Мартин. Геть з очей, паршивий робітник! Тобі гиндйкя пасти, а не коней глядіть! Самі кращі коні пропали! Будеш же ти одслужувать мені за коней шість літ.
Омелько. А буду. Таке діло. (Набік.) А хто ж мені одслуже за чоботи та за кобеняк? Якби не ти, то я б їх і не брав.
Мартин (до Трохима). Біжи до Сидоровички, візьми натачанку чи візок, запрягай коней, та хоч уночі поїдемо до станового.
Трохим вийшов.
(Омелькові). Ти чого стоїш? Пішов, не печи моїх очей!
Омелько. Та тут ще лист від панича.
Мартин. Чого ж мовчиш? Давай мерщій, шелепа!
Омелько (достає з шапки). Та не гримайте ж хоч за листа, бачите, зашив як далеко — боявся, щоб хто не вкрав. Думаю: “Хоч шапку і вкраде, то лист буде цілий, чорта з два найде”. Нате.
Мартин (прочитавши). Що його робить?.. Жених обіщав приїхать, як коней пришлю за натачанкою… Тут грабіж… там коней покрали!.. Памороки забило… (До Омелька.) Іди, розумна голово, надівай постоли, поїдем зо мною у стан, а Трохим поїде в город зараз же, щоб завтра і натачанку привіз… Упряж де ти зоставив?
Омелько. Злодії взяли, тілько черезсідельник зостався.
Мартин. Щоб ти на ньому повісився! І упряж позич в Сидоровички.
Омелько. А коней яких запрягать?
Мартин. Не питай мене!.. І дорогою не балакай до мене, бо я тебе, каплоуха собако, чисто всього обпатраю!
Омелько. Ну й сердитий… Що то пан! (Пішов.)
Мартин (один). І язик став як кілок, і в роті пересохло!.. А синок… синок!.. Я тут із шкури вилазю, щоб його в люде вивести, а він там п’янствує…
Входе Омелько.
Ти чого знову у вічі лізеш? Кортить, щоб поскуб?
Омелько. Письмоводитель станового приїхав, питається, чи ви дома, та я не знав, що й сказать, боявся, щоб не лаяли… Що йому сказать?
Мартин. Зви! Проси! Бачиш — дома, хіба тобі повилазило?
Омелько вийшов. Мартин біжить до бокових дверей.
Палажко! Письмоводитель приїхав… І-і! Я й забув, що її нема! Марисю! Пошли за матір’ю до Сидоровички, а сама вари вареники, печи курчат, нехай дівчата печериць назбирають, у сметані насмажиш, та яєць звари уснятку і молока спар!.. Нехай Омелько порося заколить… Та квас, квас щоб був, бо він раз у раз з похмілля… Певно, привіз утвержденіє в дворянстві. Отепер, пане Красовський, я тобі покажу, яке я бидло і яке теля мій син… (До дверей.) А, Нефодій Осипович! Пожалуйте, пожалуйте, дорогий гостю!..
Завіса.
ДІЯ ТРЕТЯ
Декорація та ж.
ЯВА І
Мартин. Цілу ніч з досади не спав! Як прочитав Нефодій Осипович бумагу, щоб мене безотлагательно вивести з імєнія Красовського, то наче п’ять котів вскочило у груди і разом почали дряпать там своїми гострими кігтями!.. Ну, пане Красовський! Сипеш ти грішми, щоб мене вивести звідціля, — і я посиплю, де треба, щоб тебе у острог посадить!.. Нефодій Осипович за грабіж узяв заявленіє, каже: це уголовне діло!.. Красовський хвалиться та похваляється!.. Хвались, хвались!.. Коли б мені ще роздратувать його, щоб він розбій який зробив, та на Сибір… Що Сибір? На каторгу його!.. Будеш ти знать Борулю і дітям закажеш!.. Я не буду хвалиться, ні, а тим часом і в острог, і в Сибір, і на каторгу тебе запру… О, не я буду! Якби не ждав сьогодня жениха, то зараз би поїхав у город — до повіреного, там голова: губерньою править! Ну, та день-два підожду… Гей, Омелько!.. Бог дасть, дочку пристрою, тоді заживу настоящим дворянином: собак розведу, буду на охоту їздить, у карти грать.
Входе Омелько.
Чого ти лізеш, як черепаха?
Омелько. А хіба я птиця? Літать не можу, поки встанеш, поки прийдеш…
Мартин. Ну, ну, годі…
Омелько. Коли б чоловік крила мав…
Мартин. Годі!
Омелько (набік). Ніколи не дасть договорить… .
Мартин. Іди мені зараз аж на шпиль, звідтіля видко верстов на п’ять по дорозі в город, там будеш сидіть і ждать…
Омелько. Чого?
Мартин. Слухай!
Омелько. Та я ж слухаю.
Мартин. Мовчки слухай!
Омелько. Мовчу…
Мартин. Як побачиш наші коні і нашу натачанку і буде там сидіть двоє, прибіжиш додому попереду…
Омелько. А як я не добіжу попереду?
Мартин. Що ти йому будеш казать?
Омелько. Трохим же буде кіньми їхать, а я пішком бігтиму, то хоч би з мене й дух виперло, а я не поспію вперед, хіба разом прибіжимо.
