Мартин Боруля – Іван Карпенко-Карий

Палажка. Правда твоя! Ох, правда, моя добра ти, моя розумна дитино!.. Ти побалакала зо мною—і в мене наче полуда з очей упала. Сама бачу, що дворянство нам біду робе. А почну батькові казать, щоб не видумував нічого, щоб жив по-старовині, — то закричить, затопа ногами, почне читать мені якісь бумаги про дворянство, затуркає мене, чагиркає, зіб’є з пантелику, і я думаю: може, ми й справді вже дворяне, — і починаю по-панськи привчаться, і самій тоді хочеться тебе за благородного віддать заміж!.. Тепер не знаю, шд й казаті, що і робить, вимучилась зовсім і одуріла. От вже другий день ходжу до Сидоровички, вчуся дворянським звичаям, щоб прийнять жениха, бо він сьогодня і приїде.

Марися. Сьогодня?! Мамо! Уговоріть же татка, щоб не губили мене!

Палажка. Ох, не можу, дочко, не можу, тілько посваримось, дитино моя, а товку не буде! Ще й поб’ємось на старість, бо вже два рази мало-мало не бились…

За коном голос Мартина: “Сюди, сюди, помалу тілько!”

Батько іде!.. Ходім звідціля. (Пішла.)

Марися. Що мені робить?.. Ще батькові упаду в ноги… (Пішла.)

ЯВА V

Мартин, а за ним хлопець вносить п’яльця; потім Марися.

Мартин. Отут, хлопче, постав та й іди собі.

Хлопець ставить п’яльця на місто і виходить.

П’яльця! І нехитра штука, а зараз красу господі придали. Якось аж веселіше горниця дивиться. Нехай Марися вчиться. Сидоровичка обіщала показать, спасибі їй. От і благородна кума в пригоді стала! Кумів завше треба вибирать значних і благородних! А як, бог дасть, Марися вийде заміж, то первого онука он як охрестю: кумом візьму, полковника Лясковського, а за куму — генеральшу Яловську.

Входе Марися і пада йому в ноги.

Що це?!

Марися. Не губіть мене, не топіть мене — я у вас одна!

Мартин. Ото господи, як злякала, аж ноги затрусились… Встань! Чого тобі?

Марися. Не віддавайте мене заміж за того жениха, що приїде з города, — я його не люблю, я за нього не хочу…

Мартин. Як?! За благородного чоловіка не хочеш? За кого ж тебе тоді віддать?

Марися. Віддайте мене за Миколу.

Мартин. Світ навиворіт. Панночці — мужика забажалось!.. Не смій мені про це й заїкаться!

Марися. Я люблю Миколу, і він мене любить, ми будемо щасливі…

Мартин. Що то за слово таке — любить? Кажи мені, що то за слово таке?.. Га? Що воно означа: чина чи дворянство?

Марися. Я не вмію розказать… Я…

Мартин. Видумка! Витребеньки! Баб’ячі химерики! Чина, дворянство треба любить, а другої любові нема на світі!..

Марися. Я собі смерть заподію, коли…

Мартин. Не сердь мене, бо я порву на собі всю одежу!.. Чуєш?.. Здуріла дівка, ще й не розгляділа добре благородного жениха, а вже ерегується! Та жених такий, що хоч би яка панночка, то з охотою пішла б за нього, — от приїде, то побачиш!.. А про Миколу і не думай! Та я скоріще вб’ю тебе, ніж віддам за мужика; я тебе з дому вижену, я тебе!.. Та я не знаю, що зроблю!.. От дітки! Ти для них піклуєшся, побиваєшся, з шкури лізеш, а вони, замість дяки, серце тобі надвоє роздирають! Мало мені муки з Красовським і так, та ще тебе віддам за мужика, щоб він зуби скалив?.. Іди! Жених, може, вже з гори з’їжджає… Іди одягнися мені у нове плаття, а цих речей щоб я більше не чув!

Марися. Тату?..

Мартин. Який я тато? Що то за тато?

Марися. Папінька!

Мартин. І слухать не хочу! Іди роби, що велять.

Марися пішла.

Не знає свого щастя; сказано: молоде — дурне… Ох, діти-діти! Якби ви знали, як-то хочеться бачить вас хорошими людьми, щоб ви не черствий хліб їли… Якби-то знали… тоді б ви зрозуміли, що батьки не вороги вам… От трохи погримав, а вже й жаль!.. Воно ж, дурне, дума, що я їй ворог! Ворог за те, що витягаю з мужичества… А чого мені це коштує?.. Колись подякує.

