Фройд би плакав – Ірена Карпа

— О, а я вже чую, як іде поліція, — Х’ялмар намастив тост пальмовим маслом, — зараз почнуть стріляти.

До вітальні зайшла ібу Дере, служниця.

— Там пожежа, — весело оголосила вона.

— А, так то не демонстрація?

— Ні. Бо я спочатку думала, що то знову бомба вибухнула. Да‑рам! Як на Балі. Чи — дарам! — як у готелі «Марріотт». У нас тут часто бомби.

— Це вже точно. Весело страшенно. — За великим рахунком, Марлі дійсно було весело. Бо було байдуже, загинуть вони завтра від рук терористів чи помруть через тридцять років від раку легенів. Головне — не сильно долучатися до того самим. Вона ніколи б не поперлася у якості людського щита в гарячу точку де‑небудь в Аче чи на Тіморі.

— По‑моєму, це тупо. Якого рожна намагатися викупити своїм життям усі гріхи світу, якщо один хлопець 2000 років тому й так уже зробив це крутіше за всіх? Невже та нещасна канадська дівчинка після трейнінгу з уникнення конфліктів і приймання колективних рішень думає, що вона чимось прислужиться в зоні війни? Ну скажіть мені, люди, на бога вона там здалася?

— Такі організації, як у неї, посилають людей, що залишатимуться з сім’ями, які перебувають під загрозою агресії з боку солдатів.

— Ага, і солдат, що хоче зґвалтувати жінку чи просто для розваги перестріляти дітей, побачивши білу дєвочку в окулярах, потече слізьми розкаяння і поросте ромашками? Та срав він на всі корпуси миру разом взяті!

— Це не Корпус Миру…

— А яка йому різниця, який це корпус, курча мать? Скільки ще, цікаво, одні білошкірі дурні хворітимуть на манію величі, підкидаючи білошкіре м’ясо до чорношкірого чи жовтошкірого, просто заради додавання спецій?

— Ідея в тому, щоби привернути увагу медій…

— Средіа! Ти багато чув новин про білих і пухнастих камікадзе в сраках світу? Ага… Та ніякий психічно здоровий журналіст туди за власним бажанням не попреться. Цікаво, яким нестерпним має бути життя цих добровольців, щоби змусити їх стати добровольцями…

— Не знаю… Наразі в Аче не пускають ні журналістів, ні дипломатів. Тож і Рейчел, об’єкт наших із тобою переживань, сподіваюся, туди не потрапить.

Сніданок закінчився. Марла ніяк не могла сісти за статтю про Джакарту — все написане видавалося їй стовідсотковим лайном, до того ж, стилістично неграмотним. Вона блукала домом, сходячи із другого поверху на перший, притуляючись головою то до східних стін, то до західних. Відтак вона з’ясувала, що голова їй болить лише у білих місцях будинку, а у брунатних і зелених — ні. Якщо сісти на підлогу, робиться тепло, а коли дивитися в дзеркало, то біль відбивається і множиться удвічі. Можливо, біль той був просто якоюсь частиною незнайомого духа, що звив собі гніздо у Марлиній голові під час її сходження на гору Лаву, а відтак не встиг із неї вчасно забратися… Можливо.

Марла зачинилася у ванній і стала обличчям до стіни, а спиною до дзеркала. Набравши в легені чвертку повітря, вона почала співати. Спершу спів її був тихим і переривчастим, потім схожим на сіро‑жовтий пісок, а під кінець уже виповзав змією через ніс і підлітав до стелі. Те, що жило в дзеркалі, ще могло стерпіти ті Марлині пісні, що вона поскладала сама, але, коли Марла почала співати про русалок, воно почало злитися. Або просто заздрити, що не розуміє всього до кінця і не знає на ім’я тих духів, що виходили з Марлиної пісні. Так чи інакше, а Марлі раптом стало сильно зле і до нестерпу захотілося вийти з ванної. Вона припинила співати і відірвалася від стіни. Позаду щось неначе безголосо хлипало блідими водянистими вустами.

Трохи згодом, лежачи на велетенському ліжку під жахливою люстрою з позолоченим пропелером, Марла зосереджено спостерігала за летом русалок довкола москітної сітки, їх було приблизно 8‑9. Літали всі за годинниковою стрілкою, їли шматок за шматком Марлин головний біль. Марла стала пласкою і зрівнялася з площиною ліжка. А потім знову стала набувати опуклос‑тей і, доспівавши останню зі сватальних пісень, поволі піднялася і намацала босою ногою підлогу. Х’ялмар чекав унизу.

10. Sex tourists are not welсоте.

(напис при вході готелю «Атланта» в Бангкоку)
Тайланд

«Сьогодні нам дали дозвіл на те, щоби бути разом іще один місяць. Нам поставили візи. Тридцятиденну мені і на шістдесят днів йому. Прокидання обличчям у нього в волоссі, короткометражний секс зранку, два еспресо, два зворотні квитки на літак економ‑класу, одне меню вегетаріанське, інше звичайне, побільше білого вина нам і коньяку на кінець — чом не напитися в літаку? — таксі і реєстраційні картки готелю, швидкісна консультація путівника Ьопеїу Ріапеї, кімната на три місця з вентилятором і виглядом на сусідні готелі, розлите пиво на постелі, обережно розташований вечірній секс, засинання обличчям у нього в волоссі. Така дика любов, що аж віск зливати треба — страшно…

Р. S . А скажеш, ні?»

Марла дописала листівку і хвилини зо три вагалася, котрій із подруг її відіслати. Оскільки подруг залишилося обмаль, вона вписала у відповідні рядки адресу дівчини, яку зустрічала колись раз чи два на якійсь прес‑конференції із приводу кіно, і заспокоїлась. Відтак вона спустилася до бару, де на неї чекав (принаймні так їй було сказано) Х’ялмар.

— Ну все, — обійняв він Марлу, — нарешті все відіслалося. А то через цю зливу зв’язок просто ніякий… Ну що — вирішила, яке вино питимемо?

— Мені однаково, — промимрила Марла, — давай червоне.

— Ага, і потім дехто буде — пф‑ф! — Х’ялмар поялозив рукою у себе над головою, ніби показував, як зав’язувати тюрбан.

— Ну та й пес із ним, — сказала Марла, — мені однаково. Тобто, однаково буде марудно.

— Ну тоді давай візьмемо біле. Воно тут на сотню дешевше.

— Ну тоді біле…

Поки Х’ялмар розпитував офіціантку, з якого кінця Тайланду привезене те вино, Марла, окрім копирсання у барному холодильнику в пошуках морозива, завзято копирсалася у власних мізках. Сьогодні зранку вона з’ясувала, що її ноутбук накрився повністю, що тепер навіть хард‑диск йому не джерготить і жодних ознак життя не подає. У тих змертвілих мікросхемах старенького комп’ютера на віки вічні було поховано добрячий шмат Марлиної роботи: нотатки до статей, шматки різноманітних текстів, початок одного роману й кінець іншого.

— То не таке воно вже, значить, і важливе було, — підсумувала Марла, — бо ж рукописи не горять. А як горять — то, значить, гівняні. Ну та й добре… Все одно глобальне зло скоро здохне, а з ним і вся потворність гідравлічна, офіційним представництвом якої я є. А чого гідравлічна — бо сцяла я у душі зранку! В мене все.

Однак її водні процедури на тому не скінчилися. Як тільки вони з Х’ялмаром сіли за металевого столика на краю найстарішого в цьому місті басейну, з неба полило.

— Ну от, — зітхнув Х’ялмар, — а казали, сезон дощів в Тайланді вже закінчується.

— Ну то й дощ, певно, скоро скінчиться, — Марла спокійнісінько налила жовтаво‑прозорої рідини у келихи, — будьмо!

Х’ялмар покуштував вино, розмащуючи його язиком по піднебінню:

— Мм… Не найкраще.

Марла з тихою посмішкою спостерігала за колами, що їх ліпили краплі дощу на поверхні вина. Раптом вона згадала, що сьогодні День народження її колишнього коханого (котрому вона так і не наважилася повідомити про те, що він колишній). На ту згадку вино згіркло їй у роті і навіть у склянці — вона знала це — воно вже мало зовсім інший смак.

— Сьогодні День народження мого колишнього хлопця…

— Якого з них? — Х’ялмар питав цілком серйозно, без жодної іронії.

— Ну… того… що в книжці моїй…

— Того, що колись мав бути на морі, а потім ми зустріли його серед вулиці?

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: