— Ну все, — обійняв він Марлу, — нарешті все відіслалося. А то через цю зливу зв’язок просто ніякий… Ну що — вирішила, яке вино питимемо?
— Мені однаково, — промимрила Марла, — давай червоне.
— Ага, і потім дехто буде — пф‑ф! — Х’ялмар поялозив рукою у себе над головою, ніби показував, як зав’язувати тюрбан.
— Ну та й пес із ним, — сказала Марла, — мені однаково. Тобто, однаково буде марудно.
— Ну тоді давай візьмемо біле. Воно тут на сотню дешевше.
— Ну тоді біле…
Поки Х’ялмар розпитував офіціантку, з якого кінця Тайланду привезене те вино, Марла, окрім копирсання у барному холодильнику в пошуках морозива, завзято копирсалася у власних мізках. Сьогодні зранку вона з’ясувала, що її ноутбук накрився повністю, що тепер навіть хард‑диск йому не джерготить і жодних ознак життя не подає. У тих змертвілих мікросхемах старенького комп’ютера на віки вічні було поховано добрячий шмат Марлиної роботи: нотатки до статей, шматки різноманітних текстів, початок одного роману й кінець іншого.
— То не таке воно вже, значить, і важливе було, — підсумувала Марла, — бо ж рукописи не горять. А як горять — то, значить, гівняні. Ну та й добре… Все одно глобальне зло скоро здохне, а з ним і вся потворність гідравлічна, офіційним представництвом якої я є. А чого гідравлічна — бо сцяла я у душі зранку! В мене все.
Однак її водні процедури на тому не скінчилися. Як тільки вони з Х’ялмаром сіли за металевого столика на краю найстарішого в цьому місті басейну, з неба полило.
— Ну от, — зітхнув Х’ялмар, — а казали, сезон дощів в Тайланді вже закінчується.
— Ну то й дощ, певно, скоро скінчиться, — Марла спокійнісінько налила жовтаво‑прозорої рідини у келихи, — будьмо!
Х’ялмар покуштував вино, розмащуючи його язиком по піднебінню:
— Мм… Не найкраще.
Марла з тихою посмішкою спостерігала за колами, що їх ліпили краплі дощу на поверхні вина. Раптом вона згадала, що сьогодні День народження її колишнього коханого (котрому вона так і не наважилася повідомити про те, що він колишній). На ту згадку вино згіркло їй у роті і навіть у склянці — вона знала це — воно вже мало зовсім інший смак.
— Сьогодні День народження мого колишнього хлопця…
— Якого з них? — Х’ялмар питав цілком серйозно, без жодної іронії.
— Ну… того… що в книжці моїй…
— Того, що колись мав бути на морі, а потім ми зустріли його серед вулиці?
— Угу… Дивно. Хіба ж ви не знайомі? Я була певна, що ми того літа в Карпатах пили пиво в інтернет‑кафе, а потім про щось довго базікали французькою у мене на кухні…
— Таке щось було, але я не пам’ятаю особи, з якою те все відбувалося…
— Ага. Він теж тебе не пам’ятає. Дивно все це… Цікаво, як він там зараз. Осінь же, мабуть, у Франківську.
— То напиши йому листівку, — бадьоро порадив Х’ялмар, — тільки ліпше роби це в сухому місці.
— Та ні, навіщо? Краще тут. — Вона дістала зі сховку під столом пакет зі щойнопридбаними тайськими листівками й намацала в кишені ручку. Дощ тим часом перейшов у зливу й весело розхлюпував вино прямісінько на Марлину писанину. Х’ялмар почувався не надто комфортно, але терпляче чекав, поки Марла виконає свою чергову забаганку.
— Хіба тобі не здається, що це — красиво? Отак сидіти під дощем, неначе ми два пенсіонери в літньому парку? Можна ще уявити, ніби п’єш кефір, а не вино…
— Дивні в тебе, Марлочко, уявлення про красу.
— Нічого дивного. Пенсіонерам просто нічого вдома робити, от вони й сидять під дощем, щоб не бути схожими на інших пенсіонерів — тих, що повтікали додому при перших краплинах із неба. А ці сидять, п’ють свій кефір і, може, навіть уявляють, що це вино, а самі вони в Бангкоку біля найстарішого в місті басейну. О! — видихнула Марла.
— По‑моєму, дехто вже п’яний.
— Ага, я! — і Марла стрімголов шубовснула у воду. В штанах і сандалях, як була.
— Ну і як ти там? — спокійно поцікавився Х’ялмар.
— Ух ти! Кльо‑о‑ово!!! — Марла ганяла басейном туди і сюди, пірнаючи і ловлячи ротом краплини дощу. — Стрибай, Нудото!
— Та ні, я… іншим разом. — і Х’ялмар пішов під навіс, прихопивши, однак, із собою пляшку «квасного й поганого» тайського вина.
