Герасим. Ет! Ви тілько хвалитесь… Тридцять літ шукаєте грошей, а нічогісенько не знайшли.
Копач. Як не знайшов! А дерево окам'яніле ви не бачили? От поїдемо, я вам покажу, стоїть подивиться: пудів, п'ять важить, всі листочки, всі віти, так як напечатано! А ступку мідну, червоної міді, тілько товкач перебитий… А сковороду — отака сковорода… Запорозька, видко, жидків на ній припікали! Випитували, де гроші, а може, ковбаси піджарювали… Предмети інтересні для науки; я їх оді-слав одному професорові, забув, як фамілія, він кургани розкопує…
Герасим. Чортзна-що, аж нудно слухать!… Ви грошей давайте?..
Копач. Я чувствую, що аж тут моя судьба розрішиться… Всякому своє — вірте, що провідєніє недурно указало мені цей путь — будуть і гроші. Отоді зашумить Банавентура-копач!
Герасим. Що ж би ви зробили, якби гроші викопали?
Копач. Зараз би поїхав в Париж.
Герасим. Чого? Щуп оцей показувать… Та ви ж і балакать по-їхньому не вмієте.
Копач. О, я їм скажу… Та все одно ви не зрозумієте!
Герасим. Е, бачите, ви не вмієте, та вже й круть-верть.
Копач. Не вмію? Вів ля Буланже, вів ля Ельзас, аб-а Ельман! Оле куто ля фуршет!… Оле кашон, ля помдетер, вів ля патрі!.. А що?
Герасим. Та хто його знає що! Чую тілько, що не по-нашому лопочете.
Копач. В тім сила! Ви собі думаєте, що це дурак який ходить?
Герасим. Та хто його знає.
Копач. То-то бо й є! А я мовчу і таки свого доб'юсь… а тоді і будете руками об поли бить… Хе-хе-хе! Наука, Нико-димович, наука! Можна пожаліть, що ви сина не вчили, а я б коло нього був позанявся, і він би знав французького язика не хуже мене, для того є самоучитель. Марго й другі книги. :
Герасим. Що там наука? Забавка дитяча! На біса йому здалося отак лопотать язиком, як ви оце лопочете, хіба гиндиків дражнить? Я придивився: як тілько вчений, так і голодрабець: ні землі, ні грошей, і таки дурень дурнем — застав його коняку запрягать, то й не запряже, він зараз полізе по книжках, по тих ріхметиках шукать, як це робиться.
Копач. Практики нема. А от я запряжу вам в яку хочете збрую: хоч в затяжний хомут, хоч у шори… Хе-хе-хе! А от втиори ви і не запряжете!
Герасим. Що ні, то ні. Я їх і не бачив, які вони.
Копач. Хе-хе-хе! От бачите… і тут наука… Ні, ви протів науки не ідіть! Без науки, без струменту, без опиту, куди не повернися, нічого не зробиш. От і в службі: я був первин в цілій дивізії! Хто найкращий їздок? Копач! Хто хрунтовик? Копач! Хто службу зна, як своїх п'ять пальців? Копач! Хе-хе-хе! Мамінькіни синки в картишки грають, на тройках роз'їжджають, а копач в караулі, за уставом сидить, всяку службу за них справляє; від того не то що, а й сама норовиста коняка, коли на неї сідав копач, чула — в шенкелях чула — опит і науку і, як дитина, покірно ходила перед фрунтом!.. Ні, ви, Никодимович, проти науки не йдіть.
Герасим. Вчений поки бога змалює, то чорта з'їсть. Та це все чортзна-що ми балакаєм; краще ви скажіть мені, чи не знаєте багатої дівчини для мого Романа! Ви по світу ходите, то повинні знать, де є багаті дівчата.
Копач. Знаю. Як не знать — знаю… От хоч би й у старшого Пузиря — дві дочки на возрасті. Я у них як дома.
Герасим. А скільки Пузир дасть приданого за дочкою, грішми? Як думаєте?
Копач. Не скажу. А тим часом спрос не біда. А знаєте що? А ви кажіть: що? А от що! Поїдемо ми завтра з Романом до Пузирів… Так, ніби поросят купувати, — у них завод добрий. Там кабани, прямо хоч лягай на спині. Круп отакий… ребра круті, ніжки коротенькі, як добре угодуєш, пудів вісім сала! Вам таки треба парочку поросят таких купить. Свині— грунт у хазяйстві: і сало, і ковбаси, і окороки — та й продать можна. Пузир продав двадцять годованих кабанів і згріб тисячу карбованців.
Герасим. Тисячу? Оце грунт, що гроші можна загрібать, а окороки — то німецька вигадка.
Копач. Ой, не кажіть! Якби оце окорок, та горчиця, та горілки чарку — як би ви смакували!
Герасим. Ви таки, мабуть, любите по-панськи: хоч не їсти, то побалакать про смачну їжу.
Копач. Не в тім річ! Заговорили за дівчат, а звели на свиней. Що ви скажете на моє предложеніє їхать до Пузиря на оглядини?
