Фройд би плакав – Ірена Карпа

— Знаєш, Х’ялмаре, хтось мені казав, що коли двічі пройти крізь одне й те ж саме прокляття, воно розіб’ється.

— Угу, — він не відірвався від книжки.

— Як ти гадаєш, а з горами воно так само? Якщо двічі пройти крізь ту ж саму тінь гори на небі, вона із мене зійде?

— Не знаю, треба спробувати. Може, на Калімантані.

— Ага, він же Борнео. Тупа я гуска, думала, що то різні речі…

— Ги… Треба було привезти тебе туди перший раз, сказавши, що ми на Калімантані, а потім запросити на Борнео. Ти би мене вбила: «Ідіот! Ми вже були тут!»

— Та, поганенько‑таки нас у школі географії вчили. Вчитель здебільшого займався тим, що запускав дівчатам руку за комір — з боку спини, щоправда — і наче лоскотав по‑збоченськи. Виродок. Я одного разу йому з усієї злості нігтями в ту руку вчепилася‑аж почервонів, сарака — і від мене відчепився назавжди. Хороший такий дядько був, з рудими вусами.

— Не, із нас знущалися лише на фізкультурі. Один чувак прийшов учителювати після В’єтнаму. Так знаєш, що він казав моєму однокласнику‑японцю? Сказав: «Ех, були часи, коли я стріляв по цих… — одного з тобою виду…»

— Ностальгія — річ страшна.

— Ага, хе‑хе… а вчителя того звільнили.

— Чи в дурку забрали. В’єтнам — річ весела.

— Не знаю. Складай столик і ноги випростай по‑людськи. Чула — йдемо на посадку.

Марла притулила планшетку до спинки крісла і повернула на ній защіпку. Ноги, однак, продовжувала тримати у т. зв. позі а лотоса «Ганьба буддиста».

— Ой! Диви‑диви: а то що за вулкан там?

— Гм, може, й Мерапі.

— Скільки там у ньому? Десь три тисячі шістсот, чи що? А я, позорисько, лише на три сто сімдесят піднялася…

— Сімдесят один.

— Ага. Все через ту кляту тінь гори на небі. Ні, таки доведеться знову підніматися на Лаву… і зробити це треба до Калімантанських джунглів. Перша тінь — моя, всі інші — вже для іншої мене. Це як зі складною книжкою — злегковажиш із першими розділами — дулі зо дві в’їдеш у наступні. і що далі, то складніше.

— Тоді, люба моя, виходить, що ти вже проґавила добрячу частину своєї книжки. Хто ж після висоти — скільки там ваша Говерла має? Дві тисячі?

— Дві шістдесят один і п’ятдесят сантиметрів.

— …дереться на трьохтисячним та ще й із грипом, та ще й із місячними?

— Та ше й опівночі, щоб застати схід сонця і повернутися до спеки! Ну який ідіот придумав такий план?! Піонери грьобані суперменського покрою!

— Тихо, тихо… Не кричи.

— А що не кричи? Це ж ніякого кайфу нема, якщо ходити з тими бульдозерами інтернаціональними! Збірна, бляха, Канади з Британією, та ще й із Новою Зеландією! Дєвушки з веслами, мальчіки з квадратними посмішками «драстє, Барбі, я твій Кєн!»

— Та лиши ти вже в спокої тих бідолашних. Наступного разу підемо так, щоби в горах переночувати. Удвох підемо. Тобто, втрьох — без провідника не варто. А тобі би поменше паритися, що хтось іде швидше, ніж ти — це ж не змагання.

— Угу, я теж так думаю. Яка мені різниця до всіх інших? Вони ж лише просто «всі інші». Для них вийти на вершину, це «Я вийшов на вершину». — «Ага, і я вийшла на вершину. Ой, а коли побачила, що ви вже там, вище за мене — ну, це мені й піддало запалу!» — «А я! Я перша там була!!! Це — моя гора!» Тьху!

— Чш‑ш…

— А мені краса потрібна, — Марла поморщилася, — ні, краса — то надто грубе слово. Тобто, неточне. Та ще й цією дурнуватою англійською. Боже, як шкода, що я не можу тобі цього пояснити. Моєю мовою все настільки м’якше…

— Нічого, скоро скажеш все індонезійською.

— Ага, аякже. Ну от, знову тобі нецікаво. Пробач. Бери читай свою книжку.

— Та ну шо ти, продовжуй, — Х’ялмар пригорнув Марлу й поцілував у скроню, — будь ласка, продовжуй. Ми спинилися на «красі».

— Тут швидше — якась особлива чуттєвість. Згадай, коли ми йшли без ліхтаря вузькою стежкою крізь зарості. Це ж було, як пірнання в темряву. Ніби пливеш у чорній піні, в м’якому шелесті її бульбашок і в невидимих очах чужого лісу. Попереду — невідомість, ліворуч — прірва, позаду те, що прив’язує до життя. Тілесність, відчуття, спогади, щомиттєве гостре почуття — тобто, ти.

— А що праворуч?

— А я що — знаю? Насрав хтось…

— Га‑га‑га! Я тебе люблю.

— Та ж фігня, Джульєтто.

Не спинити вже тих сліз — такі файні були сни

(Скрябін)

Ну от, знову те ж саме. Знов ці перевернуті пісні. А найстрашніше — тиша, що їм передує. Чи, може, то сама тиша й співала — через це і спів видавався таким страшним, що аж волосся по всьому тілу стовбурчилось. Звідкілясь вона ще діставала тіктакання годинника. Від того синкопованого тіктакання — бо хто ж його мені розмірювати буде? — мої годинники по всьому світі розбивалися. Все‑таки, необачно я залишала їх у кожній країні, де побувала. Шматки часу отак не розкидують. Думала, наївна, що стану таким чином ширшою, пришиюся до землі в багатьох місцях — і смерті дістанеться більше роботи. Де там! Сестра її сидить тепер у цьому кріслі на темній сцені (звідкілясь я знаю, що сцена та — біла) і нагло пече на шампурі мої годинники. Всі до одного. Ще й співає перевернуті пісні мої…

Не знаю, але щось маю блискавично тому заподіяти. Вибігти на сцену і сказати всього лише два короткі речення, але так, щоби перше було ще вчора, проміжок між ними швидко покривав «сьогодні», і щоб друге речення вже спокійно собі лежало у «завтра». А після того маю сказати «дякую» двома мовами. Моєю і її. Тільки от, аби згадати ті два речення, мушу знову спати… Довго спати… Багато‑багато і далеко так…

— Марла! Марла!! Ти мене чуєш?! — Х’ялмар щосили трусив її за плечі, — почекай, не відключайся, не можна! Спробуй виблювати!

— Мм… Люблю тебе… і спати…

— Я теж тебе люблю, тільки не спи! Де той грьобаний лікар?! Чого ти наїлася? Скажи мені! Ти що, пігулок наковталася?

— Що‑о?! — від обурення Марла і справді прокинулась. — Ти що — здурів?Я тобі хто — дєвочка‑підліток з неврівноваженою психікою, чи що?!! От спасибі, любий, от потішив! Печива я нажерлася! Пе‑чи‑ва. Бісквітів сезамових, фе, гидота яка… Буееее… — Марлу таки вирвало.

— Хух, нарешті впізнаю тебе… — Х’ялмар притримував їй волосся, зосереджено розглядаючи оприлюднений вміст Марлиного шлунку. — дивно, яка ж худоба в ті твої бісквіти барбітури натикала? Мала, і ти їх як — не жувала навіть, чи що?

— Пішов на хуй, ОК?

— ОК…

За кілька Днів з’ясувалося, що Марлине отруєння — випадок не єдиний. Того ж дня до лікарень острова привезли ще п’ятьох осіб із гострим отруєнням барбітуратами. Двоє з них — місцеві.

— Певно, чиста випадковість… — сказала Марла, сьорбаючи чай. — Все, вимкни новини. Нудно. Почитай мені краще.

І Х’ялмар вимкнув велике світло, щоби засвітити настільну лампу. Марла зручно вмостила подушку йому на колінах і приготувалася слухати свято вірячи, що не засне на десятій хвилині монотонного читання. Котці. «Фо». Ще одне перевертання в могилі бідолашного Робінзона Крузо. Мічин низький голос відбивався від глянцю сторінок і забивався Марлі в ніс.

— Апчхи! — сказала Марла, — і то правда…

А наступного ранку вона вже сумнівалася щодо правдивості свого отруєння. Може, його й не було?

Oh baby leave me alone

(Як не дивно, знову Скрябін)

Марла притуляла собі до обличчя різноманітні предмети і міцно їх притискала Відтак витягувала шию й пильно розглядала отримані відбитки в дзеркалі. інколи у неї навіть виходило щось схоже на рельєфні татуювання племені Во із Соломонових островів, але частіше відбитки скидалися просто на родиму пляму Горбачова.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: