірко плакала. Вона спочатку вирішила більше ніколи не їсти, а тільки пити. Так би вона колись умліла з голо‑
ду чи й дістала би виразку шлунку, а зате покарала би себе за тілесні бажання.
— Що менше маєш бажань, то більше ти щасливіший. Всі нещастя приходять через те, що існують бажання. Не пам’ятаю, хто так вважав, але, кажись, так воно і є. От, приміром, їдло. Коли тобі хочеться їсти (а особливо чогось такого, що в тебе немає), ти страждаєш. А не хтілося би взагалі — то ти б і не знав, що існує схожа насолода. Подумати тільки, скільки часу ми втрачаємо на марнотне поїдання просто смачних чи, ще страшніше, естетично привабливих речей! Ну чому приводом для того, щоби провести час із тим, хто тобі подобається, чи з тим, із ким маєш — справи, має обов’язково бути вечеря чи обід? Все, Господи, не буду більше їсти. Живи мене духом, будь ласка.
Відтак Марла збагнула, що такі думки — звичайнісіньке, знову ж таки, саможаління, навіть добряче не примасковане.
— Я вже нічого не розумію. Ну які зі всіх рішень мої, а які — його? Мого вічного довідника до сліз і шмарків, Анімуса хрінового? За‑ма‑хав. Нам же, придурок, кооперуватися треба, а ми ввесь час лише боремося один з одним. Може, типу «піс» і спільні діти? Волохатенькі такі, чорні. Будеш глядіти їх у нашому замку родовому, нами ж попередньо розваленому… Га?
І Марла вже вирішила попуститися і їсти рівно стільки, щоб не захаращувався простір, передбачений для інших сторін життя.
— А таки шкода, що немає тут чорного хліба. Так би жила собі на хлібі й воді та пишалася собою невимовне…
Марла загорнула луску й кісточку салака у серветку і понесла викидати в туалет.
8. Мескіпун і Чуача.
Перед тим, як збираєшся поїхати до якоїсь омріяної країни, спершу треба отримати свою омріяну візу. Саме з цією священною місією Марла з Х’ялмаром днів зо п’ять планували стирчати у Джакарті — місці, якщо й якихось мрій, то явно тих, що не збулися.
— Тут за п’ять хвилин пішої прогулянки дістаєш рак легень, — прохрипіла Марла, натягуючи горло футболки собі на носа.
— Угу, — погодився Х’ялмар, — диви, який смог…
— Сіній туман, бляха, серпанок романтичний! Я вже й забула, який той кисень на смак!
— Який — «той»?
— Той! Кисень вульгаріс, ідіот! Давай забиратися звідси! Таксі, курча мама!
Таксі з життєво необхідним АС — кондиціонером повітря — також вартувало свого ґрейцера. По‑перше, в тому самому АС, мабуть, задіювали якийсь підозрілий газ, бо відразу, сівши до салону, пасажир відчував дивну вайлуватість і сонливість — навіть язиком поворушити ліньки. Таксист тим часом, щоб не нудьгувати в нескінченних «пробках», завзято намотує кола довкола якої‑небудь клумби, радісно глипаючи на лічильник, подібний скоріше до автомата «джек пот», ніж до мірила відстаней і цін.
Столицю Iндонезії Марла зненавиділа ледь не на десятій хвилині свого в ній перебування.
— А‑а‑а!!! Ти бачив це?! Там же до хмарочоса приліпили фасад готичного собору! Кажись, навіть Нотр Дам хотіли здерти! А назвали як! «Ва Уіпсі»! Ой Боже, постмодерн, тримайте мене за ноги!…
— М‑да, кічувата місцинка…
— Та це капут яка! Брудота, бридота і несмак! Ну, але то таке — як знайдемо тут хоча би щось хороше — вкушу тебе за ніс…
Наразі, просто щоби дістатися із помешкання Карен та Патріка — їхніх новоспечених канадських приятелів — до центру міста, а потім назад, треба було прожити в таксі ледь не цілий день. Насторожувало тут те, що Карен із Патріком самі «жили в центрі», а центру як такого в Джакарти не було. Як не було й душі. Хоча її пошуками Марла не особливо й цікавилася. Вона походила туди‑сюди так званим Старим Містом, поряд із яким найзанюханіший районний центр України виглядав би просто Прагою, подихала випарами людських нечистот і автомобільних вихлопів, посумувала над річечкою, в якій текла істинно молочна від усього лайна, що текло разом з нею, вода, і, на грані істерики, затуляючи носа, рота й очі всім, чим тільки можна було, Марла дійшла до сараєподібного приміщення пошти, звідкіля послала барвисті листівки дідові й бабі. «Я не можу звикнути до слуг…» — такою була квінтесенція її послання. Чомусь їй видавалося це дивним: «Слуги? За кордоном? В українця?…» А не навпаки.
Втім, вони обоє — Марла і Х’ялмар — погоджувалися, що без слуг життя куди вільніше і приватніше. Не почуваєшся винним у вмиканні «Cartoon Network», коли за статусом маєш дивитися лише СМН (Марла), чи розкиданні презервативів по підлозі (Х’ялмар). Зрештою, навіть самі канадські дипломати, в чиїй тимчасовій власності був цей чудернацький лайф‑стайл, не могли адекватно сприймати улесливі посмішки служниці і гіпертрофовано солодке, з дрижанням у голосі звертання «Мадам» до Карен чи сторазове перепитування «Хочете їсти?» Патріка. Але, врешті‑решт, усі погоджувалися, що хоч готувати їдло собі самому весело й цікаво, прибирати і прати — зайняття куди нудніші й прозаїчніші, тож нехай краще хтось це робить за гроші.
—
— О, а ти ким хочеш бути, — питала Марла у Х’ялмара, чіпляючись ззаду йому за шию й волочачи ногами по землі, — Чукупом чи Мескіпуном?
— Гм… «Чукуп» — це «досить», «мескіпун» — це «навіть якщо»… Певно, буду Мескіпуном.
— А. Ну тоді я — Чуача.
— Це що, weaser?
— Ага.
— Чудова парочка — Even Though і Weaser.
— Отак вони і вмерли.
— Чого це вони вмерли?
— Бо страшно стало Чуачі одного разу. Дядьки з автоматами стоять на виході з торговельних центрів, покупців фалічними символами на наявність вибухівки штирять… О, а якби і справді штирили? Уявляєш — така кривава оргія…
— Боже, ти про шо? — Х’ялмар помацав Марлиного лоба.
— А прикинь, у мене внатурі параноя почнеться тут? Вилизані, бляха, котеджики посольські, басейничок голубесенький, не дай Боже, заглибокий щоб не був, охорона по чотирьох кутках у будах сидить, та ще й ввесь час довкола ходять. Тут і не закричиш нормально під час оргазму — подумають, що терористи нападають, щоб їм скиснути. — Марла похмуро кивнула охоронцям на вході до їх тимчасової «резиденції» і, міцніше вхопивши Х’ялмара за руку, почвалала до будинку номер 17, що, в принципі, абсолютно не відрізнявся ні від номера 18, ні від 23, ані від 5 чи 9. Вона підозрювала, що меблі в усіх тих вишикуваних в каре будинках також були однаковісінькими. Бездушні гарнітури, копія копії якогось там минулого століття, темне дерево і жовте золото, геморойна м’якість оббивок і всюдисущий колір цнотливо вицвілої старості, за яку відвалено здоровенну купу нічийних грошей.
— Бее… — сказали один одному Марла і Х’ялмар.
— Не думаю, що Карен і Пат страшенно зраділи цьому вмеблюванню, — припустив Х’ялмар.
— Ага. Такі меблі би моя мама хіба що на розпродажі купила. Щоб перед сусідами не соромно було. — Марла пошурґала дубовим кріслом по підлозі. — А чи й дубове воно?
— Ти будеш сміятися, але, коли ми жили в Штатах, мої батьки купили саме такі меблі. Я зненавидів і Штати, і меблі, дістав герпес на всю пику від тих нервів, і, врешті‑решт, ми повернулися до Європи.