Фройд би плакав – Ірена Карпа

Столицю Iндонезії Марла зненавиділа ледь не на десятій хвилині свого в ній перебування.

— А‑а‑а!!! Ти бачив це?! Там же до хмарочоса приліпили фасад готичного собору! Кажись, навіть Нотр Дам хотіли здерти! А назвали як! «Ва Уіпсі»! Ой Боже, постмодерн, тримайте мене за ноги!…

— М‑да, кічувата місцинка…

— Та це капут яка! Брудота, бридота і несмак! Ну, але то таке — як знайдемо тут хоча би щось хороше — вкушу тебе за ніс…

Наразі, просто щоби дістатися із помешкання Карен та Патріка — їхніх новоспечених канадських приятелів — до центру міста, а потім назад, треба було прожити в таксі ледь не цілий день. Насторожувало тут те, що Карен із Патріком самі «жили в центрі», а центру як такого в Джакарти не було. Як не було й душі. Хоча її пошуками Марла не особливо й цікавилася. Вона походила туди‑сюди так званим Старим Містом, поряд із яким найзанюханіший районний центр України виглядав би просто Прагою, подихала випарами людських нечистот і автомобільних вихлопів, посумувала над річечкою, в якій текла істинно молочна від усього лайна, що текло разом з нею, вода, і, на грані істерики, затуляючи носа, рота й очі всім, чим тільки можна було, Марла дійшла до сараєподібного приміщення пошти, звідкіля послала барвисті листівки дідові й бабі. «Я не можу звикнути до слуг…» — такою була квінтесенція її послання. Чомусь їй видавалося це дивним: «Слуги? За кордоном? В українця?…» А не навпаки.

Втім, вони обоє — Марла і Х’ялмар — погоджувалися, що без слуг життя куди вільніше і приватніше. Не почуваєшся винним у вмиканні «Cartoon Network», коли за статусом маєш дивитися лише СМН (Марла), чи розкиданні презервативів по підлозі (Х’ялмар). Зрештою, навіть самі канадські дипломати, в чиїй тимчасовій власності був цей чудернацький лайф‑стайл, не могли адекватно сприймати улесливі посмішки служниці і гіпертрофовано солодке, з дрижанням у голосі звертання «Мадам» до Карен чи сторазове перепитування «Хочете їсти?» Патріка. Але, врешті‑решт, усі погоджувалися, що хоч готувати їдло собі самому весело й цікаво, прибирати і прати — зайняття куди нудніші й прозаїчніші, тож нехай краще хтось це робить за гроші.

— О, а ти ким хочеш бути, — питала Марла у Х’ялмара, чіпляючись ззаду йому за шию й волочачи ногами по землі, — Чукупом чи Мескіпуном?

— Гм… «Чукуп» — це «досить», «мескіпун» — це «навіть якщо»… Певно, буду Мескіпуном.

— А. Ну тоді я — Чуача.

— Це що, weaser?

— Ага.

— Чудова парочка — Even Though і Weaser.

— Отак вони і вмерли.

— Чого це вони вмерли?

— Бо страшно стало Чуачі одного разу. Дядьки з автоматами стоять на виході з торговельних центрів, покупців фалічними символами на наявність вибухівки штирять… О, а якби і справді штирили? Уявляєш — така кривава оргія…

— Боже, ти про шо? — Х’ялмар помацав Марлиного лоба.

— А прикинь, у мене внатурі параноя почнеться тут? Вилизані, бляха, котеджики посольські, басейничок голубесенький, не дай Боже, заглибокий щоб не був, охорона по чотирьох кутках у будах сидить, та ще й ввесь час довкола ходять. Тут і не закричиш нормально під час оргазму — подумають, що терористи нападають, щоб їм скиснути. — Марла похмуро кивнула охоронцям на вході до їх тимчасової «резиденції» і, міцніше вхопивши Х’ялмара за руку, почвалала до будинку номер 17, що, в принципі, абсолютно не відрізнявся ні від номера 18, ні від 23, ані від 5 чи 9. Вона підозрювала, що меблі в усіх тих вишикуваних в каре будинках також були однаковісінькими. Бездушні гарнітури, копія копії якогось там минулого століття, темне дерево і жовте золото, геморойна м’якість оббивок і всюдисущий колір цнотливо вицвілої старості, за яку відвалено здоровенну купу нічийних грошей.

— Бее… — сказали один одному Марла і Х’ялмар.

— Не думаю, що Карен і Пат страшенно зраділи цьому вмеблюванню, — припустив Х’ялмар.

— Ага. Такі меблі би моя мама хіба що на розпродажі купила. Щоб перед сусідами не соромно було. — Марла пошурґала дубовим кріслом по підлозі. — А чи й дубове воно?

— Ти будеш сміятися, але, коли ми жили в Штатах, мої батьки купили саме такі меблі. Я зненавидів і Штати, і меблі, дістав герпес на всю пику від тих нервів, і, врешті‑решт, ми повернулися до Європи.

— Амінь, — сказала Марла.

— Амінь. — Х’ялмар поцілував її в чоло.

9. Не сни і не тигри.

(Не Борхес)

Наступного ранку Марла знову (вже третій день поспіль) прокинулася з головним болем. Він пульсував десь у лобній частині мозку, час від часу посмикуючи за очі. Рухайся не рухайся — однаково тебе наче тягне за голову на глибочезне дно. Марла намагалася знову заснути.

— Заснути назад… — Вона міцніше притислася до Х’ялмара і, трохи покусавши його за волосся, занурилася в продовження свого сну. Цього разу їй тут пропонувалося одруження вже не з колишнім нареченим, а хоча б із його друзями. Довкола було темно, всі були вбрані у собачі шкури і їздили на санчатах, запряжених, здається, тими ж собаками. Марла була важкою і пасивною, одруження було їй огидним, але байдужим, і єдина думка, що була із ним пов’язана, це «Тільки не треба сексу». Звідкись здаля на неї напливало ім’я Х’ялмара, наганяючи каламутної тривоги. За якийсь час один приятель її колишнього нареченого змінився іншим — із жорстким волоссям і гострими зубами. Напівгола Марла лежала на кам’яній подобі столу, ледь прикрита рябою собачою шкірою, її можливий чоловік відхилив край задубілого хутра і міцно‑міцно втиснув колючу голову Марлі у груди.

— Ау! — Марла віддерла його від себе і прокинулася. — Дивно, — сказала вона Х’ялмару. — Моє почуття до тебе таке сильне, що аж вламується до мене у сни. Я не можу одружитися чи кохатися із жодним іншим чоловіком, тому що завжди приходить згадка про тебе. Вона — як той місток, що з’єднує мій сон і яву. Вона — єдина незмінна частина мого існування по обидва боки. Бо всі інші завжди схожі уночі на свою протилежність…

— Нічого тут немає дивного, — пробурмотів Х’ялмар, обіймаючи Марлу, — мої емоції завжди приходять до мене у сни.

— Ну ти й придурок. Це не емоції, а почуття. Почуття завжди старіші й нудніші за емоції. Тому я й дивуюся, як вони можуть бути такими могутніми і гострими, щоб пробивати задубілу кригу мого сну.

— Ходімо вниз. Сніданок вже чекає. Чи, може, ти хочеш, щоб я почав снідати тобою? — Х’ялмар пройшовся губами до Марлиного живота. — Як ти думаєш: оральний секс допомагає позбутися головного болю?

— Не знаю… — промуркотіла Марла, — може, проти болю й не допомагає, але світ покращує — це вже точно.

— Мудра відповідь.:.

Трохи згодом вони спустилися до вітальні. Служниця вже накрила на стіл і досмажувала на кухні тости. Марла видряпала з пакуночка пігулку аскофену і запила її кавою.

— От тобі й добрий ранок, — посмішка до Х’ялмара.

— І не пили ж нічого проти ніч…

— А що — так само болить і з похмІлля?

— В тебе що, похмІлля ніколи не було?

— Нє‑а.

— А, приходить із віком. Я колись теж був доволі стійким.

— Гм, а на що схоже похмІлля?

— Це так, ніби дві мавпи кидають тобі в голову камінням. Чи наче сусідський пес із пронизливим дзявкотом роздирає твої мізки.

— А, зрозуміла. Це справді інше. Тут просто ніби тобі вкручують і викручують лампочку у черепній коробці. Дуже методичні рухи.

Знадвору долинали уривки жіночої істеричної декламації з мегафону.

— Здається, демонстрація… — Х’ялмар відставив своє горнятко кави.

— Ну то й що? — знизала плечима Марла, — демонстрація то демонстрація. Сидимо тут собі, снідаємо, як аристократи перед Буржуазною революцією… Може, й недаремно в мене голова болить — гільйотину чує…

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: