1-й староста. Не можу довго сидіть, як не нюхаю: зараз сердюсь і до всіх чіпляюсь… Я й уночі нюхаю, прокинусь і нюхаю, а не понюхаю — не засну! Побіжи, Степане, візьми на столі ріжок.
Степан пішов.
2-й староста. Чорт батька зна, що вигадав, — нюхать. Вже далеко краще — курить. А то наб'є того носа табакою так, що й говорить не може… ще й вишнівка… тьфу!
1-й староста. Привик. Я тілько після сповіді не нюхаю та в страсну п'ятницю… і не повіриш: хоч на горищі сиди, так і порива лаяться, аж за серце смокче… прямо сумно! Так і кортить, так і кортить… Як же потягну добру пучку — зараз повеселію… Проста табака вже й не бере: ніс заляга; тепера посовітували мішать у табаку товченого стекла.
2-й староста. Стекла?! Ото! Для чого?
1-й староста. Щоб продирало у носі; а то як заб'ється ніс, то треба ходить роззявивши рота, бо носом вже не дихнеш.
2-й староста. Та кинь його к бісу, а то ще задавить.
Степан приносить ріжок.
1-й староста (нюха). Однаково умирать!.. Чудний ти: для чого тоді й ніс бог дав, коли не нюхать?.. Мене аж жаль бере, як гляну на твого носа: така чудесна посудина і так даремно пустує. Якби мені такий ніс, як у тебе, то я б нічого й не хотів.
2-й староста. Який же у мене ніс, що ти з посудою його рівняєш? Що ж то у мене ніс — як мазниця, чи що?.. Якби ти мені не кум, то я вилаяв би тебе, як послідню свиню.
1-й староста. Та не сердься, куме, хіба ти винен, що тобі такого носа вчеплено?
2-й староста. Отже, ти мене роздратуєш, і я не піду з тобою за старосту! Єй-богу, вернуся додому.
Степан. Та господь з вами! Ви за носа посваритесь, а я ж чим винен? Ідіть, ради бога, бо ще й поснуть.у хаті, поки зберемося!
2-й староста. Нехай не вигадує…
1-й староста. Іди, іди, я вже не буду, ти, бачу, жартів не знаєш.
2-й староста (іде в хату). Гарні жарти! Ще посудою продражнять.
1-й староста (нюха). Ніс, як галанський огірок, а він ще й сердиться… (Пішов у хату.)
Степан (один). Пішли. Слава богу!
1-а і 2-а дівчата виходять з-за хати.
Хтось вже й визира! Не люблю страх цікавих людей… У хату, кажуть, іти не можна, поки не покличуть, а надворі стовбичить якось чудно. Піду постою в сінях, поки що. (Пішов.)
1-а й 2-а дівчата виходять.
ЯВА XIV
1-а і 2-а дівчата.
1-а дівчина. Чи ти бачила? Уже пішов у хату! Виходить, Варка дає за нього рушники? Це так?..
2-а дівчина (підходить до вікна). Ні, Степана в хаті ще не видко. Хто ж то пішов? То ж він, либонь.
1-а дівчина. Пусти, іде я загляну!
За лаштунками парубки співають і підходять все ближче.
2-а дівчина. Парубки йдуть. Чула, що казали? Будуть свистіть і тюкать на Степана… от бідний!.. Парубки.
Та жила собі та удівонька
Та на край села.
Мала собі та удівонька
Сина-сокола! і т. д.
Пісня співається не гучно. Дівчата одна другу відтягують од вікна й заглядають. Прибігають з правого боку ще дівчата, тож заглядають у вікно. Сміх. Пісня стиха.
1-а дівчина (сплеснувши руками). Ой ненько! Подала, подала рушники! От тобі й Степан.
2-а дівчина (одтяга її). Ні! Брешеш! Стривай, іде я гляну. Так і є! Степан увійшов. Здоровий та рябий! Де ж він був?..
1-а дівчина (загляда через плечі). А як же тепер Гнат?
ЯВА XV
Входять Гнат, Омелько, Дем'ян і парубки.
Гнат. Диви! І справді тут сватання. Дем’ян. Я ж тобі казав.
Гнат. Глядіть же, братці, пропустимо старостів, а Степана оточимо й будем править могорич!
Дем’ян. Могорич? Ха-ха-ха! От чудасія! Він гарбуза винесе, та ще и могорич! Ну й видумав!
Омелько. Ми з Харитоном будемо свистіть що є духу!
Дем’ян. А ми з Петром — тюкать, а ви всі регочіть.
Гнат. Тілько не зразу — цур не вискакувать попереду, то вже після, як він сам скаже, що гарбуза з'їв! Стривайте, я подивлюся, що там діється. (Підходе до вікна.) Пропустіть. (Його пропускають, він загляда у вікно.)
Дем’ян. Щось довго копаються старости.
Гнат (одскакує од вікна). Зрадила!.. Так ти обманювала, сміялася надо много!.. О гадюче, єхидне кодло, не діждеш же й ти празникувать весіллям свою зраду, я тобі зараз голову розіб'ю. (Витаскує з тину кілок і кидається в хату.)
Дем'ян (придержує його). Що там? Чи ти не сказився?
Гнат. Пусти! Я уб'ю її, я спалю їй хату… я…
Омелько теж держить його.
Дем’ян. Та угамуйся, божевільний! Ти не тямиш, що кажеш! Що ти там побачив таке страшне?
Гнат. Старости вже рушниками перев'язані, а вона стоїть, усміхається, наче вік Степана кохала, ждала і рада, що діждалась… Пустіть, я її задавлю, анахтему!
Омелько. Опам'ятайся! Сам же ти відцурався від неї, чого ж тепер єретуєшся? І не сором тобі? Чого ти хочеш? Присилувать Варку, щоб тебе любила?..
Гнат. Ні… Я сам не знаю! За серце ухватило!.. Не сподівався, щоб так сталось!.. (Кида палицю.) Пустіть, проходить. І дурний же я, і навіжений справді: посваривсь, відцурався і знову лізу!.. Тьфу!.. Не діждеш ти, щоб я так за тобою убивався і сам себе на страту вів!.. Бачу тепер, як ти. любиш: хто перший посватав, за того й рушники подалаі Ходім, хлопці, у шинок, з мене могорич — я просватав Варку за Степана. (Співа.)
Гурт підхоплює. Дівчата відтягують одна другу од вікна.
Коло млина, коло броду (двічі)
П'ють голубки чисту воду.
Вони пили, буркотіли, (двічі)
Ізнялися, полетіли.
Всі виходять.
Завіса.
ДІЯ ТРЕТЯ
У Гната в хаті. Яку хвилину нема нікого на кону.
ЯВА І
Входе Варка, а потім Софія.
Варка. Нема нікого! Де ж вони? Воркують десь, закохані, щасливі…
Софія (вбіга). Варка. Здрастуй! Я забігла до Параски, трошки посиділа, коли дивлюсь — хтось пішов до нас. Я не впізнала тебе. Сідай, сестро.
Варка (зітхнувши). Спасибі.
Софія. Бідненька! Ти, мабуть, скучаєш дуже за Степаном?
Варка. Де ж там і ні! Боже, як важко! Тілько ж місяць прожили, тілько щастя усміхнулось, та й знов нахмарило.
Софія. Хіба ти, сестро, не знала, що йому у москалі треба йти?
Варка. Не знала.
Софія. Чом же було людей не розпитать? Так хутко все скоїлось: не вспіли ми з Гнатом побратися, як твого Степана узяли.
Варка. Хто ж сподівався, що так станеться. Він один, думала — одиночок не беруть.
Софія. Кажуть, якби у нього мати була, як от у Гната, або хоч баба стара, то не взяли б…
Варка. Таке вже моє щастя. Та біда знайде, хоч і в піч замажся.
Софія. Правда. Божа воля. А ти не тужи, Варко, може, він скоро повернеться, другі через рік вертаються.
Варка. Де вже'там! Мені все не так, як людям… А ти, Софіє, щаслива?
Софія. Щаслива, сестро, така щаслива, що не знаю, як і сказать!
Варка. Не б'є тебе Гнат?
Софія. І не лаялися ще.
Варка. В два місяці другі разів три поб'ються. Виходить, Гнат тебе любить?
Софія. І любить, і жаліє, спасибі йому. Знаєш, сестро, мені все здається, що я дівчина; а як гляну, що й Гнат біля мене, та нагадаю, що ми чоловік і жінка, аж почервонію, єй-богу!
Варка (набік). У! Задавила б тебе! (До Софії.) А знаєш, чого я до тебе зайшла? Дай мені решета великого.
Софія. Добре. Посидь же трохи у мене.
Варка. Ніколи. Треба жито однести у млин, у мене нема кому — я сама.
Софія. Стривай же, я зараз принесу — воно, здається, у коморі. (Виходе.)
ЯВА II
Варка (одна). Щаслива!.. Поки Степан був дома, а Гнат ще не женився — і я була щаслива! Щаслива була тим, що в вічі Гнатові сміялась, а він лютував і ревнував мене до чоловіка! Я празникувала!.. Вирядюсь, вийду з Степаном і дражню, бувало, Гната. О, як любо кепкувать над ворогом!.. Тепер хвортуна повернулась другим боком: Степана мого взяли у москалі в той самий день, як Гнат женився на Софії, а я зосталася одна, і знов виплила наверх люта мука: я ревную Гната до Софії. Здається мені, що я ненавидю Гната, а серце кровію обливається, що він живе з другою! О, чого б я не зробила, щоб тілько Гната причарувать до себе!! Я на погибель готова, мені тепер однаково! Не в'януть же мені, не сушить своєї краси, поки Степан повернеться!..
ЯВА III
Входе Софія з решетом.
Софія (дає решето). Ти б заходила частіше, все б не так скучала.
Варка. Спасибі тобі, сестро, за добре слово. Прощай тим часом. (Пішла.)
Софія. Іди здорова. (Одна.) Бідна Варка, як мені її жаль. Я б умерла від горя, якби мого Гната тепер у москалі взяли. Де ж це Гнат? Вийде куди-небудь на часок, а мені зараз скучно без нього робиться. Стривай, щось мені треба зробити… Ага… (Достає з скрині скатерку й накриває стіл.) Коли б татко до нас мерщій перебрались. Отоді я буду зовсім, зовсім щаслива. Батько куплять нам пару бичків і корову мені куплять…
ЯВА IV
Входе Ганна.