ЯВА II
Сидір (входить). А ви вже тут? Раненько!
Писар. Бо тут і спав.
Сидір. Невже!
Писар. Єй-богу! Не тямлю, як і розійшлися!
Сидір. Добре смикнули!
Писар. А ви хіба менше за мене?
Сидір. Так хоч додому дотяг. Учора старшина казав, щоб виготовили приговор за Бурлаку, до схода. Скоро люди почнуть збираться на сход. Я оце знову декого похмеляв.
Писар (сіда за стіл). Руки так тремтять, неначе пропасниця трусить! (Бере перо.) Еге, й пера не вдержиш! Ні, мабуть, треба пропустить, бо такого тут нашкрябаю, що й сам опісля не розберу. (Чистить ножичком перо.) З тією ще статистікою одно нещастя; треба мерщій кінчать. (Кривиться і береться за голову). Чи вас чортики не хапають?
Сидір. Хапали, та я вже похмелився.
Писар. Так ідіть принесіть мерщій, бо мені треба писать, а тут руки не стоять! Добре, що вчора написав за Петра до учителів. А йому загадували, щоб прийшов? |
Сидір. Аякже, він повинен скоро прийти.
Писар. Треба до схода його вислать, щоб не мішав, бо | як він є, то багато за ним тягне руку. (Передивляється бумаги.) Не сьогодня-завтра буде подтвержденіє від станового. Чого ж ви мнетесь? Ідіть мерщій!
Сидір. Зараз, зараз! Тілько покиньте ви ту статистіку, а пишіть, що нужніще. (Виходить.)
ЯВА III
Писар (сам). Ну, коли ти тут будеш робить? Раз поз раз і оказія! Олексу у москалі здали, то вдвох з старшиною чотири дні і чотири ночі пили. (Крутить цигарку.) Нехай старшина на радощах: він, старий дурень, і досі дума, що Галя піде за нього заміж, як Олекси не стане в селі, а вже я з якої речі пив — сам не знаю. «Пий, — каже, — за те, що розумно придумав і зробив так, що Олекса, маючи вільготу, пішов у москалі». І пили донське, аж у город їздили! Та так був опух від перепою, що як глянув дома у дзеркало — перелякався: дивлюсь у дзеркало, а звідтіль визира собака. Єй! Оглянувся кругом — собаки й у хаті нема. Коли я гарненько придивлюся, аж то мій вид на собачий перевівся. Після того, мабуть, днів п'ять не пив, поки одтух, і принявся був за статистіку, а тут нова оказія. Тепер, чого доброго, знову до собаки доп'єшся! (Бере бумаги і чита то одну, то другу, показує вид, що не розбира. Одкашлюється і знову чита. Далі бере щоти.) Озимої пшениці посіяно двісті десятин. (Кладе на щотах двісті.) Ні, поставимо сто п'ятдесят… А як скажуть — мало! Нехай двісті. (Щита.) Не виходить ітог, хоть сказися! (Одклада лист і бере другий.) З цією хвормою підождемо — на свіжу пам'ять зроблю. (Бере знову лист і б'є по бумазі.) Оця мені хворма трудна! Позавчора мудровав, мудровав про фабрики — на превелику силу склав. Та ще бог його зна, як воно буде: олійниці не щитав, може, і вони хвабрики? Головоломне діло, а навіщо воно — і сам не знаю. Торік становий лаяв мене, що й опізнився, і напутав багато, і як його й не на-путаєш, коли каждодневно в голові чмелі гудуть. (Щита: скида те, що поклав, знову щита.) Чого той Сидір бариться, — уже аж за печінку тягне! Як похмелишся, наче трохи порозумнішаєш. (Щита.) Мужська пола дворян… Скілько їх? (Кладе на щотах.) Тридцять п'ять! Ну, а як більше або менше? (Сміється.) Та нехай ідуть та самі полічать. Тридцять п'ять — так і буде! Женська пола…
ЯВА IV
Петро (входить). Здрастуйте вам та боже поможи!
Писар (здригнувся). Тьфу! Злякав! Не мішай, зділай милость! Женська пола… Де ж вона, та цифра? А бодай тебе… Мішають раз у раз… Загубив… Женська пила… жен-ська пола… Чого тобі треба?
Петро. Хіба я знаю, чого покликали.
Писар. От ти й роби тут статистіку! (Підніма голову.) А, це ти, Петре?
Петро. Я. Що тут за діло таке?
Писар. На тебе учитель жалівся, казав, що ти требував вивчить твою собаку в школі, тоді будеш платить гроші на школу.
Петро. Ну так що ж, що казав? Велике цабе ваш учитель! А за віщо я буду даремно гроші платить? Може, це й не на школу, — почім я знаю? Хіба ви книги нам показуєте.
Писар. Ти, Петре, не вчись у Панаса, бо й тобі те буде, що йому.
Петро. За віщо? От яку обіду зробив учителеві! Я ж і не йому казав, а Сидорові! Та де ж— лізе та й лізе. в вічі:
давай гроші на школу! А я йому й кажу: не дам, бо в мене дітей немає в школі, нехай, кажу, той дає, чиї діти в школі вчаться, а як хочете, кажу, з мене гроші править, то нехай учитель вивчить мого собаку Гарапа читать і писать, однаково у мене дітей нема. Ото тільки всього й казав, для шутки. Який великий гріх!
Писар. Бо й великий! Як ти міг сказать, щоб учитель вчив твою собаку там, де християнські діти вчаться? Тепер он яка тобі покута: візьмеш оцю бумагу і підеш з нею до всіх учителів. Нехай прочитають її і розпишуться, що ти в них був.
Петро. Що ж то за бумага? Може, ще всякий учитель штовхана мені дасть, як прочита її!
Писар (бере бумагу і чита). Слухай: «Господам учителям и учительницам. Волостное правление просыть покорнейше вас, гг. учытеля и учытельныци, розъясныть посылаемому при сем крестьянину Петру Червоненку, как должно обращаться крестьянину к народным учителям, и учительницам, и школам, ибо дозволительно ли выражение его, Червоненка, против учителя в том, что сельския власти понуждали его, Червоненка, к платежу на школу оклада по разверстке общества, то Червоненко выражался против чести народных учителей, как не имеет детей, то говорит: пусть учитель выучит мою собаку читать и писать в той-школе, где обучаются крестьянски диты, и тогда только он согласится платить повинности на сельскую школу, как не имеет детей, не имевши детей, то волостное правление предполагает лучше идти ему самому в школу и учиться грамоте, а не оскорблять тем народных учителей, ибо хотя собак и обучают, но не такие учителя и не в народных школах, и более того, что собаки грамоте писать и читать выучить нельзя, то разъясните ему, гг. учителя и учительницы, суть дела, как он должен обращаться к учителям и народным школам, не оскорбляя таковых своими выражениями». (Дає бумагу Петрові.) На та іди здоров, бо мені ніколи.
Петро. Що ж воно таке, я нічого не розберу! То це волость хоче мене в школу оддать, чи що?
Писар. Та ні. Підеш до учителів, вони з тебе поглузують трохи, — тямиш?
Петро. А як не піти?
Писар. То в холодну запремо.
Петро. А бодай тебе! І так гірко жить, а тут ще паничів учителями понадавали! Бійся за нього і поза очі що-небудь казать! (Взяв бумагу.) Треба повісить, бісової пари, Гарапа, а то через нього ходи тепер, а все Сидір, це вже Сидір, це вже його масло!
ЯВА V
Сидір (з пляшкою). А цей чого тут?
Петро. Хотів був тобі ребра полічить, та ніколи — піду до учителів, може, порозумніщаю. Прощайте! (Ідучи.) А тії, Сидоре, за брехні своєю смертю не вмреш. (Вийшов.)
Сидір. Ти не дуже…
Писар. Годі вам, давайте! (Потира руки, слину ковта, а далі, сплюнувши, каже.) Та давайте-бо вже, а то неначе хто крючками тягне за печінку!
Сидір (налива). Нате, нате!
Писар п'є помалу, смакуючи. Сидір виймає кусочок хліба і подає;
писар спльовує, нюхає хліб і віддає назад.
Писар. Ну, більше сьогодня не треба. Тепер покурю та й за статистіку! (Робить цигарку.)
Сидір п'є. Чути дзвінок поштарський. Сидір торопко ховає пляшку і чарку, а писар підбігає до вікна.
Тьфу! Думав — становий!
Сидір. А то ж хто?
Писар. Земська пошта… Мабуть, вже є що-небудь за статистіку! Коли б мерщій її здихаться — здається, аж поздоровшаю.
ЯВА VI
Поштар (з сумкою через плече). Здрастуйте!
Писар. А, моє вам почтеніє, Полікарп Данилович! А що новенького?
Поштар. От вам письмо від Казюки, а от вам пошта, може, тут і є що нове. Я вже третій день з города. Поспішаю оце, щоб хоч сьогодня на ніч вернуться, — просрочив трохи. А у вас пошти нема?
Писар. Та єсть тут срочні бумаги про статистіку, та не готово, а через неї й другі бумаги лежать…
Поштар. Ну, бувайте здорові! Ніколи мені… Ще діло е до попа. (Чоломкається і виходить.)
Писар. Ану, зараз прочитаємо письмо Казюки… (Чита.) Бач, ірод !
Сидір (тривожно). А що там?
Писар. Панас наш у городі, подав донос, що гроші оброчні розтрачено, представив приговори підложні; і де він, чорт, достав їх?
Сидір (тривожно). Що ж воно буде тепер?
Писар. Побачимо.
Сидір. Покиньте ви оцю статистіку та робіть, що нам нужніще: пишіть приговор за Панаса, щоб його зараз у острог, тоді й доносові його не так поймуть віри.