— Бійтеся Бога! Чи не сором же вам зачіпати чужу жінку?
Прикажчик розсердився й насупив брови:
— Ач, яка ти недоторка! Не буде ж тобі корови, коли так… Та скажи ще своєму чоловікові, щоб завтра разом з тобою виходив на панщину, час уже орати та сіяти хліб.
Галя передчувала, що Демко нізащо не згодиться одбувати панщину і що змагання за волю приведе його до загибелі. Приголомшена словами прикажчика, вона трохи не на колінах почала його благати, щоб не примушував її чоловіка до панщини.
— Змилуйтеся, пане!.. — говорила вона.— Мій чоловік з роду біля землі не працював і нічого не вміє в степу робити. Він з малих літ все козакував.
— Не вміє? — скрикнув прикажчик.— То дарма, навчимо різками! Не все йому козакувати, час і до діла братись!
Заплакана, з пригніченим серцем повернулася Галя До своєї хати і розказала Демкові про те, що прикажчик не дав корови, про те ж, що він наказав виходити завтра на панщину, вона не наважилася навіть натякнути.
Ранком другого дня Демко побував на пасіці, бо її доглядав після тестя, поналивав бджолам води, зняв з Дерева новий рій і тільки що повернувся до хати, щоб поснідати, як у хату вскочив прикажчик і почав гримати.
— Ти, лежень, чому не виходиш? Скільки разів тебе просити?
— Куди не виходжу? — здивувався козак.
— На панщину чому не йдеш? Адже я вчора наказав твоїй кралі мальованій, щоб обоє сьогодні виходили!
Рогоза зблід на виду. Він зрозумів, що наближається кінець пригодам останніх часів і що той кінець може бути тяжким. Проте, перемігши себе, він спокійно й рішуче відповів:
— На панщину я ніколи не піду і дружини не пущу!
— Он як! А через що ж то так?
— А через те, що я не кріпак, а вільний козак. Буде з вас і того, що хазяйство наше пограбували.
— Чув я про тебе… чув… — сказав прикажчик. Так ти знову за своє! Ну, побачимо, хто кого переможе!
Через півгодини марного змагання й боротьби, почалося знущання над волею людини і Рогозу знову зв'язаного везли до економії. Знову так само, як і той раз, привели його до ганку будинку, змурованого з нагробків січового кладовища і на той ганок скоро вийшов, досвідчений уже про непокірливість козака, управитель.
— Ти чому не хочеш робити? — спитав він Рогозу неначе спокійно.
— Я радий би працювати коло свого господарства,— одповів, теж вдаючи з себе спокійного, Рогоза,— та тільки у мене пограбовано все, що придбав мій покійний тесть для своєї дочки.
— Панщину чому не йдеш одбувати? — вже з запалом гримнув управитель.
— А через те, що я не кріпак!
— А хто ж ти?
— Вільний я! Я запорожець!
— Ага, ти запорожець!.. — несамовито скрикнув управитель і, почервонівши, спересердя кинувся у будинок, лишивши всіх здивованими. Через хвилину він вибіг назад, держучи у руці те стригало, що ним стрижуть овець.
— Держіть його… та добре держіть! — гукнув він до челяді, підходячи до Рогози.— Ось я одріжу йому чуба, так, може, він хоч тоді забуде про те, що був запорожцем! Держіть його ще двоє за голову!
Рогоза кидався в усі боки, бився ногами і навіть кусався зубами, обороняючи ознаку свого козацтва, і нарешті, коли управитель простягся до нього з стригалом, укусив його за руку.
— Валіть собаку на землю! Давіть його… Душіть його на смерть! — мов божевільний, гукав розлютований управитель, побачивши на своїй руці кров. Нарешті, коли знесиленого козака звалили і хтось надавив йому голову коліном, прикажчик згріб його оселедець собі у жменю, одрізав його біля самої голови і з глузливим реготом розвіяв одрізане волосся по вітру.
— Так буде краще! — сказав він, празникуючи свою перемогу.— Тепер ніхто вже не знатиме, що ти був колись запорожцем! Тягніть тепер його до стайні та всипте йому скільки охота! Та глядіть мені: парте так, щоб довіку не забув! А як не те, так самих попарю!
Рогозу поволочили до стайні і почалося таке саме знущання, як і той раз. Коли ж його ледве живого привезли додому, Галя боялася й розпитувати чоловіка про те, що було, щоб не вражати ще дужче його серця. Вона, ридаючи тільки, голубила його, щоб хоч як-небудь полегшити змучену душу ображеного, та намагалася якось гоїти його скривавлене, як шматок свіжого м'яса, тіло. Сердешна молодиця сама приймала муки не менше за чоловіка і за останній день так змарніла, що коли б батько встав з домовини, то вже не пізнав би своєї укоханої дитини.
Три дні Рогоза лежав, заплющивши очі, не озиваючись навіть до дружини, а в голові його стояла все одна дума:
—Смерть або управителю, або мені! Неможливо жити, не обмивши такого знущання кров'ю!
VIII
Однієї ночі, коли Демкові вже полегшало, Галя прокинулася від незвичайних згуків. Не знайшовши біля себе чоловіка, вона підвелася і почала придивлятися туди, звідкіля вчувалися ті згуки, що морозом поняли її серце… Нарешті вона пізнала ті згуки — то її чоловік гострив на бруску ножа, а на кого гострив, про те вже не треба було питати.
Нечутно, мов кішка, підкралася Галя до чоловіка І вхопила його за руку:
— Демку, схаменися!.. Що ти намислив? З несподіванки ніж випав з руки козака і сам він затрусився, мов застуканий злодій.
— Я мушу його вбити!..
— Кого? Господь з тобою!.. Схаменися, молю тебе!..
— Управителя! Се він одрізав мені оселедця!
— Боронь тебе Боже, ріднесенький мій! Ти ж моє щастя!.. Коханнячко моє пекуче! Занапастиш же ти й себе, та й мене з сином погубиш… Оджени од себе лукавого… перехрестися, то ж він, нечистий, тебе спокушає…Помолися разом зо мною милосердному, щоб він захистив твою душу…
— Що ж маю я діяти, Галю? Не можу я повернутися у тварюку, як отсі кріпаки, коритися катам. Не сила мені й перетерпіти і подарувати управителеві ту образу, що він мені заподіяв. Нехай і мене після скарають смертю, та я таки йому віку збавлю!
— А про нас же, Демку, ти й забув? На кого ж ти нас покинеш?
— Не рви мого серця, дружинонько моя вірная! Коли б тільки ти зазирнула у мою душу, то знала б, яке там пекло… А все ж таки несила мені жити, не помстившись за ганьбу й знущання. Се залізо або йому, або мені у серце!
Галя вчепилася чоловікові за ту руку, у котру він знову взяв ніж, намагаючись його одібрати.
— Благаю тебе, Демку, коли вже тобі несила перетерпіти, то нащо ж тобі себе погубити… Івась досі десь у плавні живе, бо харчі бере. Утечи до нього! Узратуєшся від сього життя, а там удвох, може, надумаєте, як і мене зрятувати.
Галя говорила так тільки з метою одвернути чоловіка од гріха, їй легше було розлучитися з ним навіки, ніж допустити його до загибелі; у душі ж вона почувала, що тепер, коли вони не мають уже ні худоби, ні грошей, нема куди Демкові взяти її, як немає чим і прогодуватись їм.
Весь останній час сієї ночі подружжя радилось, як і коли утекти Демкові. Врешті намислили вони, що найліпше йому підстерегти Івана і поїхати у плавню разом з ним.
— Як будуть темні ночі,— говорила Галя, заспокоївши свого чоловіка,— ти, серце, приїзди до мене. Подряпаєш з садочку у віконце, то я й почую і хоч на хвилину ми з тобою будемо знову щасливі.
— Ох, горлице ж моя, що ж буде тут з тобою без мене?
— Що ж маємо робити? Я коритимусь у всьому… Може, якось житиму.
Другої ж ночі Рогоза попереносив до пасіки всю батькову зброю, наробив до рушниці набоїв, набрав хліба, сала і дещо з одежі і почав підстерігати Івана. Щоночі він прощався з Галею, хрестив у колисці сина і покидав захисний куток, у якому зазнав найбільшого щастя,— однієї ночі таки й не вернувся вже до хати.
Покинута чоловіком Галя стала кріпачкою. Вона в усьому корилася і робила все, що б їй не наказували. Прикажчик довго допитував її про чоловіка, Галя ж все одмовлялася, ніби не знає, де він, нарешті ж надумала сказати, що Демко помандрував за Дунай. У сій вигадці не було нічого неправдивого і прикажчик залишив свої допитування; та тільки се вийшло на гірше, бо після того він почав поглядати на Галю хижими очима і почав знову зачіпати її, маючи надію, що тепер, без чоловіка, вона буде лагіднішою й покірливішою до нього.