Мартин. Не разом, бусурмене, не разом! А треба, щоб ти його здалеку побачив і вперед прибіг.
Омелько. Не прибіжу. Годів п’ять тому назад, може б, і прибіг разом, а тепер не прибіжу. Та й нащо ж я буду бігти разом з ним? Він буде їхать, а я буду бігти біля натачанки, на сміх людям, як собака! Та Трохим .на зло мені запустить так коней, що й чорт з ним не збіжить.
Мартин. Хіба ж я тебе, супесе клятий, затим посилаю, щоб ти наввипередки з кіньми біг?
Омелько. А хіба я знаю.
Мартин (бере його за груди). Не знаєш?
Омелько (набік). Отже, останню свиту порве.
Мартин. Звістку, звістку, звістку щоб подав вперед— гость важний приїде!
Омелько. То дозвольте коня взять.
Мартин. Бери, бодай тебе за пупа взяло, тілько не муч мене!
Омелько. А якого ж коня взять? Я візьму Рака…
Мартин бере ного за шиворот, поверта до дверей і виводить.
Та постривайте, пане, я сам піду, а то ви мені свиту порвете. (Випхнув.)
ЯВА II
Мартин, а потім Марися.
Мартин. От мука мені з цим каторжним Омельком! І вигнав би, жаль — давно служить, і привик до нього так, що як не бачу довго, аж скучно. А він, чорт його знає, чи нарошне дражнить мене, чи таки справді дурний трохи зробився.
Входить Марися і несе клунок. Куди це? Що це?
Марися. Треба прати сорочки тощо, багато набралося вже шмаття.
Мартин. Я тебе постираю! Страмить мене хочеш? Дворянська дочка сама стирає! Може, ще й на річку підеш? Для чого ж то я двох робітниць найняв?
Марися. Вони на городі копають, а я ж що буду робить?
Мартин (набік). Справді!.. і сам не знаю, що б вона робила, яку б їй роботу дворянську знайти… (До Марисі.) Нічого не роби!
Марися. Та я ж так занудюсь без роботи, захворію.
Мартин. Глупство? Наглядай, щоб другі робили, а сама надінь мені зараз нове плаття, помий гарненько руки та й сиди, як панночці слід. Та руки, руки мені мий разів три на день, не жалій мила. Ну, на лиці вона й так гарненька; а треба б присипать ще борошенцем, — є таке борошенце, та не знаю, як його звуть і де воно продається…
Марися. Як собі хочете, а я, єй-богу, без роботи не буду сидіть.
Мартин. Не смій мені, кажу! (Набік.) Яку б їй роботу найти пристойну?.. А! (До Марисі.) Я тобі п’яльця достану, будеш вишивать у п’яльцях.
Марися. Та я ж не вмію.
Мартин. Навчишся. Не святі горшки ліплять! А шмаття однеси назад.
Марися знизує плечима і виходить. Піду справді до Сидоровички, я бачив у неї п’яльця, вона вже стара, не бачить, то віддасть для Марисі, для своєї хрещениці, і покаже, як на них вишивать… Ох, поки-то все поставиш на дворянську ногу, то й чуб тобі свердлом стане! (Пішов.)
ЯВА III
Марися, а потім Микола.
Марися (одна). Таке щось чудне у нас робиться, що хоч з хати тікай!.. Чую я, що батько все про дворянство балакають, а ніяк не розберу, чого-то дворянці стидно робить. Дивно… Перше батько казали, що всякий чоловік на світі живе затим, щоб робить, і що тілько той має право їсти, хто їжу заробляє; тепер же все навиворіт. Коли б Миколу побачить… Вчора був його батько у нас, чи говорив же він про наше весілля? Микола, певно, знає, хоч би прийшов заспокоїв мене, а то чогось невесело на душі, наче що недобре
серце віщує!.. Хотіла вчора увечері вийти до Миколи, лихий
приніс письмоводителя, з ним порались до півночі… поки
нагодували… Сьогодня ввечері побачусь…
Микола (під вікном). Марисю, можна зайти?
Марися. Микола! Заходь, заходь — я одна: ні батька,
ні матері нема.
Входе Микола.
Микола. Марисю, моя рибонько, що ж ми будемо робить?.. Твій батько не хоче віддать тебе за мене!..
Марися. Чом?!
Микола. А що я не дворянин! І тепер мій батько розсердились, хочуть, щоб я сватав дочку Котрвича.
Марися. Що ж ти зробиш?
Микола. Не знаю!.. Посватать, замість тебе, дочку Котовнча, розбить свої надії, а з ними й серце — все одно що живим лягти у домовину!.. Знов же, не послухать батька, то прийдеться з ним посвариться! А тим часом ти, покірна волі свого батька, підеш за другого, тоді удвоє тяжча моя мука буде: я потеряю і батькову ласку, і тебе!.. О, чом я не дворянин?!
Марися. Ти мене любиш?
Микола. Умру без тебе!
Марися. І я люблю тебе так само і ні на кого не проміняю. Слухай же мене. Корися батькові свойому, та тілько сватать Юльку не спіши! Проси його, щоб підождав, поки її ти сам не розпізнаєш, — він тебе любить і згодиться! А я чим часом роздивлюсь, прислухаюсь і розміркую, що робить.