…Мануйлівці запустили недоїмку і не заплатили. Через тижденьта оброчна земля, що держать в оренді мануйлівці, оддається з торгів на новий строк. Треба, щоб казенна земля зосталась за мною, чуєш?
Ліхтаренко каже, що спробує, а Пузир відповідає різко:
— Це тобі не борщ, тут пробувать нічого, треба взять! Ти розумієш? Взять! Казенну оброчну статтю взять! Наділи мужицькі на десять літ в оренду взять! А як мужик зостанеться без землі, роби з ним, що хочеш; а поки при землі, мужики все одно, що бури, нічого з ними не зробиш!
Зеленський говорить на свій захист, що він пробував, тоді Пузир його грубо обриває:
— Ви ніколи не пробуйте, а просто — їжте!
Зеленський зауважує, що в Мануйлівці є такий вчитель—артільщик, що й Ліхтаренко об нього зуби поламає.
Пузир. Порфирій, настали’ зуби! Опит є, стежка протоптана, шквар! …Нам нужен дешевий робітник, розумієте? А без дешевого робітника хазяйство вести годі!
Зеленський проситься, що в Чагарнику платня менша, а в нього сім’я, Феноген знову стогне за дверима. Пузир обіцяє зберегти таке ж жалування, як і раніше. І велить Куртцові їхати в степи на прийомку овець, які він ніби купив. Карло Кар-лович говорить, що для утримання і догляду такої кількості овець йому потрібен помічник. Пузир не погоджується і каже, що йому допомагатимуть чабани, а восени він його голову «оливою гарно» помастить. І велить вигнати старшого чабана Клима, який ніби при продажу худоби за десять карбованців передав покупцеві Крячковському двадцять овець зайвих. Куртц намагається захистити хорошого чабана, але Пузир невмолимий:
— Мені нужні люди надежні, чесні, а як ви станете самі покривать мошенників, то мене обберуть як липку. Вигнать!
Ява IX
Феноген заходить, стає навколішки перед Пузирем, цілує йому руки за те, що не скривдив Зеленського, і говорить:
— От, Клима ви вигнали, бо я дізнався за валахів [овець] і сказав, а тепер я вам скажу, що Ліхтаренко… Дивиться крізь пальці… та ще й сам руки вмокає!
Далі розповідає, що коли здавали пшеницю, то Ліхтаренків помічник Зозуля десять мішків скинув у жида Хаскеля, який хліб скупає і має магазин у містечку. Пузир дякує Феногенові:
— Спасибі тобі, Феноген! Ти один у мене вірний слуга! Кругом крадуть і крадуть.
ЯваХ
Повертається до Пузиря Куртц і говорить, що такого не може бути, щоб чабан Клим був нечесною людиною, адже шахмейстер перевірив усе за конторськими книгами. Клима обмовив, запевняє він, чийсь злий язик, і це просто паскудство.
Ява XI
Пузир питає Феногена, що він тепер скаже, а той відповідає, що Карло краде сам, а Клим допомагає. Пузир доручає Феногенові проїхатись по отарах та прослідкувати.
Входить Ліхтаренко, і Пузир починає допитуватися, як це у нього крадуть пшеницю — помічник Зозуля цілий віз вивантажив у Хаскеля.
— Може, який лантух або два — то буває; де ж ви бачили, щоб у великій економії ніхто нічого не вкрав?! Та хоч би у мене сто очей було, то й то не встережеш!… Всі крадуть по-своєму, та без того і не можна, Терентій Гаврилович! І розсиплеться, і загубиться, і вкрадуть яку мализну…
Хазяїн сердиться, говорить, за що ж він тоді економам гроші платить.
Ліхтаренко. А за тих сто тисяч пудів пшениці, що я здав на вокзалі, а ви гроші взяли!… Терентій Гаврилович, ви тілько не гнівайтесь, а розсудіть гарненько. Будемо так говорить: ви мені дасте великий шматок сала, щоб я його одніс у комору! Я візьму те сало голими руками і однесу сало в комору, і покладу; сало ваше ціле, а тим жиром, що у мене на руках зостався, я помастю голову — яка ж вам від цього шкода?
Пузир сердито проганяє свого економа, а Зозулю все—таки велить звільнити з роботи.
Ява XII
Феноген (говорить до Пузиря). От чоловік! І риби наловить, і ніг незамоче!
Пузир (відповідає). Я знаю, що він більше всіх краде, та зате і мені велику користь дає!
Хазяїн розбирає пошту й дізнається з листа, що його дочку хоче сватати син великого землевласника Чобота. Феноген застерігає його, що треба спитати Соню, адже вона може й не погодиться. Пузир дивується — як це так, щоб не погодилася. Адже майбутній наречений — один у батька, а батько — хазяїн на всю округу.
Далі Пузир довідується, що одержав орден Станіслава другого ступеню на шию і радіє:
— Недурно пожертвував на приют. Восени поїдемо на засідання в земський банк — нехай усі ті, що сміялися з мого кожуха, губи кусають!
Феноген. Та ви зробіть собі, Терентій Гаврилович, нову хорошу шубу і хороший сюртук, бо орден буде у вас на шиї, а кожух зверху, то вас знову швейцар виганятиме з прихожої, як торік виганяв.
П у з и р. Я розхристаюсь, як будемо входить; тілько на поріг, а тут йому перед самим носом блись — орден! Ну, та й швейцар мене тепер пізнає! Дався я йому взнаки; пам’ятаєш, як молив потім, щоб я його простив, — у руки цілував, навколішки ставав!
Ф е н о г є н . Перше опаскудив, на сміх усім кинув, а потім просив… Такого хазяїна виганяв з прихожої, прийнявши за старця, а все через кожух. Старий він, тридцять літ носите, дуже торохтить і сильно лоєм тхне.
Пузир обіцяє задля ордена пошити собі шубу з лисячого хутра.
Ява XIII
Приходить Золотницький, сусіда, дворянського роду. Він вітається й підсміюється над Пузирем, називаючи його Крезом [міфологічним великим багачем]. Пузир цього не розуміє й говорить, що він не такий уже й кремезний, як гостеві здається. Золотницький продовжує іронізувати, що Пузир усе в тому ж халаті, і питає, чи багато він ще прикупив землі. Пузир відповідає, що немає поки що підхожої, і питає Золотницького, чи не продає він Капустяного — свого маєтку.
Золотницький. Дай віку дожить, не виганяй ти мене з Капустяного! Потомствених обивателів і так небагато в околиці осталось, все нові хазяїни захопили, а ти вже й на мене зуби гостриш. Успієш ще захватить і Капустяне, й Миролюбівку.
Пузир каже, що не доживе до того часу, а потім прицінюється, за скільки б Золотницький продав маєток. Той, сміючись, каже, що за два мільйони, думаючи, що таке Пузиреві не під силу. Хазяїн же говорить, що хай продає, то й побачить, під силу чи ні… Золотницький розповідає, що будує цукровий завод, і пропонує Пузиреві стати компаньйоном. Той відмовляється, мовляв, це не його справа. Золотницький умовляє поїхати з ним до міста, ознайомитися зі справою. Пузир погоджується, бо йому треба в місті орден одержати. Гість з приводу ордена жартома вимагає шампанського, Пузир каже, що в нього немає. Тоді Золотницький пропонує поїхати в місто і там поставити шампанське. Пузир відразу ж згадує, що не може їхати, бо в нього і справи вдома, і взагалі він нездужає…
Золотницький. Уже злякався, що шампанського треба ставить. Ну, я сам поставлю; а тим часом давай чого-небудь попоїсти, бо ти не догадаєшся нагодувать, а я голодний!
Пузир вибачається, що у нього немає вишуканих страв, усе по-простому: борщ, каша та, може, ще яблучний пиріг.
Золотницький радий і цьому та питає Пузиря, чи він часом не земський гласний. Пузир відповідає, що так, його вибрали торік, але він ще й разу не був. Золотницький його картає, що це йому не робить честі. І каже, що на нинішніх зборах буде важливе питання: продовольство для голодного люду до урожаю.
Пузир. Це до мене не тичеться. Це химера! Голодних буде тим більше, чим більше голодним помагать. Он у мене робочим поденним платять тридцять п’ять копійок. Нехай голодні ідуть до мене по п’ятнадцять копійок на роботу.
Золотницький говорить, що таких дуже багато, тисяч двадцять, тому треба придумати щось інше, «душею увійти в становище голодних, не дать їм загинуть, не дать розповсюдитись цинготній болізні».
Пузир. Це не моє діло!.. Чудні люди! Голодних годуй, хворих лічи, школи заводь, пам’ятники якісь став!.. Повигадують собі ярма на шию і носяться з ними, а вони їх мулять, а вони їм кишені продирають. Чудні люди!
Золотницький питає, при чому тут пам’ятники, а Пузир показує листа, в якому говориться, що в Полтаві дозволено поставити пам’ятник першому українському поетові Івану Петровичу Котляревському. На цей пам’ятник гроші збираються на Полтавщині, але можна жертвувати і звідусіль.
І добродій Храменко, не побачивши у списках тих, хто пожертвував, Пузиря, вирішив повідомити йому особисто про таку доброчинну справу.