Іван Карпенко-Карий - Хазяїн (сторінка 8)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_karpenko_kariy_hazyain.docx)Ivan_karpenko_kariy_hazyain.docx97 Кб4776
Скачать этот файл (Ivan_karpenko_kariy_hazyain.fb2)Ivan_karpenko_kariy_hazyain.fb2153 Кб3807
Соня. То й добре, а як розтривожите себе ділами, то знову буде гірше.

Пузир. Поки не зроблю всіх розпорядків по хазяйству, то ще гірше тривожусь... Я не довго... Побалакаю об важнім ділі і ляжу. Доню! Напиши Петру Петровичу, щоб приїхав. Він сердиться на мене, а ти напиши: при смерті, хоче помириться.

Соня. Я вже, тату, написала.

Пузир. Хіба ти думаєш, що я справді помру?

Марія Івановна. Господь з тобою... Ніхто не думає. Що ж з нами, сиротами, станеться, а з хазяйством? Краще нехай я помру.

Пузир. Годі, стара! Я так спитав. Я й сам знаю, що не вмру. Рано ще, рано — хазяйство не пускає.

Соня. Я, тату, і сама нічого такого не думала, а просто догадалась, що вам би хотілось бачитись з Петром Петровичем, і написала.

Пузир. Іди сюди.

Соня підходить. Пузир гладить її по голові.

Розумна головка. Я не вмру, не бійтеся — чого я буду умирать? Завтра або післязавтра поїду з Феногеном вівці куповать... Феноген! Поклич Маюфеса.

Феноген вийшов.

Капосна хвороба причалила мене до ліжка, а тепер кормів нема, можна купить по сімдесят п'ять копійок... вівцю... ох...

Марія Івановна. Бог з ними, старий, з тими вівцями!

Пузир. Що ти тямиш! Феноген купив три тисячі по карбованцю, а Куртца й досі нема... Вони переплачують... Я б купив по сімдесят п'ять копійок!

Марія Івановна. Бог дасть, поправишся, тоді й сам поїдеш та й купиш, скілько хочеш.

Пузир. Пропустимо гарячий час, і Чобіт все скупить; а коли ти діждешся, щоб вівця була сімдесят п'ять копійок? При такій ціні два карбованці чистої пользи на штуці.

Марія Івановна. А може; й на той рік буде недород.

Соня. Ох, як тяжко слухать таку розмову і мовчать.

Пузир. Ой!!

Соня. Лягли б ви краще, тату.

Входе Маюфес.

Пузир. От побалакаю з чоловіком і ляжу. А ви йдіть. Марія Івановна. Ходім, дочко!

Вийшли.

ЯВА II

Пузир, Маюфес і Феноген.

Пузир (до Маюфеса). Ну що? Кажи коротко, я нездужаю, довго не можу сидіть.

Маюфес. Ваше заявления слідователь уже одібрав з почти. Писар його мені казав, що, поки на слідствії не буде доказано, що вівці тілько на випас, заявления не поможе!

Пузир. Ох! Як страшенно заболіло у спині, мов огнем пече! Ну?

Маюфес. Всі кажуть, що треба адвоката, а без адвоката — швах!

Пузир. Ох! А скілько адвокат візьме?

Маюфес. Я ходив до найкращого, діло він знає.

Пузир. Ну, скілько ж?

Маюфес. Десять тисяч!

Пузир. Що?

Маюфес. Десять тисяч.

Пузир (тяжко переводе дух). Не дам!

Маюфес. Щоб потім не каялись.

Пузир (крутить головою). Не дам!

Маюфес. Ваше діло!

Пузир. Нехай триста!

Маюфес. Це йому на один сніданок.

Пузир. Ну, п'ятсот!

Маюфес здвигує плечима.

Тисячу!

Маюфес. скривившись, чухає голову.

Більше не дам!

Маюфес. Ваше діло. А тілько менше десяти тисяч не візьме.

Пузир. Бійся ж ти бога! Тепер за ті гроші можна купить десять тисяч овець!

Маюфес. Це правда. А тілько вівця тут не поможе, треба адвоката.

Пузир. Господи боже мій — десять тисяч! Це грабіж! За віщо ж, за віщо?

Маюфес. Таке діло!

Пузир. Яке ж діло?.. Ти покажеш, що я нічого не знав і приняв овець тілько на випас, покажеш?

Маюфес. Покажу.

Пузир. От і все діло!

Маюфес. А скілько ви мені дасте за таке показаніє?

Пузир. Тобі? Сто карбованців дам!

Маюфес. То краще мені сказать, що я нічого не знаю. Навіщо мені клопіт: будуть тягать на допроси, на слідствіє, на переслідствіє? Я чоловік занятий ділами, — одна потеря.

Пузир. Двісті дам!

Маюфес. Ні, Терентій Гаврилович, не таке діло.

Пузир. Триста!

Маюфес. Як я візьму за таке діло триста карбованців... ви самі скажете, що я дурень.

Пузир. Ну, п'ятсот!

Маюфес. Як не дасте тисячу, то я не свідок!

Пузир (тяжко переводе дух). Ох! (Звісивши голову, мовчить. Після паузи, тихо, страждущим голосом.) Дам тисячу!

Маюфес. То давайте зараз!

Пузир. Ти ж ще не показував?

Маюфес. Бо ще ж не питали. А спитають — покажу у вашу пользу.

Пузир. Так тоді й дам.

Маюфес. Як не дасте зараз, я не свідок.

Пузир. Хіба ти мені не віриш?

Маюфес. Таке діло.

Пузир. Ідол же ти проклятий... Феноген! Вижени його

в шию!

Маюфес. Зачім же у шию? Я і так піду.

Пузир. В шию! Ой... В шию його! В шию! Ой, ой, ой!

(Хапається за поперек.) Наче щось порвалось усередині.

Феноген робе ступінь.

Маюфес (одходе до дверей). Феноген Петрович, ви чоловік розсудочний, не сделайте скандала! (Зникає за двері.)

Пузир. Ах ти, ідол проклятий...

Маюфес (вигляда у двері). Я, навпротів, покажу теперечки, що ви вівці ховали і помагали злосному банкротству.

Феноген (кидається до дверей). Та йдіть ви к бісовому батькові.

Маюфес зникає.

Пузир (витирає піт). Ах ти, гадина... Ах ти, грабитель! Ріже живого чоловіка і в рану пальцями тикає.

Феноген. Заспокойтесь. Я вам пораю таких свідків, що під присягою скажуть все, що вам завгодно: і що бачили, і чого не бачили, і що знають, і чого не знають. А ви їм дасте тільки по двісті карбованців.

Пузир. Дам, зараз дам, з радістю дам! Кажи, хто вони?

Феноген. Я і Ліхтаренко.

Пузир (через сльози). Вірний слуга... Спасибі тобі! Кращих свідків і не треба. (Витирає очі.) Ти і дурно покажеш, щоб врятувать свого хазяїна від сорому, я тебе знаю.

Феноген. Покажу, єй, покажу — дурно покажу... А ви свого вірного слугу подаруєте — дасте на дорогу до слідователя двісті карбованців.

Пузир (зітхає). Дам! Посилай за Ліхтаренком! І сам з ним побалакай, бо я не можу.

Феноген (у двері). Петрушка! Звели, щоб Харитон зараз їхав у Мануйлівську економію і покликав сюди Ліхтаренка.

Пузир. Каторжний жид — жили вимотав... Де ж? Тисячу карбованців! А? Люде вдвох за чотириста карбованців хрест поцілують, а він один хотів зцупить тисячу. Дай води...

Феноген подає. Пузир п'є. Входять Марія Івановна і Лікар.

ЯВА ІІІ

Марія Івановна, Лікар. Пузир і Феноген,а потім Маюфес.

Лікар. Що ж це ви робите? Знову встали.

Пузир. Я вже зібрався йти полежать.

Марія Івановна й Феноген беруть ного під руки.

Лікар. Не смійте вставать! Пузир. Не можна — хазяйство.

Марія Івановна. А боже мій, боже! Здоров'я милі-ще всього на світі!

Виходять. З дверей виглядає Маюфес.

Тихо: «Феноген Петрович...» Феноген махає йому рукою. Коли Пузиря вивели, Маюфес входе.

Маюфес (сам; постоявши). Ах ти, хам! Ні сорому, ні совісті не має. За таке діло п'ятсот карбованців дає. Ні, почтеннійший, дасте ви мені тепер дві тисячі, бо ніхто такого показанія не зробить, як Григорій Моисеевич.

Входе Феноген.

Феноген. Що ви хотіли ще сказать? Говоріть мерщій, поки біля слабого Лікар.

Маюфес. Коли ж поїдемо оглядать землю? Мені надоїло возитись.

Феноген. Ото-бо й біда, що-сам не знаю коли.

Маюфес. Як вам завгодно — я більше не буду турбоватись! Тілько не забувайте, що ви і не оглянетесь, як землю цю ухоплять мужики. Вони теперечки показились. Одні біжать на переселеніє, другі тікають з переселенія, а треті бігають, висунувши язика, шукають — де б тут з поміччю банка землю купить! П'ять літ назад я сам приторговував людям землю по сто двадцять п'ять — сто тридцять, а мужики на свою голову уже нагнали ціну двісті двадцять п'ять за десятину.

Феноген. Чув-чув. Всякому земля потрібна. Чого доброго, переб'ють. Знаєте, може, я одпросюсь у хазяїна, то завтра раненько приїду в город, та й махнем на оглядини... У мене недовго: сторгуємо, купча і грошики на стіл.

Маюфес. Пора, пора вже вам на своє хазяйство.

Феноген. Ох, не кажіть! Запізнився, здорово запізнився, давно пора.

Маюфес. Зате ж який опит і яку практику маєте! Ви своє надолужите. Коли ви могли обманювать Терентія Гавриловича, то кого ж після цього ви не обманете.

Феноген. Ха-ха-ха! ,

Маюфес. А через десять літ Феноген Петрович буде такий великий пуріц, що бідного Григорія Моисеевича гнатиме в шию.

Феноген. Бо таки й справді ви багато заправили! Де ж таки: за показаніє тисячу карбованців!

Маюфес. Так яке ж показаніє, подумайте.

Феноген. Бог зна що говорите!. Та я й Ліхтаренко візьмемо по двісті карбованців.

Маюфес. Як? Ви? Ну, глупості! Ви ж нічого не знаєте!

Феноген. Що нам скажуть, то ми те й покажемо у слі-дователя.

Маюфес. І будете присягать?

Феноген. Будемо!

Маюфес. І хрест цілувать?

Феноген. Поцілуємо.

Маюфес. Ой-ой-ой! Хароший христіанин! І вам не гріх?

Феноген. А вам?

Маюфес. Я хоч що-небудь знаю, а ви нічого не знаєте.

Феноген. Так і ви ж за гроші мусите показувать те, що вам звелять, ну і ми так само.

Маюфес. Ай! Що ви говорите? Хіба можна рівнять бідного жидка, фактора Гершка, до Феногена Петровича?! Ви поміщик і за двісті рублів будете показувать неправду і хрест цілувать? Цілувать хрест?! Ай! Мені аж страшно стало. (Здригнув.) Такий чоловік. Ні, я не вірю, ви жартуєте.

Феноген. Хе-хе-хе! Ви хочете мене засоромить, щоб я не перебивав вам заробітку?.. Даремна праця. Ви тілько гарненько самі подумайте: чого ж то вам такі привілеї в житті, що ви можете усе робить, аби гроші, а я то вже і не можу? Та коли б я не так думав і не так робив, як думаю і роблю, то не мав би де під старість голову прихилить. І ви самі сміялись би з мене, вгзиваючи посліднім дурнем, от що! А тим часом прощайте. Піду до хворого. (Іде й обернувшись.) Завтра ждіть мене! (Вийшов.)

ЯВА IV

Маюфес. Ай-ай-ай! Нещасний я чоловік! З рота вирвали такий зарібок! І як його теперечки жить на світі? Уй вейзмір, вейзмір!

ЯВА V

З других дверей виходять Соня і Калинович.

Соня. Спасибі, що приїхали. Восьмий день вас жду, насилу діждалась.

Калинович. Признаюсь вам, що і тепер приїхав після довгої боротьби.

Соня. І як вам не сором! Невже ви, після ваших поглядів, на тата гніваєтесь?

Калинович. Ні краплі; і гніватись не маю ніякого права.

Соня. Так чого ж тоді боротьба? Диво.

Калинович. А ви розміркуйте: тато образився моїм сватовством, і я мусив оставити ваш дім, щоб ніколи сюди не появлятися без його згоди на те; тепер, коли тато тяжко слабує, він має право подумать, що я приїхав, ждучи його смерті, щоб...

Соня. Смерті? (Закриває лице. Пауза.) Вам лікар говорив, що тато умре? Кажіть, кажіть, не бійтесь, я здержу себе, я... я... можу володіть собою!

Калинович. Заспокойтесь! Я нічого не знаю... Я говорю так — наприклад. Я боявся, щоб мій приїзд не потривожив хворого.

Соня. Татові про ваш приїзд ніхто не скаже. А ви простіть мій егоїзм: я не думала, що ставлю вас в неприятні умовини. Я зовсім ошаліла, не знаю, не знаю, що робить! Татові то гірше, то легше. Лікар каже: операцію треба, тато не хоче... Я вже одважилась і послала Петру Петровичу лист, бо думала, що ви так-таки і оставите мене, безпоміщну...

Калинович. Тепер я бачу, що справді вже дуже егоїстично оберігав свою персону, забуваючи про ваше горе, про вашу безпоміщність. Простіть.

Соня (усміхаючись). Прощаю, прощаю. Порайте ж мені, що його робить?

Калинович. Може б, виписать професора?

Соня. От бачите, а мені і в голову це не прийшло.

Входе Золотницький.

ЯВА VI

 Соня, Калинович і Золотницький.

Соня. Петро Петрович! Золотницький. Дуже рад вас бачить!

Чоломкаються.

Соня. Спасибі, що уважили мою просьбу, я не маю слів, як дякувати вас.

Золотницький. Нема за що, дорога Соф'я Терентьйовна! Хоча тато тоді й образив мене як старосту дикими словами, а коли чоловік при смерті, то все забувається.

Соня. Йому то легше, то гірше.

Входе Лікар.

ЯВА VII

Соня, Золотницький, Калинович і Лікар. Лікар чоломкається з Золотницьким і Калиновичем.

Золотницький. Як же здоров'я слабого?

Лікар. Здоров'я його тепер цілком залежить від операції, я вже два рази йому говорив, а він і слухать не хоче про операцію. Зараз страшенно тривожиться тим, що шахмейстера нема з вівцями, а післязавтрього збирається їхать куповать вівці... Мені нема чого тут робить, прощайте!

Соня. Я вас не одпустю! Прошу оставатись. Ми тата умовимо, і він згодиться на операцію.

Лікар. Навряд. Страшенно упертий чоловік.

Соня (до Золотницького). Може, хоч вас послухає, бо ми й Справді не можемо нічого подіять.

Золотницький. Попробуєм разом всі умовлять.

Соня. Так ви зостанетесь? Прошу!

Лікар. Ради операції зостанусь. Операція — єдиний рятунок.

Соня. Спасибі. Поки лікар біля слабого, всі надіються, всім легше. (Простягає руку лікареві.) Спасибі, велике спасибі.

Лікар. Дозвольте ж мені поки що де-небудь одпочить, бо я сьогодня мало спав.

Соня. Я зараз вам приготую кімнату. (Вийшла.)

Золотницький. Скажіть, будь ласка, єсть надія?

Лікар. У нього нарив біля почок, і вже назрів. Треба сьогодня ж зробить операцію, бо коли прорве нарив всередину —  зараженіє крові і мортус! Я йому казав про це, а він нізащо не хоче операції, не вірить.

Золотницький. Що ж за хвороба, від чого?

Пошук на сайті: