Шмигельський. Для всякого створіння назначено, де й і як йому слід жити!.. Риба живе у чистій воді, птиця в повітрі, звір в норах, а чоловік повинен жити так, як йому здається краще! Сава живе, як Сава; Гнат живе, як Гнат; Потоцький, як Потоцький.
Гнат. В розкошах один, а тисячі без хліба? На палю б вас усіх!
Шмигельський. І тебе на палю треба посадить за те, що ти не знаєш, чого хочеш!
Гнат. Рівності!
Шмигельський. Однакових листів на дереві нема.
Гнат. Будь собі хоч семи п'ядей у лобі, носи на плечах скелі, але на мене й на моє руки не піднімай!
Шмигельський. Одначе ти піднімаєш руку на моє життя, а хто ж тобі на це дав право?
Гнат. Ти — зрадник! А поки душа моя живе у моїм тілі, ніхто не спинить мої руки. Вони не перестануть тих карати, що зрадили народові свойому і одсахнулися від нього за панські ласощі й принади.
Шмигельський. І ти зрадник! Зрадив ти законам Речі Посполитої! Ти проливаєш кров і винуватих, і невинних;
ми ж винні тілько в тім, що думали не так, як ти, а все ж таки служили краю.
Гнат. Панам!
Шмигельський. Тобі здається так, а нам інакше. За кривди панські ти хочеш помстою платить, шукаючи у тім для ран народних ліків; а ми лічить хотіли тим народне лихо, щоб гайдамацтво знищить і дати спокій Україні!
Гнат. Панам!!
Шмигельський. Нас бог розсудить там, а поки що суди мене, як хочеш, сам!
Гнат (мовчить). Жаль твого розуму. Я б тебе не покарав, якби був певен в тім, що до моїх думок пристанеш і Саву покарать мені поможеш!
Шмигельський. Ні, Гнате! Як сонце й місяць ніколи не зійдуться на своїй путі, так ми не зійдемось думками.
Гнат. Правда! Нас порівня лиш домовина. Пани-браття. виведіть пана Івана за кіш і там прострельте йому лоба. Та викопайте яму для Микити, Молочая й для пана Івана; він варт того, щоб поховать його з січовиками вкупі.
Шмигедьський. Спасибі, пане отамане, за честь! Ще ласки я прошу: звели, щоб по мені стріляли три або чотири — певніща смерть, бо коли один добре не влучить, прийдеться знову добивати, як собаку.
1-й запорожець. Я в ухо тобі стрельну—і зразу смерть.
Шмигельський. Ну, гаразд… Прощай, Гнате!.. Ходім, пани-браття.
Пішли.
ЯВА IX Ті ж, без Шмигельського.
Гнат. Ти знаєш, діду, що громада присудила предати смерті Саву. Послали двох на цеє діло: один, Кульбаба, зрадив; другий. Горицвіт, сам смерть прийняв! Порай мені: кого тепер послати, щоб Саву смерті він предав?
Знахар. Сави ніхто не візьме, ніхто не стратить. Тілько ти візьмеш, тілько ти стратиш, Гнате! Йому призначено, щоб згинув він від братньої руки за гріх великий свій! Та ще візьми Кравчину — при ньому смерть до вас не доторкнеться!
Гнат. Коли призначено — то й станеться! Візьму Медведя і Кравчину та й зараз же піду.
Знахар. Іще моя вам рада: покладіть у чоботи своєї ви землі, щоб ніхто не знав вашої підмови.
Вистріл.
Гнат. Пропав зрадник! Так пропаде і Сава без пуття, без слави, так пропадуть всі зрадники свого народу!.. Готуйтеся, товариші, підем в дорогу… Лісами, ярами я приведу вас в палац Сави і сам, своєю власною рукою його скараю!
Завіса.
ДІЯ П'ЯТА
Світлиця Сави, гарно убрана килимами. На стінах зброя. Під стінами турецькі канапи; напереді стіл. Вглибині колиска.
ЯВА І
Зося колише дитину; біля неї стоїть баба.
Зося. Заснуло. Ідіть, бабусю, відпочиньте. Коли дитя прокинеться, я вас покличу.
Баба. А коли ж, серце, будемо хрестити, бо вже ж пора:
чотири неділі минуло, як дитя родилось, а ще й досі в хрест не ввели.
3ося. Завтра, бабусю… Ждемо пана Шмигельського. Він буде кумом!
Баба. А який піп, пані, буде хрестить: чи наш, чи уніятський, чи ксьондз?
Зося. Отець Іван.
Баба. Оце добре. Діти повинні йти по батькові… А де ж пан Шмигельський? Його вже третій день не бачу, а він же в нас щодня?
Зося. Пан Іван позавчора погнався за гайдамаками, що, кажуть, десь містечко і костьол геть обібрали… А господи, коли б уже тих гайдамаків не стало! Ловить їх Сава, ловить, а вони єсть і єсть. Та ще похваляються на Саву… Мені таки боязко за нього, а особливо, як пана Івана немає дома.
Баба. О моя кохана пані, хто осмілиться до такого лицаря, як Сава, доступити? Кругом нас милиція, і вся у пана Сави під рукою.
Зося. Ото-бо мене й ляка, бабусю, що Сава дуже сміливий, а через те в дворі у нас, бува, частенько зовсім немає козаків. Та от хоч би й сьогодня — всіх розіслав.
Баба. А двірня в нас хіба мала?
ЯВА II
Ті ж і Сава. Баб а, уклонившись, виходить. Зося обніма Саву, потім бере його за руку і веде до колиски, одводить частину полога. Сава довгенько дивиться на дитину, а Зося, обнявши Саву за стан, стоїть, схиливши йому голову на плече. Сава по хвилі спуска полог, цілує Зосю і одходить від колиски.
Сава. Міцно спить, козарюга!.. Так що ж, Зосю, чи згодна ти, щоб синові дать ім'я Гнат?
Зося. Ні, ні! Мені той Гнат страшний, і я не хочу, щоб сина нашого так звали. Назвем його Савою. Це ім'я для мене миле, а коли тебе не буде дома, я, розмовляючи до сина, буду всякий раз говорить: «Сава! Мій милий, мій коханий», — і так мені здаватись буде, що я з тобою розмовляю.
Сава. Ну, то нехай буде Сава! Може, малий Сава, як виросте, кращий буде, ніж його батько!
Зося. Кращим від тебе не буде!
Сава зітхає.
Чого ти, Саво, так зітхаєш тяжко?
Сава (то нервово, то запальчиво). Ох, Зосю, так мене ксьондзи й пани неправдою своєю до віри нашої грецької й до люду ображають, що каюсь іноді за те, що до Потоцького пристав, і навіть… мучусь! Я кожний день все більше й більш помилку свою бачу… Кругом вовки, що їсти овець хотять, а пасти їх і стерегти — не мають навіть в думці, і кривда через те, як панувала скрізь, так і панує, і не мені, я бачу, її на Україні побороти!
Зося. Що ж там сталась знову, Саво, що ти стривожив так себе?
Сава. Був я у попа! І так наскаржився мені отець Іван на пробоща, що я хотів поїхать зараз у.Немирів і власними руками розбити голову лукавому ксьондзу.
Зося. Та що ж таке зробив ксьондз-пробощ?
Чалий. Що?! Він навпаки моїм наказам дозволив уніятському попові Антонію вигнать отця Івана з церкви! Так я оце одняв в Антонія ключі від церкви, оддав отцю Івану; Антонія ж так настращав, що він утік в Немирів!
Зося. То й заспокойся, коли поставив по-свойому.
Чалий. Не можна, серденько!.. Я вже не раз ксьондзам і шляхті говорив, що, поки я живий, тут унії не буде! А вони на теє не вважають і, змовившись, навмисне йдуть всі проти мене, знаючи, що я лиш в тім утіху маю, що можу заступатися за люд свій і за віру.
Зося. А ти все-таки заступайся і борони.
Чалий. Іноді я навіть забуваю про те, що сотником у гетьмана служу, і хочеться розправитися з ними по-гайдамацьки, бо то єдине страх на них наводить!
3ося. Ти зробиш все по-свойому, бо пан ясновельможний тебе любить і слуха!
Чалий. Та воно ніби й так, а тілько став я помічать, що там, на дні, у його панській душі, живе ненависть і до хлопа, й до його віри, і часто він почав кривитися на мене!.. А що ж би то було, коли б такого друга, як-от Шмигельський, я не мав? Він один боротись проти кривди помагає. О, як би тут хороше жилося, коли б народ любила шляхта, як братів!.. (Глянув у вікно.) Що це за люде? (У двері.) Джуро!
Зося (підбіга до вікна). Ціла юрба!
Входить Джура.
Джура. Люде хотять бачить пана.
Чалий. Звідкіль вони?
Джура. Не знаю. Між ними один Кульбаба з слободи панської, а то чужі.
Чалий, бере шапку, хоче йти.
Зося (бере у нього шапку). Любий мій, будь обережний, не довіряй себе так сміливо юрбі!
Чалий. Бог з тобою! Чого ж я буду боятися? Між ними є Кульбаба з нашої слободи. Певно, скарги мають, а може, оселитись хочуть тут, у слободах моїх.
3ося. Ти їх не знаєш, мій коханий, а я боюся посполитих з того часу, як, пам'ятаєш, два гайдамаки, одягнені мов кметі, вмішались у юрбу посполитих і вбить тебе хотіли… Між ними ж був, здається, і Кульбаба…
Чалий. Так же ж не вбили! Горицвіта повісив я, а Кульбаба став першим між хазяїнами у Степашках!
Зося. Твоє життя, коханий мій, дорожче від мого, — храни його для сина нашого.
Чалий. Заспокойся, моя любко! Що з тобою?
Зося. У тебе так багато ворогів: і гайдамаки, і пани, й ксьондзи, а хіба не можна підкупить кого… Не йди до них, прошу тебе, зваж на мою ти просьбу. Поклич сюди Кульбабу одного і сам до бока шаблю причепи.