А Марла, вилізши з басейну, заскочила в гамак і щосили заходилася у ньому гойдатися.
— А тепер усе, що я бачу — сині хмари вкупі з підсвіченими пальмами, вершечки осяяних хмарочосів і клапті води з басейну — є втіленням мрії жлоба‑наркомана, що стримить десь у підвалі спального району Хмельницького чи Донецька… Жлоби однакові за визначенням. А чо’ наркомана — бо просто жлоб не намарить собі того басейна в мозаїці антикварній. Не, мій жлоб ще й з інтелігентної родини. Може, в нього навіть мама — вчителька…
Марлині п’яні роздуми припинила доволі твереза думка про те, що її вестибулярний апарат скоро здасть позиції, і радісне розхитування в гамаку вибухне барвистим фонтаном спожитої недавно вечері. Вона обережно вишпорталася з сітки і навшпиньки, ніби боячись привернути увагу богів нудоти, підкралася туди, де зник був Х’ялмар.
— Та бо хто його зна, які тута ще духи живуть, якщо їм люди жертвують пляшки із «фантою» в їхні домашні храми…
—
Бангкок. Нічний клуб із якоюсь смішною назвою. Тепер уже немає різниці, бо тієї ж ночі він вибухнув. Десь зо двадцять хвилин по тому, як Марла з Х’ялмаром вийшли на вулицю і відмовилися взяти таксі, що чекало просто під клубом.
— Скільки? 80 бат? Ні, дякуємо, ми ліпше пройдемося… Правда, чукча?
Х’ялмар назвав Марлу чукчею, бо так її описала з годину тому російська проститутка. Власне, для того, аби пересвідчитися саме в цій національності проститутки, Марлі довелося чимчикувати за нею до клубного туалету.
— Бо хто його зна, — міркувала Марла, — з Росії вона, а чи з України. Національна ідентичність — штука дещо провтикана…
А гетера (ба навіть дві — ця і старша за неї, з обличчям, пописаним нелегким досвідом) таки виявилася з Росії. Акцент — штука сильніша за будь‑яку примарну ідентичність. Марла стояла біля дзеркала і, дивлячись дещо не зовсім зосереджено на високу фарбовану білявку, що підтягувала колготи, тихо посміхалася.
— Что ета за чукча стаіт, как ти думаєш? — спитала дебела поціновувачка пергідролю у своєї колеги із мудрим обличчям. Та промовчала.
— П’яная в стєльку, — продовжила білявка опис Марли.
— Щаслівая, — знизала плечима досвідчена.
Марла продовжувала дурнувато посміхатися, проводжаючи поглядом дівок: одну — до виходу, другу — в туалет. Тайська техпрацівниця з острахом і обережністю запропонувала російській «міс» шмат туалетного паперу, а відтак полегшено зітхнула, коли за «міс» закрилися двері. Потім, не знати чого, — принаймні, так здалося Марлі, — техпрацівниця із вдячністю поглянула на неї. Марла посміхнулась у відповідь і пішла відливати.
Хвилину по тому вони вже скажено танцювали з Х’ялмаром під суміш гіп‑гопу й індійського фольку.
— Цікаво, — питала Марла не знати кого, споглядаючи трохи скуті рухи тайських дівчат, — і чого то курви по всьому світі танцюють однаково?
— Не знаю… — прокричав Х’ялмар (іншого виходу при такій гучності не було) — ти танцюєш добре!
— Ага, ти теж, — збрехала Марла, — а я собі і курва неабияка.
А двадцять хвилин по тому клуб підірвали. Марла з Х’ялмаром якраз отримували спільний оргазм у ліжку готелю «Атланта».
— А уяви собі, що то вибухнув той самий готель, де ми щойно були!
— Ага, прикольно… Всі ті російські проститутки.
I вони заснули.
11. Я бачила кратер вулкана згори. З неба.
— Як ти думаєш, — питала Марла, запихаючи щойно вкрадену у тайських авіаліній чайну ложечку собі в кишеню, — яка то холера вчора понесла нас у той… як його?
— «Буум Руум».
— Добре, бум рум. і яка свята думка нас звідтіля вчасно вивела?
— По‑моєму, ти просто захотіла трахатися. — Та ну?
— Чи купатися. Є в тебе якась нездорова звичка скакати у басейни в одязі і взутті.
— Ага, бач’, як виявилося, здорова. Альо, цьоцю, де мій коньяк?! — Марла підійняла дупу з крісла, наскільки то дозволяв застібнутий ремінь безпеки, і скривила відчайдушну міну стюардесі. Та підійшла, несучи в руках тацю з коньяком «Сатш», і, не зовсім вірячи в те, що така маленька дівчинка може спожити стільки алкоголю за годину перельоту, ще раз про всяк перепитала:
— Вам коньяку, мем?
— Так. Будь ласка. — Марла простягнула їй свою шклян‑ку, — о, до речі, а нам додому скляночок не треба?