Герасим. А що ж, з богом! Хіба коней наймать, чи що?
Копач. Жаль тілько, що Роман французького язика не знає, а то ми б там з ним жуків пускали — жеркотали б по-французькому. Хе-хе-хе! Це важний предмет.
Герасим. Та це чортзна-що! Ви ударяйте на гроші— гроші всьому голова.
Входе Роман.
ЯВА Х
Ті ж і Роман.
Роман. Здрастуйте вам ще раз.
Копач. Здоров, здоров, ле-козак.
Роман. Ідіть, тату, обідать, ми вже пообідали.
Копач. Ходім, ходім, а то я нагадав окороки та так розтривожив апетита, що аж слина котиться.
Герасим. Ну, ходім, замість окорока — борщу та каші попоїмо, а ти, сину, сходи до Московчука, нехай він тебе підстриже під польку.
Роман. Для чого?
Герасим. Тут таке діло, сину: завтра неділя, то зберешся раненько, поїдеш з паном копачем до Пузирів. Запряжеш пару сірих жеребців у нового хвургона і сам одягнешся по-празниковому.
Роман. А чого ж я, тату, туди поїду?
Герасим. А ось чого: там є дівчата, а вони люде багаті, то ми зашлем до них старостів, так попереду треба, щоб Пузирі побачили тебе, а ти щоб побачив дівчат. А щоб було тобі зручніще поводиться, то ти удаси, ніби приїхав на завод купувать свинку і кнурця…
Роман. Та ви ж самі хотіли, щоб я женився на Мотрі.
Герасим. Тьфу на твої речі, дурноверхий! То я жартував, щоб вона старалась у роботі.
Роман. Гарні жарти: ви жартували, а ми з Мотрею покохались.
Герасим. Чортзна-що балакаєш! Хазяйський син повинен шукать хазяйську дочку з приданим, а не наймичку.
Роман. Мотря така дівка…
Герасим. Мотря не Пузирівна, а Пузирівна не Мотря.
Роман. Та нехай вона вам сказиться, та Пузирівна, я її не знаю.
Герасим. Ой гляди! Може, чого накоїв з Мотрею? Тілько прийдеться платить, то я тебе живого облуплю. Тепер такий світ: сама в'язне, а потім плати.
Роман. Нічого я не зробив худого. І Мотря не з таких — вона дівчина чесна.
Герасим. А грошей у неї багато є?
Роман. Де ж вони у неї візьмуться? Вона і без грошей до душі мені.
Герасим. До душі, та не до кишені.
Роман. А ви думаєте, що у Пузирів поживитесь грішми?
Якраз! Так візьмемо, як наш зять взяв у нас: обіщали п'ять
тисяч, а після весілля дали дві пари волів, десяток овець, пару
коней, фургона і дві корови.
Герасим. Обіцянка — цяцянка, а дурневі радість.
Роман. Та ще на придачу всі гуртом попобили зятя та
й вирядили.
Герасим. А нас хіба не били? Били й нас.
Копач. Цікаво. І зятя били? Я дещо чув, але мало чого люде не набрешуть. Ану, розкажи, будь ласка.
Герасим. Та що його слухать!
ЯВА XI
Ті ж і Клим.
Клим. А йдіть, хазяїн, дайте коням оброку.
Герасим. Зараз. Іди лиш вимаж збрую гарненько, то краще буде. (Виходе, за ним Клим.)
Копач. Поспієш ще збрую вимазать, я тобі поможу, а ти розкажи тим часом, як тут було діло на весіллі.
Роман. А як було? Так було: зараз сват Іван зчепився з батьком, щоб давали обіщане придане, а батько одмовили своєю поговоркою: обіцянка — цяцянка… Сват назвав батька мошенником, батько свата за бороду, а він батька; я кинувся оборонять батька, а сват Панас вчепився мені в чуба — саме отут на виску, я почав викручуваться, отак шкура з волоссям витягнулась, а я крутюсь, та до того крутився, поки добрий жмут чуба не зостався у свата Панаса в руках, а таки викрутився.
Копач. Викрутився?
Роман. Викрутився.
Копач. Молодець запорожець! Ну, і що ж потім?
Роман. Тим часом у другім кутку наші мати зчепилися з свахою Горпиною і розчіпчилися; тут підступив зять наш, щоб розборонить, виходить, матір і тещу, а дядько Олекса, не розбираючи діла, по уху його, а він дядька… Ну, й пішло, й пішло…
Входе Герасим.
ЯВА XII
Ті ж і Герасим.
Герасим. Чортзна-що слухаєте, хіба ви не бачили, як б'ються?
Копач. Та не в тім сила. Тут опит получається. От я не знав, як викручуваться, коли тебе схоплять за висок, а тепер знаю… Вік живи, вік учись… Ну… ну?
Роман. Вмішались всі родичі і півдня бились; оце наче й вгамуються, дивись: слово по слову — знов зчепились. . Отаке-то придане; нарешті, батькові два зуби вибили…