Фройд би плакав – Ірена Карпа

— Угу… Дивно. Хіба ж ви не знайомі? Я була певна, що ми того літа в Карпатах пили пиво в інтернет‑кафе, а потім про щось довго базікали французькою у мене на кухні…

— Таке щось було, але я не пам’ятаю особи, з якою те все відбувалося…

— Ага. Він теж тебе не пам’ятає. Дивно все це… Цікаво, як він там зараз. Осінь же, мабуть, у Франківську.

— То напиши йому листівку, — бадьоро порадив Х’ялмар, — тільки ліпше роби це в сухому місці.

— Та ні, навіщо? Краще тут. — Вона дістала зі сховку під столом пакет зі щойнопридбаними тайськими листівками й намацала в кишені ручку. Дощ тим часом перейшов у зливу й весело розхлюпував вино прямісінько на Марлину писанину. Х’ялмар почувався не надто комфортно, але терпляче чекав, поки Марла виконає свою чергову забаганку.

— Хіба тобі не здається, що це — красиво? Отак сидіти під дощем, неначе ми два пенсіонери в літньому парку? Можна ще уявити, ніби п’єш кефір, а не вино…

— Дивні в тебе, Марлочко, уявлення про красу.

— Нічого дивного. Пенсіонерам просто нічого вдома робити, от вони й сидять під дощем, щоб не бути схожими на інших пенсіонерів — тих, що повтікали додому при перших краплинах із неба. А ці сидять, п’ють свій кефір і, може, навіть уявляють, що це вино, а самі вони в Бангкоку біля найстарішого в місті басейну. О! — видихнула Марла.

— По‑моєму, дехто вже п’яний.

— Ага, я! — і Марла стрімголов шубовснула у воду. В штанах і сандалях, як була.

— Ну і як ти там? — спокійно поцікавився Х’ялмар.

— Ух ти! Кльо‑о‑ово!!! — Марла ганяла басейном туди і сюди, пірнаючи і ловлячи ротом краплини дощу. — Стрибай, Нудото!

— Та ні, я… іншим разом. — і Х’ялмар пішов під навіс, прихопивши, однак, із собою пляшку «квасного й поганого» тайського вина.

А Марла, вилізши з басейну, заскочила в гамак і щосили заходилася у ньому гойдатися.

— А тепер усе, що я бачу — сині хмари вкупі з підсвіченими пальмами, вершечки осяяних хмарочосів і клапті води з басейну — є втіленням мрії жлоба‑наркомана, що стримить десь у підвалі спального району Хмельницького чи Донецька… Жлоби однакові за визначенням. А чо’ наркомана — бо просто жлоб не намарить собі того басейна в мозаїці антикварній. Не, мій жлоб ще й з інтелігентної родини. Може, в нього навіть мама — вчителька…

Марлині п’яні роздуми припинила доволі твереза думка про те, що її вестибулярний апарат скоро здасть позиції, і радісне розхитування в гамаку вибухне барвистим фонтаном спожитої недавно вечері. Вона обережно вишпорталася з сітки і навшпиньки, ніби боячись привернути увагу богів нудоти, підкралася туди, де зник був Х’ялмар.

— Та бо хто його зна, які тута ще духи живуть, якщо їм люди жертвують пляшки із «фантою» в їхні домашні храми…

Бангкок. Нічний клуб із якоюсь смішною назвою. Тепер уже немає різниці, бо тієї ж ночі він вибухнув. Десь зо двадцять хвилин по тому, як Марла з Х’ялмаром вийшли на вулицю і відмовилися взяти таксі, що чекало просто під клубом.

— Скільки? 80 бат? Ні, дякуємо, ми ліпше пройдемося… Правда, чукча?

Х’ялмар назвав Марлу чукчею, бо так її описала з годину тому російська проститутка. Власне, для того, аби пересвідчитися саме в цій національності проститутки, Марлі довелося чимчикувати за нею до клубного туалету.

— Бо хто його зна, — міркувала Марла, — з Росії вона, а чи з України. Національна ідентичність — штука дещо провтикана…

А гетера (ба навіть дві — ця і старша за неї, з обличчям, пописаним нелегким досвідом) таки виявилася з Росії. Акцент — штука сильніша за будь‑яку примарну ідентичність. Марла стояла біля дзеркала і, дивлячись дещо не зовсім зосереджено на високу фарбовану білявку, що підтягувала колготи, тихо посміхалася.

— Что ета за чукча стаіт, как ти думаєш? — спитала дебела поціновувачка пергідролю у своєї колеги із мудрим обличчям. Та промовчала.

— П’яная в стєльку, — продовжила білявка опис Марли.

— Щаслівая, — знизала плечима досвідчена.

Марла продовжувала дурнувато посміхатися, проводжаючи поглядом дівок: одну — до виходу, другу — в туалет. Тайська техпрацівниця з острахом і обережністю запропонувала російській «міс» шмат туалетного паперу, а відтак полегшено зітхнула, коли за «міс» закрилися двері. Потім, не знати чого, — принаймні, так здалося Марлі, — техпрацівниця із вдячністю поглянула на неї. Марла посміхнулась у відповідь і пішла відливати.

Хвилину по тому вони вже скажено танцювали з Х’ялмаром під суміш гіп‑гопу й індійського фольку.

— Цікаво, — питала Марла не знати кого, споглядаючи трохи скуті рухи тайських дівчат, — і чого то курви по всьому світі танцюють однаково?

— Не знаю… — прокричав Х’ялмар (іншого виходу при такій гучності не було) — ти танцюєш добре!

— Ага, ти теж, — збрехала Марла, — а я собі і курва неабияка.

А двадцять хвилин по тому клуб підірвали. Марла з Х’ялмаром якраз отримували спільний оргазм у ліжку готелю «Атланта».

— А уяви собі, що то вибухнув той самий готель, де ми щойно були!

— Ага, прикольно… Всі ті російські проститутки.

I вони заснули.

11. Я бачила кратер вулкана згори. З неба.

— Як ти думаєш, — питала Марла, запихаючи щойно вкрадену у тайських авіаліній чайну ложечку собі в кишеню, — яка то холера вчора понесла нас у той… як його?

— «Буум Руум».

— Добре, бум рум. і яка свята думка нас звідтіля вчасно вивела?

— По‑моєму, ти просто захотіла трахатися. — Та ну?

— Чи купатися. Є в тебе якась нездорова звичка скакати у басейни в одязі і взутті.

— Ага, бач’, як виявилося, здорова. Альо, цьоцю, де мій коньяк?! — Марла підійняла дупу з крісла, наскільки то дозволяв застібнутий ремінь безпеки, і скривила відчайдушну міну стюардесі. Та підійшла, несучи в руках тацю з коньяком «Сатш», і, не зовсім вірячи в те, що така маленька дівчинка може спожити стільки алкоголю за годину перельоту, ще раз про всяк перепитала:

— Вам коньяку, мем?

— Так. Будь ласка. — Марла простягнула їй свою шклян‑ку, — о, до речі, а нам додому скляночок не треба?

— Уже чотири є… — Х’ялмар поворушив ногою рюкзака.

— Щось не брязкає, — Марла проковтнула рештки коньяку, — треба п’яту.

Відтак, все‑таки трохи встилаючись сусідів, вона обережно заховала до наплічника черговий об’єкт своєї аероклептоманії.

— Моя мама була в шоці, коли якось помітила за вечерею у мене в Берліні, що на ножі стоїть тавро «Люфтганзи»… — прошепотів Х’ялмар.

— А моя би сказала, що я — хазяйська дитина.

— Найкращі авіалінії — сінгапурські. Там можна цупити зубні щітки з пастою, станки для гоління, ножики не такі гівняні, як у тайських авіаліній, рушнички навіть можна…

— Та ну — рушнички? Вони ж манюсінькі! Щоби нормальний рушник зробити — це ж треба їх докупи зшивати. Впадло. Все одно, що шити шубу з білочок.

Подумавши трохи, Марла відкрила Х’ялмарів ноутбук і, відсунувши його на безпечну відстань від загрозливо нахиленої (бо як нахилять більше, розламають екран!) спинки переднього крісла, заходилася клацати інтро якоїсь із майбутніх писанин:

«Тут ніколи не буває зими, а ключі завжди довші за дірку в замку. Вулиці навіть вночі не бувають тихими, а постаті — поодинокими. Час від часу тутешні люди забувають, для чого мають їм служити ті чи інші частини тіла, але ніколи не залишають своїх пісень на чужому порозі, навіть якщо запускали їх туди, щоби виклянчити грошей. Жінки тут покривають голову тканиною, а потім довго чешуть спітніле волосся. Коханці мусять підробляти собі натальні картки, щоби жити разом, як брат і сестра. Тут їжу собі готують на узбіччі доріг, там же неподалік і випорожнюються. Сміття скидають у будь‑яку водойму, а при вході в домівку скидають взуття, їх столиця згори зелена, всередині червона, а понизу — сіра. Порохнява тут цінується дорожче за повітря, а лемент — за тишу. Дочекавшись повноліття, кожна дівчина прагне помінятися кольором шкіри з чужинкою, що прибула до міста не давніше трьох днів. інколи дівчата‑відданиці виглядають тих чужинок, сидячи у навмисне для цього збудованих вежах. Головне, аби ті вежі не були вищими за мечеті їхнього султанату…»

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: