К а л и н о в и ч. Де ж і голосам буть, як не в народі, що виростає на волі, серед степу широкого! А у вас, кажуть, єсть такі степи, що нагадують собою степ Гоголя?
Пузир. Не знаю, я на степах у Гоголя не бував!
Соня. Гоголь, тату, писатель; він в книжці степ описав дуже гарно.
Пузир. Ха—ха! Який там в книжці степ? От якби він побачив справжній степ без краю, на котрім де—не—де мріють отари овець, а тирса вище пояса, мов шовком, землю укриває і шумить, шумить… Я всю молодість провів у степу…
Калинович дивується, як він поетично малює степ, і прощається.
Ява XIV
Прибігає Харитон і повідомляє про нещастя: Зозуля, одержавши в конторі розрахунок, повісився. Калинович сумно говорить, що його роздавило хазяйське колесо.
ДІЯ ТРЕТЯ
Ява І
Феноген, один, читає листа від Маюфеса, який повідомляє про те, що знайшов йому добрий шмат землі — 500 десятин біля вокзалу для купівлі. Разом з тим пише про новину, що Петра Тимофійовича посадили у в’язницю. Феноген вагається, казати про це хазяїну чи ні. І вирішує промовчати.
Ява II
Входить Марія Іванівна й питає, чи вже вдягнувся іменинник. Феноген каже, що ледве умовив його одягти «крохмальну сорочку і новий сюртук». Зараз хазяїн сидить і «якусь комерцію на щотах викладають».
Марія Іванівна, говорить, що справила в подарунок чоловікові красивий і дорогий халат, але боїться, що він сердитиметься за розтрату. Тому просить Феногена допомогти їй, умовити Терентія Гавриловича купити в Павлини халат за 50 карбованців, решту вона сама тихенько доплатить. І дає Феногену «на чай».
Ява III
Феноген радіє, що гарно почався день, зранку вже має «п’ять рубликів».
Входить Пузир, і Феноген йому каже, що туту них Павлина, кравчиня з города.
Пузир. Знаю. Чого їй треба? Це вже хоче покористуватись іменинами і здерти що-небудь. Терпіть не можу цієї бідноти. Як побачу старця, то, здається, тікав би від нього скільки сили.
Але все—таки велить покликати. Павлина заходить, вітає з іменинами, показує халат. Феноген розхвалює халат з усіх сил; нарешті разом умовляють Пузиря купити. Хазяїн каже, що, мабуть, карбованців десять переплатив, та хай уже буде на бідність. Павлина не витримує й говорить, що цей халат коштує більше двохсот карбованців. Його замовив Петро Тимофійович, але того посадили в острог і тепер йому не до халата. Пузир розгублено й стривожено говорить, що справа погана…
Ява IV
Пузир питає у Феногена, як він думає, чи це правда? Феноген каже, що це, мабуть, із заздрощів люди «плещуть».
Феноген подивився у вікно й каже хазяїнові, що приїхав Золотницький і з ним учитель Калинович. Пузир дивується, чого це такий значний пан приятелює з якимось учителем. І взагалі, чого цей Калинович до них унадився, «як свиня в моркву»?
Феноген припускає, що це до Соні.
Пузир. Отакої! Де ж таки? Рівнялась свиня до коня, та шерсть не така…
Ява V
Пузир один і дуже стривожений звісткою про те, що Михайлова посадили у в’язницю. Боїться за себе, адже й він причетний до махінацій купця.
Ява VI
Заходять економи, Куртц і ще кілька чоловік. Вітають з іменинами, орденом і обжинками, підносять хліб і вінки з колосся.
Пузир розпитує про господарство — скільки кіп зібрали, говорить, щоб починали раніше копання буряка, бо його дуже багато. Ліхтаренко повідомляє, що мануйлівці тепер у нього в руках, — забрав і селянську, і казенну землю в оренду на десять літ. Пузир розпитує, почому взяв землю й говорить, що дорого. Ліхтаренко запевняє, що все це окупиться за рахунок дешевої робочої сили. Пузир докоряє, що міг би й дешевше взяти, та не зумів.
Ліхтаренко. Не можна було ніяким способом: десять разів мусив напиватись з мужиками, музику наймав, сам танцював, насилу витанцював! Одних розходів на підкуп несогласних та на угощеніє — п’ятсот сорок вісім рублів тридцять дев’ять копійок.
Пузир бідкається, що такі розходи, але все ж хвалить Ліхтаренка й обіцяє 5 відсотків з прибутку від оренди. І говорить, що на «земському собранії» дізнався, що під Херсоном голод, мужики продають худобу за безцінь, тож треба поїхати туди і скупити якомога більше овець.
Куртц жаліє бідних мужиків і підносить хазяїнові в подарунок чучело баранчика. Пузир дякує і йде до гостей.
Ява VII
Усі розглядають чучело баранчика і сміються, бо в того на шиї медаль. Ліхтаренко радить зняти, бо хазяїн може подумати, що Карло Карлович в насмішку над ним причепив чучелові на шию орден.
Ява VIII
Ліхтаренко крадькома дає Феногенові гроші, кажучи, що він заробив дещо, то ж і ділиться з ним. І питає, чи не заробив Феноген де. Феноген хитрує, говорячи, що тепер не ті часи… Ліхтаренко каже, щоб він не прибіднявся, бо вже поміщик і матиме незабаром п’ятсот десятин. Феноген здивований, звідки той усе знає.
Ява IX
Феноген лічить гроші, які йому дав Ліхтаренко, і подумки прикидає, скільки ж самому економу дісталося. І говорить сам до себе: «Змій, а не чоловік: скрізь здере і всіх спокусить».
Входять Пузир і Золотницький. Пузир усе розпитує, чи не чув хто яких міських новин.
Золотницький вітає Феногена з іменинником, дарує гроші, примусивши й Пузиря щось подарувати вірному слузі — все—таки тридцять п’ять років чоловік служить, права рука. Пузир знехотя дарує Феногенові валаха. Той радіє, що все дають та дають, такий щасливий день.
Золотницький хоче подивитися копи пшениці. Пузир із радістю погоджується, бо він і сам хотів поїхати.
Раптом Золотницький бачить халат і підсміюється, мовляв, дочка примусила купити? Пузир говорить, що сам купив, та коли він подобається гостеві, то може продати за сто карбованців. Золотницький купує халат, а Феноген бідкається, що даремно бідна Марія Іванівна клопоталася.
Золотницький хвалить Пузиря, що той причепурився, хвалить розумну освічену дочку, яка має ще й талант до музики. Чути, як співають Соня і Калинович. Золотницький починає розпитувати, якої думки Терентій Гаврилович про Калиновича, і все розхвалює того. Говорить, що цей освічений талановитий молодий чоловік якраз пара для Соні.
Пузир, дивується — як, отой «голодрабець»? У Соні вже є жених — Чоботенко, мільйонер.
Золотницький. Високий до неба, а дурний як треба. Найшов жениха! Він же безграмотний баран… І навіщо шукати багатого жениха, коли ти сам багатий. Треба шукати того, чого у тебе бракує.
Пузир. Я так і роблю: шукаю, де б більше купить землі, бо скілько б чоловік її не мав — все бракує.
Золотницький починає розпитувати Пузиря, чи приємно йому носити орден, чи, може, й два, і зірку, і щоб говорили «ваше превосходительство». Пузир говорить, що, безумовно, приємно, але до чого це, не розуміє. Тоді Золотницький каже, що ні він, ні Чоботенко справжніми генералами ніколи не стануть, хіба що «буряковими» та «овечими», а от Калиновим може стати професором, директором гімназії, і йому всі говоритимуть «ваше превосходительство».
Пузир. Чи буде він генералом, чи ні — я не знаю; а чим він є — я бачу, і дочки своєї за нього не віддам.
Ява Х
Входять Соня і Калиновим.
Золотницький. Дорога Софія Терентіївна, я тут обстрелював позицію і бомбами, і гранатами і шрапнеллю сипав — не помагає! Неприя-тельуперто не здається. Давайте візьмемо в перехресний вогонь.
Соня здогадується, що батько не погоджується віддати її за вчителя. Пузир говорить, що в неї є вже жених — Чоботенко, дочка відмовляє, що ніколи за нього не піде. Тоді Пузир каже, що він не хоче «зятя з вітру, бідного приймака».
Калинович ображається й говорить, що любить Соню, а не її багатство, і у прийми ніколи не піде, візьме наречену й без приданого, а своє добро Пузир хай хоч і старцям роздасть.
Пузир (обурений). Я сорок літ недоїдав, недопивав, недосипав, кро-вію моєю окипіла кожна копійка, тепер взять і віддать усе моє добро старцям! …Ні! Так не буде. Ви не з того тіста, до якого ми привикли.
Соня. Тату, багатство душі не має і не буде себе почувать нещасним, у кого б в руках не опинилось, а я маю живу душу, котрій натурально бажати буть щасливою з тим, кого любиш! А коли вам жаль вашого добра, хай воно буде при вас, мене ж віддайте отак, як я стою, за Івана Миколайовича, і ми будемо щасливі! Чого ж ще треба?