Входе Омелько.

Ідуть?

ЯВА VI

Омелько (задихався, не може говорить). І-ї-ду-уть!

Мартин. Чого ти так засапався? Сопеш, як підпалений кінь. Далеко?

Омелько. Ху-ху-ху!.. Утомився…

Мартин. Ти ж конем їхав?

Омелько. Де там! Упав, к бісовому батькові, з коня…

Мартин. Я ж кажу, що так!.. Далеко?

Омелько. Ні, зараз за могилою і впав! Тілько що виліз на Рака, а…

Мартин. Не про те! Не про те я питаю! Чи далеко їдуть?

Омелько. Та, мабуть, уже близько біля двору.

Мартин. Ти ж бачив, хто їде?

Омелько. А хто ж? Трохим їде — нашими кіньми і нашою натачанкою…

Мартин. А в задку сидить хто-небудь?

Омелько. В задку?.. Не примітив!

Мартин. Чого ж ти біг, бодай ти луснув! (Іде до вікна.)

Омелько. Чисто коліно збив, болить, як печене, прибіг попереду, а він ще й лається!.. Чорт на тебе угодить… (Пішов.)

Мартин. Він… Жених!.. (До дверей.) Душко! Палазю! Приїхав! Жених приїхав! Одягайтесь мерщій! А господи, аж серце забилось! Принять треба на славу… (Відчиня середні двері.)

Входе Націєвський, з гітарою в руках, у шерстяній накидці. Мартин іде до дверей, розставивши руки.

Милості прошу, дорогий гостю!

Націєвський кладе гітару на стілець. Обнімаються і цілуються. Завіса.

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Декорація та ж.

ЯВА І

Омелько і Трохим вносять стола.

Омелько. То це жених нашої Марисі, сьогодня й заручини?

Трохим. Еге. Дорогою він мене частував біля кожного шинку, — гарний панич!

Омелько. Він же й мене частував тоді, як чоботи і кобеняк украли, бодай йому…

Трохим. І що вони там роблять, ті судейські, —такого їх, як галок восени?

Омелько. Бумаги, каже, пишуть.

Трохим. Нащо ж ті бумаги?

Омелько. На продаж. Продають.

Трохим. Та хто ж їх купує, кому вони потрібні, хіба на цигарки?

Омелько. Виходить, є такі люде, що купують. От бачив повіреного, що приїздив? Коні, як змії, тарантас блищить, фурман, наче коробейник Улас!.. Бачив? Отже він бумаги продає. Його фурман дав мені на цигарку легкого тютюну і розказував, що, каже, його пан якісь бумаги пише і продає людям, що кому потрібно, з того и хліб їсть, і будинок має у городі. От і наш пан, каже, купив якісь бумаги у нього на Красовського, а Красовський, каже, довідався, приїздив аж у город, заплатив дорожче, і він продав йому бумаги вже на нашого пана. Так і торгує!

Трохим. Диви!

Омелько. Всякому чоловікові назначено, що робить, з чого хліб їсти і що йому мать! От мені назначено, щоб я без чобіт був і без кобеняка, — і вкрадено.

Трохим. Мабуть, що так… А не чув, коли буде весілля?

Омелько. Не чув. Вчора гуляли довго, — жених і досі спить.

ЯВА II

Входе Мартин.

Мартин. Чого ви тут стовбичите?

Омелько. Стола від Сидоровича принесли.

Мартин. Ага! Ну, біжи ж ти, Омельку, принеси умиваться паничеві.

Омелько і Трохим виходять.

Ще спить. Сказано, чиновний чоловік, не то що простий шляхтич: ще й чорти навкулачки не бились, а він схопиться і гасає по хазяйству!.. Нащо Вже я, от, здається, зовсім вибився на дворянську линію, а не можу уранці довго спать — боки болять, а треба привчаться! Воно якось так зовсім другу пиху тобі дає. Прийшов хто рано, чи там яке діло по хазяйству, а ти спиш! “Дома пан?” —’питають. “Та ще сплять!” О! І всі на пальчиках… Безпремінно заведу такий порядок: чи прокинувся, чи ні, а буду лежать до сніданку.

Омелько несе ночви і відро води.

Що це?

Омелько. Та умиваться ж.

Мартин. Ну і що тобі сказать? Де ж ти бачив, бусурмене, щоб люде в ночвах умивались? Поросят тілько у ночвах патрають, а ти хочеш благородного чоловіка…

Омелько. Та я ж письмоводителеві над ночвами ціле відро води на голову вилив.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: